PreviousNext

• 1
• 2

Один з найпопулярніших гасел у цій війні   гласить, що «кожен з нас – воїн». Звісно, йдеться не про збройну участь у боротьбі з окупантом, а залучення до святої справи різними можливими способами і засобами.

Хтось здатен лікувати, хтось може надавати фінансову підтримку ЗСУ, інші – допомагати переселенцям, плести маскувальні сітки, пекти воїнам хліб, щиро молитися… І це правда, більшість з нас за бажання спроможна докласти свою лепту до боротьби з ворогом. Переконливо засвідчує це приклад греко-католицької громади села Дубриничі.

Кухонний цех при храмі

Уже більше двох років ( з жовтня 2022 р.) гурт кухарів-добровольців готує при храмові для військових перші і другі страви, які здебільшого відправляються на передову, адже саме там із зрозумілих причин особливо сутужно з гарячими, добротними харчами. Йдеться не про сухі пайки, а про справжні обіди по-домашньому. І поставлена справа на цілком пристойні виробничі засади, адже готують тут п’ять днів на тиждень, а щодня по двісті і більше пакетів. Причому завдяки засобам термічної обробки придатність харчів зберігається протягом двох років без втрати смакових особливостей. До слова, на спеціальних наклейках виставляється назва страви та дата виготовлення. Як вдалося налагодити непросту справу на цілковито волонтерських засадах?

Ініціатором, звичайно, став настоятель храму отець Олег. З перших днів війни він зголосився на волонтерство, яке організовувалося у єпархії. Як багатодітний батько (нині у колисочці шоста дитина - синочок Йонатан), мав право на вільний виїзд за кордон. Отже, міг спокійно долучитися до перевезення автомобілів для потреб ЗСУ. Каже, що понад 60 машин, переданих словацькими та чеськими волонтерами, доправили разом з ним отці Володимир Проданець та Михайло Францух бійцям українського фронту.

Досить скоро у нього визріла ідея залучити до допомоги фронту і охочих вірян. Поштовхом стала передана закордонними друзями України партія харчових пакетів, які виготовляються для любителів гірського туризму. Подарунок відправили на передову. Невдовзі отримали подяку з проханням за можливості надіслати ще харчі такого ґатунку. Мовляв, дуже зручні пакетики з готовими стравами дуже потрібні у місцях, куди доїхати нелегко ні польовій кухні, ні волонтерам. Отець Олег загорівся вирішенням проблеми. Знайшов можливість закупити необхідні харчові пакети в Києві. Також вдалося придбати, автоклави для термічної обробки та запаювач. Чистити овочі, подрібнювати картоплю і ін. доводилося вручну. У середині жовтня уже пройшли випробування перші спроби готування бограча.

Не здають позицій пенсіонери

Готувати страви вирішили на подвір’ї під навісом у великих баняках. Тут у кухарських здібностях вправлялися (до речі, до цих пір) суто представники сильної половини. Адже з вогнем гратися їм звичніше і переносити тягарі безпечніше. Щодня тут пораються чоловіки пенсійного віку – колишній вчитель фізики Юрій Томаш, колишній підприємець Василь Буксар, Леонід Аркайкін. Інколи до гурту приєднується сельчанин-ужгородець Василь Бодак. Коли навідує успадкований будинок у Дубриничах, приходить на допомогу кухарям до храму. Він – найстарший у гурті, у свої 85 ще чудово справляється з кухарськими завданнями, а головне - заряджає бажанням не пасувати перед старістю.

З чоловіками майже постійно трудиться отець Олег, оскільки він - за головного кухаря, головного менеджера і постачальника. Не раз виїжджав на фронт, особисто доставляв автомобілі та продовольство. Саме він контактує з усіма добровільними спонсорами, забезпечує постачання м’яса, овочів, картоплі, зумів знайти у добрих людей овочерізки, посуд, ваги, різне кухонне приладдя. Диву даєшся, як встигає він усе продумати, доставити, дати відповідні розпорядження, оперативно все проконтролювати. Бог подарував йому добру фізичну силу, а головне – неабияке завзяття. Можна позаздрити, як вправно виконує він, здавалося б, суто жіночу роботу на кухні. А ще важливо, що Господь дав йому чудову подругу для життя і священицької місії – словачку пані Терезу. Ростять двох донечок і чотирьох синочків віком від 9 років до двох місяців. Такій родині треба віддавати багато часу і сил, але пані Тереза інколи встигає ще й доєднатися до роботи жінок у трапезній або ж приносить тістечко для частування. Дуже допомагає чоловікові з налагодженням і підтримкою контактів зі словацькими і чеськими спонсорами.

