1. Новини
2. СОЦІО

Невідомий нюанс русинсько-словʼянської історії

Щоб краще порозуміти тему, винесену в заголовок, слід заглибитись не лише у прадавню історію словʼянського племені, але і в мову прадавніх словʼян.

Однак спочатку слід розібратись, звідки взявся народ, який носить назву словʼяни. Словʼяни, як давно вже довели історики-славісти, відносяться до індо-європейської групи народів. Однак за свöю багатовікову істöрію словʼяни пройшли таку трансформацію, такі глибокі зміни, що однакового у їх етногенезі залишилося дуже мало – фактично лише індо-європейський початок-походження. Все інше в сенсі "звідки є пішли словʼяни", стало причиною появи багатьх теорій та гіпотез (на сьогодні маємо біля 10 теорій, звідки взялися словʼяни, і всі вони мають одну велику помилку – їхні автори забувають, що словʼяни – індо-європейський народ, а роблять їх просто європейським. Тому й не дивно, що шукають пра-прадавню Батьківщину словʼян не на землях між Індією та Іраном, де пра-прадавні словʼяни (та інші народи, яких називають індо-європейськими: балти, германці, греки, італіки, кельти, індійці, іранці і т.д.) колись давно перебували, а в Європі, найчастіше між польською Віслою та Німеччиною). Чому частина народів, яких зараз називають індо-європейськими, залишили землі між Індією та Іраном і вирушили на північ (сьогоднішня Європа та Сибір), розумно пояснити не можна. Бо сталося це близько 5.000 років тому (3-є – початок 2-го тисячоліття до н.е.). Однак в той час словʼяни, яких було досить багато (деякі історики говорять, що словʼян було найбільше), уже відділились від широкого індо-європейського масиву народів, розділилися на дві великі групи і вирушили на північний та південний захід. Десь в кінці 2-го тис. – на початку 1-го тис. до н.е. та група, яка пішла на південний захід, перейшла західні Карпати і осіла на території Карпатського регіону, який не був заселений. Трохи пізніше сюди прийшла і частина північної групи. Ці дві групи словʼян не воювали між собою, як це бувало зазвичай у прадавніх народів, а обʼєдналися і створили тут стабільний землеробський народ, який уже ніколи   цей благодатний край не залишав. А тому, що цей народ перший назавжди заселив цей край, він стався корінним народом Карпатського регіону. Цих карпатських словʼян пізніше стали називати русинами (розумну етимологію цієї назви дослідити важкувато). Говорили карпатські словʼяни так, як і всі їхні одноплемінники, на мові, яку сьогоднішні вчені-славісти називають старословʼєнщина.   Однак якщо інші словʼянські народи, починаючи десь з 9 ст. (з   початком формування словʼянських держав), почали відмовлятись від старословʼєнщини і на її основі розвивати свої мови, русини Карпатські вирішили не займатися цим складним процесом (допускаємо, що й можливості у них не було). Тому, як говорить американська вчена, д-р філологічних наук Єлєна Будовская, яка приїздила знайомитись з русинською мовою в село Новоселиця, Міжгірського району, в русинській мові збереглись такі архаїчні старословʼянські форми, яких у східнословянських мовах давно вже немає (я б давньословяʼнські слова та їхні форми не називав архаїчними, бо русини Карпатського регіону цими словами активно користуються в живій мові і сьогодні (напр. челядь, вада і т.