Прихильники спортивного орієнтування на теренах колишнього СРСР цього року святкуватимуть визначний ювілей – півстоліття тому на Закарпатті пройшли Перші Всесоюзні змагання, які дали старт розвитку цього виду спорту. Підсумки піввікового розвитку підводять і представники закарпатського орієнтування. Про своє відношення до улюбленого спорту розповіла одна з найуспішніших спортсменок-орієнтувальниць 70-х років, багаторазова чемпіонка Закарпаття і призерка Всеукраїнських змагань Наталія Олеоленко (Кириленко).  

З орієнтуванням я познайомилася випадково, у далекому 1969 році, під час навчання на третьому курсі фізичного факультету Ужгородського державного університету. Було мені тоді 18 років. Запізно, але так вийшло.
Ще навчаючись в ужгородській СШ № 6, я, під керівництвом чудового тренера Рози Михайлівни Платонової, займалася легкоатлетичним п'ятиборством. Приймала участь у багатьох змаганнях, виступала на рівні кандидата у майстри спорту. На перших курсах університету ми з друзями активно займалися спортивним туризмом. Пройшли сотні кілометрів рідними Карпатами. Тож фізична підготовка в мене була на високому рівні і коли мені вперше запропонували прийняти участь у змаганнях з орієнтування, залюбки погодилася.
Організатором університетської секції орієнтування був Петро   Назаренко, який працював на кафедрі ядерної фізики. Часто практичну допомогу нам надавав Костянтин Сас, що працював на станції юних туристів. Вже за рік-другий клуб УжДУ став найсильнішим на Закарпатті. Наша команда орієнтувальників в ті часи була численною і дуже дружною. До її активу входили Валентина Андрієвська (Панько), Віктор Браславець, Василь Вукстич, Надія Ваволка, Сергій Євдокимов, Любов Карташова, Світлана Кисельова, Марія Книш (Буланова), Володимир Мудрий, Іван Роман, Михайло Риган, Василь Сейковський, Наталія Тарахонич та інші. До речі, багато хто з них пізніше стали відомими науковцями, захистили кандидатські і докторські дисертації.
Кольорових карт тоді ще не було, для тренувань та змагань використовувалися чорно-білі, виготовлені фотодруком. Найпоширенішими масштабами були 1:15000 і 1:20000. По таких картах вчитися орієнтуванню було не так просто, а спеціальних тренувань з техніки орієнтування майже не проводилося. Тому верх брала проста цікавість. Всі ази орієнтування нам доводилося осягати самостійно. Дехто, попервах, погано розуміючись в орієнтуванні, на змаганнях просто "паровозили" - тобто бігли за більш досвідченими учасниками.
Почавши заняття цим спортом у зрілому віці практично з абсолютного нуля досить складно домогтися за короткий термін значущих спортивних досягнень. Однак нас це не бентежило, тому що пріоритетом були не перемоги, а заняття цікавим спортом, спілкування з друзями. Орієнтування для нас було радісним і улюбленим захопленням, що дозволяло отримати чималий емоційний заряд.
Взагалі, орієнтування – це не тільки біг, взимку змагання проходять на лижах, своїх шанувальників має і велоорієнтування. Варто згадати, що старти проходять, як правило, в наймальовничих   куточках України, за будь-яких погодних умов: і в дощ, і в сніг, і в спеку. Однак погані погодні умови лише додавали нам бойового запалу і підсилювали враження на фініші.
У студентські роки я виступала у матчах спортклубів вишів України та у першостях українського студентського товариства "Буревісник", у складі збірної команди Закарпаття – на республіканських зимових та літніх чемпіонатах. Найвдалішим у 70-х роках для нашої збірної став 9-й чемпіонат України, що проходив у Дніпропетровську у 1973 році – на ньому ми посіли 12 загальнокомандне місце. До складу тієї збірної входили ужгородці Наталія Тарахонич і Наталія Олеоленко, Любов Голубка і Леся Сікора (Сейковська), Мирон Фейка і Василь Юн, Василь Бідяк і Володимир Мудрий, Іван Роман і Василь Сейковський, Очолювали команду Петро Назаренко і Август Шпеник.
Після закінчення університету, коли я вже працювала в ужгородському "СКБ ЗАТ" (спеціальному конструкторському бюро засобів аналітичної техніки), разом з Наталією Тарахонич та Надією Ваволкою ми стали бронзовими призерами чемпіонату Укради ФСТ "Динамо" в естафеті.
Для мене орієнтування – невід'ємна частина юнацтва. Я займалася залюбки ним, тому що це дійсно цікавий і захоплюючий вид спорту.
Зараз сімейні спортивні традиції підтримують мої діти, які вільний від роботи час використовують для далеких і близьких поїздок на гірському велосипеді, син навіть приймав участь у кількох мультиперегонах з елементами орієнтування, а племінник є відомим стронгменом.
Ми ж з друзями плануємо обов'язково відвідати присвячені 50-річному ювілею орієнтування міжнародні змагання "Дружба", що проходитимуть з 25 до 29 вересня в Ужгороді.

Олександр Цепудей