Жіноцтво трудиться усередині трапезної. Тут на столах чистять овочі, пакують у пакети складові страв, переважують усе, заливають м’ясним відваром, запаюють та відправляють у автоклави. Процес нагадує конвеєр, де кожен виконує свою складову. І саме тут годиться згадати найпершого заступника отця Олега у всьому виробничому процесі Михайла Добоні. Він - відповідальний технолог, адже оволодів усіма складовими готування харчів у пакетах. Його вважають негласним начальником жіночого гурту, бо розрульовує усі складнощі, які виникають у будь-якому виробництві, підставляє чоловічу силу, котрої інколи бракує жінкам, демонструє джентельменство, коли готує каву чи дає ділові підказки для полегшення виконання якогось виду робіт. Управлінські обов'язки даються йому запросто, адже багато років був керівником обласної мостобудівельної організації. Щоправда, тепер йому доводиться ладнати з жінками, більшості яких 70 з гаком, меншості – 60 з гаком. Лише кілька добровільних помічниць ще не досягли пенсійного віку. Додати годиться, що майже у кожної – вікові вибрики здоров'я чи й хронічні недуги. Та й професійне минуле членькинь колективу вимагає враховувати особливості трудових навиків та психологічних налаштувань. Отже, Мирослава Брензович, Ольга Янкович, Тетяна Поприк, Марія Семйон, Тетяна Ігнат, Оксана Фізер, Марта Головей - вчителі-освітяни, Ганна Добоні, Віра Мотиль – хіміки-виробничники, Агнеса Терлецька - лікар, Євгенія Цьома – лаборантка-медичка, Мирослва Головей – держслужбовиця, Ганна Куцір – працівниця торгівлі, Марія Ревта - бухгалтерка, Ганна Аркайкіна – робітниця. У всіх - неоднакові виробничі навики, проте у кожної значний досвід куховаріння. До слова, саме остання Ганна трудиться з особливою спритністю, після завершення роботи прибирає приміщення, миє посуд, відкладає у шафи кухонне начиння тощо. У неї зміна дещо подовжена зазвичай. Принагідно відзначу, що створили своєрідні сімейні підряди на постійних засадах подружжя Михайла і Ганни Добоні та Леоніда і Ганни Аркайкіних, за потреби допомоги часто приєднується до колективу і чоловік Мирослави Головей Петро. Переважаючий склад гурту майже не порушує кількагодинного п'ятиденного робочого графіку. «Прогули» – лише через хвороби та невідкладні родинно-побутові справи.

Що ж, на пенсії ще гостріше відчуваєш, як то здорово – щодня мати заняття. А якщо ще й до душі, то це – терапія для тіла і духу. Одна з найсолідніших волонтерок Мирослава Брензович (свого часу перенесла складний інсульт) зізнається:

- Особливо після перенесеної хвороби манить до людей, хочеться робити щось важливе. А тут чудова нагода бути корисною спільній справі. Я не можу вже бути такою енергійною і вправною, як молодші і здоровіші, але залюбки допомагаю чистити овочі, нарізати ковбасу, м'ясо, відкривати пакети. До всього, задоволена, що якось причетна до уболівання тилу за стан на фронті.

Звичайно, стимулює жінок і усвідомлення християнських істин та вчення, зокрема, притчі про Останній суд. Саме на останньму суді Господь оголошує вирок козенятам і ягнятам, починаючи запитаннями: чи нагодували голодного, чи напоїли спраглого? І хай там хто що хоче говорить про піар дубриницьких волонтерів, бо йдеться всього-навсього про доданий ними штрих до оправдального звіту перед Всевишнім на Останньому суді.

Попервах якийсь час готували на кухні бограч. Страва ситна, калорійна, адже воїнам треба силу та енергію, бо воювати – виснажливий труд. Отець Олег одразу подбав про адресну доставку харчових пакетів: спочатку навів контакти із підрозділами закарпатських бригад, а потім добра справа набула розголосу вздовж фронту. Почали дзвонити командири, замовляти смачні, готові до вживання страви. Знайшлися волонтери, яким довіряв, а при необхідності відправка здійснювалася «Новою поштою». Такий спосіб доставки триває до сьогодні. Поступово розширювався асортимент страв. Нині готують на кухні гречку з м'ясом, борщ, рис з овочами і ковбосою чи бужениною, фарширований перець, голубці. Особливо уподобали воїни голубці. Закарпатці вміють їх готувати.

Добрий приклад також заохочує

Є приказка про «заразність» дурних вчинків. Але, на щастя, не менш швидко підхоплюються людьми і гарні, добрі справи та починання. Так сталося і з готуванням харчів для українських воїнів. Волонтерські ініціативи поширилися у всіх регіонах держави, у різних формах, різних масштабах. Тому досить скоро у дубриницьких кухарів з'явилися не лише прихильники, але й помічники. Особливо поширеною формою підтримки є фінансові пожертви. На них не скупляться не лише вірники греко-католицької церкви, а й інших конфесій та ті, що навідуються у храми лише на Великдень. Людям хочеться підтримати бодай скромними сумами справу, яку вважають гуманною і конче потрібною у сьогоднішній ситуації. Навіть жителі з інших сіл та районів Закарпаття інколи передають для потреб волонтерської кухні свої фінансові пожертви.