д.). Такий унікум годиться для широкої реклами, а русинські активісти малюють одну за одною граматики (зараз їх є уже   21!). Цей сізіфів труд файно назвав Іван Петровцій – «Русинськый ґраматичный онанїзм». Петровцій пише: «Кажу вам, ош ни знаву ци є щи дись народ, котрый бы мав тілко ґраматик, гикой мы - русины…». А професор, д-р історичних наук Іван Поп, «корифей історичної правди за наш край», як його назвав один колега-історик, пояснив цей «граматичний феномен» так: «Автори русинських граматик мабуть не знають, що говорити про філологію, про мову та   лінгвістику, не знаючи стародавньої історії народу, не можна». А між авторами русинських граматик, як виявилося, не було жодного відомого ані історика, ані філолога. Можливо, автори цієї купи граматик «забули», а можливо і не знали, що святі брати Костянтин і Методій, ґреки, у 863 (864?) році принесли словʼянам Моравії та Карпатського регіону не граматику, а словʼянську азбуку, яку склав на основі латинського і грецького алфавіту Костянтин, де було, як говорить візантійський монах-чорноризець Храбр (ІХ ст.), 38 букв (були там і знаки), і назвав її глаголиця. Чому глаголиця мала так багато букв? Нам здається, що таким чином Костянтин хотів якнайточніше передати на письмі звучяння живої мови, хоча зробити це дуже важко.. На жаль, невдовзі Климент Охридський з Македонії фактично зробив ревізію азбуки Костянтина, і багато букв з неї викинув.   Охридський назвав свою азбуку «кирилиця» - на честь учителя Костянтина. Але що цікаво: не всі словʼянські народи сприйняли азбуку Костянтина, деякі з них віддали перевагу латиниці (поляки, чехи, словаки, хорвати, словенці, боснійці, кашуби, верхні та нижні лужичани). Однак якщо говорити про словʼянські мови в широкому масштабі, в   цілому і не деталізувати їх, то можна побачити, що всі вони мають багато спільних лінґвістичних моментів, що вказує на те, що колись вони всі були лише діалектами одної прасловʼянської мови – прасловʼєнщини, як сьогоднішні словʼянські філологи називають прасловʼянську мову. Тут русинська мова така, як і всі словʼянські мови, які сформувалися з окремих діалектів, коли з кінця 9 ст. почали формуватися словʼянські держави і діалекти дуже активно інтегрувались в культурні та політичні центри цих держав, і таким чином формувалась мова, яка була майорітною в державі, тому пізніше отримала статус державної. Мова тримає в одному духовному полі національної культури всіх представників одного народу, що наочно показують нам живі приклади з історії словʼянських народів: у мораван-чехів старословʼянський діалект інтегрувався в культурний і політичний центр, яким стала Прага; у поляків це було Гнєзно, а потім Варшава; у болгар Плиска, а потім Сóфія; у східних словʼян, предків сьогоднішніх українців, таким центром був Київ і т.д. Однак тут ми не знаходимо – и не знайдемо, як би ми не шукали – русинську мову, оскільки стоїть вона окремо від інших словʼянських мов з однієї причини – той діалект старословʼянської мови, на якому розмовляли предки сьогоднішніх русинів, не мав навколо чого і у що інтегруватися – русини ніколи не мали своєї держави, а значить, не мали і таких культурних і політичних центрів, як інші словʼянські народи. Не можна стверджувати, що русинська мова "застигла" в часі 9 ст. і далі не змінювалася, однак ті зміни були невеликі і частково уже були повʼязані з тими мовами, які вважалися майорітними в державах, до складу яких та чи інша частина русинської території увійшла. Однак якщо подивимось на цей процес глибше, то побачимо, що він торкнувся лише русинів Східної Словаччини та русинів-лемків Польщі, які стали частиною словʼянських держав - Словаччини та Польщі. Подкарпатські русини в силу того факту, що вони з 11 ст. і до 1919 року були у складі чужомовної держави - Угорського королівства, зберегли в своїй мові і найбільше елементів старословʼянської мови. А говорити за якісь лінґвістичні процеси мови руснацох Войводини, які заселили пусті землі сьогоднішньої Сербії лише у 1751 р., було б некоректно…

Але тут у подкарпатських русинів є один цікавий момент: відомо, що майже до серидини 19 ст. в школах різного ступеня навчання велось латинською мовою. Але в 1914 р. доктор-словʼянознавець А.Петров опублікував дослідження т.зв. Нягівського рукопису, написаного словʼянською азбукою. Як говорить А.Петров, «…поученія составлены на чисто народномъ языке, не исключая и текстовъ св. писанія, хоть во многих мѣстах проглядывается основательное знакомство автора съ языком церковно-славянскимъ». Інакше кажучи, А.Петров говорить, що «Няговскія поученія могутъ быть названы «первымъ рукописнымъ памятникомъ карпато-русскаго нарѣчія». Про що це говорить? А.Петров каже: «…рукопись написана въ селѣ Няґовѣ Мараморошской стóлицы въ 1757-1758 гг.». Значить, у той час, коли у Європі панувала латина, подкарпатські русини не лише у розмові вживали свою словʼянську живу мову, але і намагалися конвертувати її у письмову. Щоб не бути голослівним, наведемо декілька абзаців з рукопису. Як пише А.Петров, «…на лл. 2а-30а внизу страницъ приписка: «...Сію книгу душеполезную, рекомую Евангеліе толкованное, писалъ рабъ Божій Михаилъ, Стефана Горбянъского сынъ, за отпущеніе грѣховъ своихъ, и за родителей своихъ, и за братію, писалъ изъ Евангелія другого, которое было писано на сей текстъ, якъ и сіе въ Няґовѣ…року Божія аѱ, мѣсяца Іннуарія ģƖ дня». Це значить, що рукопис був написаний в Няґові в 1757-1758 рр. в січні місяці. Але тут слід відмітити таку деталь, як характер автора, оскільки Михаил каже, що він «сію книгу…писалъ…за отпущеніе грѣховъ своихъ, и за родителей своихъ, и за братію…», інакше кажучи, Михаил показав себе людиною щирою,   з широкою душею, який думає не лише про себе, але і про близьких та знайомих. Ці слова ніби підкреслюють слова Яна Коллара, словака, бібліотекаря імператорської бібліотеки при Марії Терезії, який не лише написав першу історію русинів, яку назвав „Hummilium promemoria de ortu, progressu et in Hungaria incolatu gentis Ruthenikae“ (“Про походження, розвиток і життя русинів Гунґарії»), але і пояснив, для чого він це написав: «щоб ніхто не говорив, що русини мізерні простаки».   А русини справді не були простаками, вони крім словʼянського письма, писали і на латини, про що свідчить написана на латини   у виді легенди історія села Гукливе – „De origine possessionis Hukliva“, яку проф. Ю.А.Яворський переклав на російську мову та назвав її «Старая латинская записка о с. Гукливой».   Він говорить, що вона «…написанная, по всей вѣроятности, мѣстным русскимъ священникомъ около половины ХVIII   вѣка и   сохранившаяся на первомъ, переплетномъ листѣ старопечатной Тріоды…».  