Звичайно, підтримують добру справу і окремі підприємці, фермери. Завдяки їм інколи вдається запастися на якийсь час м'ясом, овочами. Без такої допомоги було б неможливо готувати великі партії харочвих пакетів. Адже останнім часом щодня пакується до 270 перших і других страв.

Та особливо зворушливим є долучення інших парафій до виготовлення голубців, які передають відтак дубриницьким кухарям для фасування та термічної обробки. Систематично досить солідні партії смачної страви надходять з Порошкова, Ворочева, Новоселиці, Вільшинок. Готову продукцію складають у пакети, заливають відваром та відправляють у автоклави. А ще кілька разів такі передачі з голубцями було отримано з Великого Березного. Тут запровадили проведення «вичурок», на яких окрім культурно-мистецьких заходів вправляються у забутих народних ремеслах і готуванні голубців (до слова, щоразу накручують більшу кількість). Останнє приурочують відправці на фронт за посередництва дубриницьких волонтерів. Своєрідними рекордсменами у цій традиційній народній страві стали три родини із Боржавського, що на Іршавщині. Вони передали об'ємні посудини із напівфабрикатами, які довелося фасувати ще й у вечірню зміну – майже 800 пакетів мініатюрних (з дитячий мізинчик) голубців. Для 350 грамів хтось нарахував 42 «голубчики».

Не можна не згадати словацьких та чеських добровільних помічників дубриницьких кухарів-волонтерів. Вони допомогли придбати деяке обладнання, переказують на спецрахунок фінансові пожертвування. Посприяли цьому і родичі пані Терези, які постійно підтримують доброчинні справи заради перемоги над злом. Тому не вірте чуткам, що нам зовсім не співчувають сусіди з того боку кордонів. Напевно, не всі виключно готові допомагати нашій країні, можливо, не бажають викладатися на повну уряди деяких держав, але по-справжньому вболіваючих за долю нашого народу там багато. І додають вони до співчуття і матеріальну та фінансову підтримку, яка необхідна для допомоги війську та тилу.

Трохи про статистику і не тільки

Якщо у перший рік війни у при храмовій кухні готували до 50-60 пакетів бограча чи інших страв, то у 2024 році щоденно складали у ящики для відправлення на фронт більше 270 пакетів, як правило, двох страв. Не зменшився темп і цього року, адже сприяє уже і набутий досвід та витренувана вправність кухарів-добровольців. Отець Олег веде облік зробленого і каже, що загалом у різні військові підрозділи було відправлено уже понад 70 тисяч пакетів з харчами, що у ваговому виразі складає до 15 тонн. Але, звичайно, радує не так статистика, як теплі відгуки з фронту. У трапезній на стінах прапори, вимпели, фотографії з подяками, побажаннями від командирів переважно штурмових бригад і батальйонів, які майже постійно перебувають на гарячих напрямках фронту. Часто отець Олег відповідає на дзвінки на кшталт:

- Отче, хлопцям дуже сподобалися голубці. Кажуть, наче побували в гостях у мами. Якщо можете, передайте ще кілька партій.

У деяких жінок навіть сльозина скочується після таких дзвінків. І не дивина, бо, приміром, у мовчазної, завжди замисленої Ольги Янкович син на фронті. Хіба може не боліти мамине серце, коли почує таке зізнання з тих місць, де і її дитина? Завжди хвилююче реагувала на всі повідомлення з бойових частин Тетяна Поприк, адже і син, і зять теж воювали не один рік. Минулого року повернулися: зять - після важких поранень і тривалого лікування, син - після загострення хвороби. Інші жінки також по-материнськи вболівають за кожного, хто ризикує життям задля перемоги.

За два з половиною роки діяльності кухні гурт кухарів став, як і кожен дружний колектив, наче родиною, де і радощі, і тривоги стають спільними. Тут діляться новинами, випитують рецепти, звертаються за консультаціями до спеціалістів, сперечаються про політичні уподобання. Словом, і робота, і життя тривають. А щоб внести і веселу нотку в напружений ритм, завжди подбає Юрій Томаш. Приміром, хтось зауважує:

- Юрку, тобі майже важко нести той ящик. Треба допомогти?

-Видно, не тільки клімат на планеті міняється. Колись 50-кілограмовий мішок був куди легший, а стометрівка – значно коротша, - чується у відповідь. І таким робом Юрій спілкується досить часто. Принагідно можу розсекретити його таємницю: має цілу збірочку складених ним поетичних гуморесок досить пристойного літературного рівня.

Сьогодні часто можна почути, що від цієї війни уже всі втомилися. Дубриницькі волонтери про втому не говорять. Хоча всі мріють про справедливе закінчення війни і щиро моляться щоденно за мир.

Бажаючі допомогти матеріально можуть скористатися QR кодом для донату

Ганна Вогар