Споминать   за «Г у к л и в с ь к у   Л ѣ т о п и с» и «Наукове товариство імені Шевченка» у свойих «Записках» за 1911 р. (- Т. 106. - Кн. 4. - С. 73-82), де говориться так: «Найстарша записка відносить ся до 1660-го року, але, як з почерку письма видко, не написана вона саме того року. Одностайним почерком, барви тогож самого чорнила означені події від р. 1661 аж до 1780 і має в собі згадки десятьох років. А що записки ведуть ся від р. 1780 майже непереривно, із сего видко, що писець сего року не розпочав, тілько продовжав якісь старші - тепер уже нам не знані - записки, себто переписав старі на нові і долучив свої. Як видко з самої метрики, був се місцевий парох, Михайло Ґріґаші, син кметя Матея Ґріґи (Matheas Griga, incola Lazorpatakensis). Від 1783 року подані звістки з подїй майже кождого року, але кожда осібним записом, значить, починав він укладати записи 1783 року, простягаючи їх випитуванями й на минувшину».      

Говорячи про вищезгадані літописи можемо констатувати, що вони до певної міри являються часткою історії. З чого можемо зробити висновок, що історія давніх словʼян збереглася у переказах-легендах і казках, які пізніше у письмовому виді залишали нам монахи або священники. Один з них, а саме візантійський монах-чорноризець Храбр, залишив нащадкам трактат, названий ним «О писмèнëхь» («Про письмена»). Храбр про словʼян каже так: « (Прѣжде ѹбо словѣне не имѣхѫ писменъ. нѫ чрътами и рѣзами чьтѣхѫ и гатаахѫ погани сѫще. кръстивше же сѧ. римьскыми и гръчьскыми писмены. нѫждаахѫ сѧ словѣнскы рѣчь безъ устроениа…).  («Раніше слов'яни не мали літер, але рисками та чертами читали і тлумачили [прочитане]. язичники вони ще. але охрестилися. римськими та грецькими літерами користуються. слов'янська мова ще не приведена в порядок»). Ми десь в глибині душі дискутували з Храбром, оскільки для того, щоб повірити рискам і чертам прадавніх   словʼян, потрібно було б повернутися на 5000 років назад, у їхню епоху. З іншого боку, записи монаха Храбра про риски та черти прадавніх   словʼян, віднедавна нам   імпонують. Поясню чому: років 25 тому, на Іршавщині, мені пояснили, що таке палиця-«поплюваник» (в деяких наших районах говорять «роваш»). Вівчярі, які «літували» з вівцями на полонині, «вирощували» «поплюваник» з деревця твердої породи, яке зрізували на висоті хорошої палиці, потім на нього плювали щоб скоріше росло-товстіло (так жартома пояснюється етимолоґія слова «поплюваник», хоча на це деревце і справді плювали), а коли вівчар бачив, що вже буде хороша палиця, деревце зрізував, обробляв, і в день «мішаня-міри»   робив на палиці риски та черти, тобто позначки, хто скільки худоби відправляє «літувати» на полонину і скільки потім буде забирати молочних продуктів. Як вівчар розумівся на тих рисках та чертах – лише він знав. (Про «поплюваник» ще й сьогодні памʼятають і на Свалявщині, і на Тячівщині, і на Міжгірщині і в інших гірських районах нашого краю – у Березниках дізнався про «поплюваник» Михайло Чикивдя, у Бущьині – Іван Бузаш, який додав, що «поплюваник» був і в румунів села Апша. Вживалось слово «поплюваник» і в низинних селах, але там воно вже мало інше значення: наприклад, житель села Голубине, Свалявського району, Куцкір Михайло памʼятає, як матерí лякали своїх малих шибеників «поплюваником», погрожуючи їм: «Дораз ти дам поплюваником по гузици»).   Та якщо наші старші люди ще й нині памʼятають про «поплюваник», значить, було це з історичної точки зору не так і давно. Це дійство ставить перед нами одну велику і невирішену ще й сьогодні загадку: чому наші вівчярі, які «літували» з вівцями на полонині, віками використовували риски та черти, інакше кажучи, азбуку прадавніх словʼян, якій було близько 5.000 років, хоча уже у 863 (864?) році словʼяни Моравії і Карпатського регіону (русини)   мали словʼянську азбуку, яку їм склали и принесли, як уже було сказано вище, святі брати-греки Костянтин та Методій. Тут не можна говорити про якусь консервативність наших полонинських вівчарів чи за їхню твердість у збереженні стародавніх звичаїв, скоріш за їхню практичність, оскільки інакше потрібно було мати якийсь записник та хоча б олівець, що коштувало якісь гроші. Крім того, потрібно було знати і грамоту, вміти читати-писати, чим мало який вівчар міг похвалитись. А за «поплюваник», з яким   вівчар міг іти і проти вовка, не потрібно було нічого платити, лише «плювати» на нього і чекати, коли вже деревце виросте до дня «мішаня-міри»…

«Азбука» прадавніх словʼян з латинськими відповідниками та записка про неустойку (форфеда)…

Такою «азбукою» робили записи і наші вівчарі на «поплюванику».

«Азбука» прадавніх словʼян мала лише 20 «букв» - набагато менше, ніж сьогоднішня словянська азбука, бо і мова у ті далекі часи була набагато простішою, ніж сьогоднішні словянські мови. За книги прадавні словʼяни не знали, про що пише і монах Храбр: «(«Раніше слов'яни не мали книг, але рисками та чертами читали і тлумачили [прочитане]…». (Див. речення над «азбукою»).

Словʼяни, як відомо, були і є хороші землероби. Однак рядом з «азбукою» на фото є і записка про неустойку (форфеда). Про що нам говорить ця записка? Що вже у ті прадавні часи не всі словʼяни займалися землеробством, мабуть, були між ними і гендлярі-міняли. Бо з «форфедою» міг маніпулювати лише гендляр-міняла. Говорити про поділ прадавнього словʼянського суспільства на класи не можна, однак припустити, що уже у ті прадалекі часи словʼяни намагалися робити по здібностях – допустúмо. Доказом цього може бути і форфеда…

«Азбуку» прадавніх словʼян, як свідчить «поплюваник», мали і наші подкарпатські русини, однак форфеди-неустойки навряд чи мали, бо ще і в 21 ст. наші русини мають звичку давати в борг «нáвіру», з чого інколи і клопіт мають, якщо станеться, що боржник «забув» прислівʼя: «Знаєш позичати – знай і повертати» …

Підсумовуючи написане можна стверджувати, що наш «поплюваник» має чималий вік, який нараховує тисячі років. Та чому б його не повʼязати з рисками та чертами прадавніх словʼян, бо припустити, що наші полонинські вівчарі самі придумали оту «азбуку», ніяк не можна. Таким чином, «поплюваник» з рисками та чертами повертає нас на 5000 років назад, в епоху прадавніх словʼян з їхніми рисками та чертами! Чудо-унікум, яке, на превеликий жаль, ніхто з наших вчених не дослідив. Можливо тому, що русини Карпатські уже були такими у ті далекі часи, коли про східних словʼян ще не було ані слуху, ані духу – землі сьогоднішніх східнословʼянських держав - України, білоросії та рф – тим часом займали племена полян, сіверян, деревлян, дулібів, тіверцьӱв, уличьӱв, дреговичьӱв, кривичьӱв, вятичьӱв и др. І лише в VI ст.н.е., тобто через 5.000 років від епохи прадавніх словʼян, на історичній арені появляються у басейнах Дніпра, Вісли та Дунаю перші словʼянські племена: венеди, анти і склавіни. Таким чином можемо стверджувати, що наші полонинські вівчарі аж до ХХ ст. несамохіть зберегли звичай, який можна вважати частиною як русинської історії, так і загальнословянської…

Коли «поплюваник» вже був «розшифрований», здавалося, що в нашому варіанті русинської мови уже не залишилося ніякої «історичної тайни». Однак в червні 2025 р. професор латинської мови УжНУ Михайло Ухаль,несамохіть розкрив ще один оригінальний момент нашої мови, такий саме, який є і в латинській мові, а саме: дієслова минулого часу і в латині, і в нашому варіанті русинської мови, мають закінчення, без якого неможливо було б визначити особу, чого немає у мовах східних словʼян, напр.:

(укр.: я був, ти був, він був, ми були, ви були, вони були; я читав, ти читав, він читав, ми читали, ви читали, вони читали; рус.: я был, ты был, он был, мы были, вы были, они были; я читал, ты читал, он читал, мы читали, вы читали, они читали) і т.д.

Русинська та латинська мови:

Минулий час: дієслова БУТИ та ЧИТАТИ

Русин. однина Латинь однина Русин. однина Латинь однина

Я - быв-им era-m чьитав-им legeba-m

Ты - быв-ись era-s чьитав-ись legeba-s

Вун - быв erat чьитав legebat

Множина Множина

Мы - были-сьме era-mus чьитали-сьме legeba-mus

Вы - были-сьте era-tis чьитали-сьте legeba-tis

Они – были еrant чьитали legebant

(Перший, хто хотів порозуміти латинську мову з наукової точки зору, був Марк Теренцій Варрон (116–27 до н. е.), який написав роботу "De lingua Latina"(Про латинську мову). А першу русинську граматику написав священник Михайло Лучкай у 1830 році, і назвав свою працю GRAMMATICA SLAVO-RUTHENA)…

Ці історично-фактичні абзаци можуть добряче збаламутити українських «вчених», які «на бум-Лазаря» придумали небувалу в світі подвійну (по-русинськи «дуфлóвану») назву народу - «українець-русин», а мову русинську вважають «діалектом української мови», який вони, українці, абсолютно не розуміють. А повинні б, якщо вони є українцями, а мова русинська є «діалектом української мови». Однак подібне безпідставне твердження немає і сліду справжньої науки. Наш «поплюваник» є матеріальним доказом того, що Карпатські русини були тісно інтегровані в суспільство прадавніх словʼян, яке формувалось 5 000 років тому.