Грації філфаку – ви прегарні, 
Сімдесятий рочок. Се ля ві...
Сидите над Ужем у кавʼярні.
Чорно-біле фото. Ми живі.
(Д.Кремінь)

Зародження традиції
    Ми живі збираємося щороку   першої суботи серпня. Так вирішили на зустрічі з нагоди 40-річчя закінчення своєї альма-матері – філфаку УжДУ (а сьогодні вже 50). Цю пропозицію подав покійний наш однокурсник Борис Галас – відомий мовознавець,   доцент кафедри української мови УжНУ. Ми радо підтримали його   одразу, бо він був єдиним кавалером нашої жіночої компанії, єдиним, хто продовжував жити тим, що було дорогим для нас у юності, адже працював викладачем на «нашому» факультеті і жодного разу не знайшов причини не прийти на побачення з друзями студентських років.

    А відтак наш маленький колектив друзів юності ще щільніше згуртував присвячений нам вірш однокурсника, одного з найкращих поетів сучасності Дмитра Кременя. Початок його – епіграф до розповіді. Наш геніальний однокурсник був уже дуже хворим, тому поезія вийшла сумною, з тривожними нотками, невимовною тугою за Ужгородом, юністю, але й водночас з великим почуттям щирої симпатії до нас, до нашої традиції щорічних зустрічей. Як сказав Борис Галас, нехай вони відбуваються у будь-якому форматі – десятеро, п’ятеро, двоє… А Дмитро додав у віршовій присвяті: «Доки в серпні першої суботи не прийде останній чоловік. Або дама». Так воно і є, збираємося щоразу різним складом, різною кількістю. Тільки, йой, Дмитрику, останнім прийде не чоловік. Ти ступив у безсмертя наступного ж року після написання присвяти. А цього року в березні після тривалої хвороби пішов у засвіти останній з наших хлопців - красень Віталій Сурмій. Він з нашою ж Лізою Мігалі створили єдину на курсі сім’ю, зберігши чисті і теплі стосунки до останнього дня спільного життя.

    Кажуть, на філфаці мало хлопців. Справді, небагато, та зате - які! Дмитро Кремінь, Борис Галас – їх знає уся Україна. Чудовими фахівцями і гарними людьми були й Ігор Яковишин, Віталій Сурмій, Михайло Меренич. Ми пам’ятаємо їх, запалюємо у храмі свічки за упокій їхніх душ, згадуємо у молитвах.

Ядро гуртує, організує

    А ще у нас є ядро, яке і стало цементуючим фундаментом традиції. Безумовно, найактивнішою організаторкою наших рандеву є Марійка Касич, яка   все життя працювала у туристичних фірмах екскурсоводом – у радянських державних   і пострадянських приватних. Ніхто з нас не бачив стільки світу, не має таких яскравих вражень про планету, як вона. Та головне, професія зробила її настільки комунікабельною, невгамовно щебетливою, що у компанії з нею завжди цікаво, весело, гамірно, можна запросто не проронити ні слова, намагаючись почерпнути більше інформації і відомостей. Про що? А про будь-що. Про вітрини магазинів, нові бренди і тренди, вуличні ремонти, кав'ярню, де збираємсь посидіти, страви, які щойно появилися в меню, і будь-яку дрібничку, про яку хтось згадав. Недарма колись я нарекла її «вічним гідом», а тепер, підлаштовуючись під моду на фемінітиви, величаю «вічною гідесою». Саме Марійка знає, як запросити на зустріч того, хто ще ніколи не приходив ні разу, зустріти приїжджих здалеку, пропонуючи безкоштовне перебування у власній оселі на Високій в Ужгороді. Вона рекомендує   заклад, де нам буде найкомфортніше,  

      А тепер про свою першу подругу з першого курсу Ганну Яцьків (усіх згадую за дівочим прізвищем, себто студентським). Вона також завжди гуртує своїх, адже досі працює на кафедрі політології УжНУ. У 90-х роках виконувала обов'язки секретаря приймальної комісії, тому до неї зверталися за порадами, консультаціями, підказками, інформаціяями про ситуацію з нюансами конкурсів на різні спеціальності тощо. Завжди привітна, добросерда   красуня   Ганнуся   намагалася бодай підтримати своїх однокурсників, розрадити,   якщо переживали невдачі, знайти обнадіюючі поради. Вона – неодмінний учасник щорічних зустрічей, організатор, а також співбесідниця, до якої   охоче, з відкритою душею прислухаються усі.

    Душею нашого невеличкого колективу є і Галина Цинюк. Наша відмінниця, розумниця, невтомна і працьовита,   з яcкравою патріотичною позицією у всьому – такою незмінною залишається   усі роки після закінчення університету. Я подумки завжди називаю її «бджілкою-трудівницею», бо стільки встигати,   як вона, може лише обдарована Творцем людина.

    Майже не пропускає зустрічей Надія Соколовська - розумна, дотепна, неперевершена знавчиня народних приказок і прислів'їв та української мови. Її   розповіді і навіть репліки звичайних розмов пересипані, як намистом, зразками народної творчості. Уродженка шевченківських країв, в офіційних чи приватних бесідах демонструє багату, чисту, вишукану   мову. Їй би взяти   якось участь у «Битві знавців рідної мови», якби таку організували, а я б наперед тішилася видовищем. Знаю, було б непереливки і багатьом іменитим учасникам.

    А ще Надійка закохана у квітникарство. До речі, те саме хобі у Ганнусі Яцьків. Тільки друга любовно вирощує пишні, екзотичні рослини, а перша мережить свої вулицю, город, подвір'я простими квіточками, здебільшого польовими і лісовими.   Не знаю, чи можна знайти краще захоплення на схилі літ?

    Лише з поважних причин інколи відсутня на зустрічах Катерина Троцька. Глянеш на неї і переконуєшся: не завжди марніє з літами врода. Катя, якою була красунею в юності, такою і залишилася до сьогодні. А ще вона мама чудових трьох дітей, а тепер і бабуся онуків. А ще   завжди вважалася однією з кращих філологинь Іршавщини, бо брала участь у різних конкурсах, входила до складу різних журі, комісій, які пильнували розвиток рідної мови в Закарпатті.

    А як чудово доповнюють наш тісний гурт Альбіна   Жолтані, Марія Пітюлич та Ірина Феєр. Дотепні, з багатим життєвим досвідом, не лізуть в кишеню за словом.   З ними ніколи не нудно, не сумно. Збагатишся   стількома корисними порадами, почуєш стільки смішних історій, несподіваних спостережень та умовиводів!

    Надія Мущинка колись справила на нас враження розповіддю про заробітки в Італії, а останнім часом намагаємося поділити з нею переживання за сина, котрий усю цю війну знаходиться у складі 101 Закарпатської бригади територіальної оброни на фронті. На передовій і син Ірини Бугайчук.   Нам зрозумілі їх тривоги, їх уболівання за кожну мить цієї проклятої війни… Ми з вами, дорогі, у молитвах за долю синів і всіх, хто боронить нашу землю від ворога.

    З сумом згадую і тих, хто ніколи не забував про першу суботу серпня, але давно не спішить на побачення з нами. Окрім Бориса Галаса, маю на увазі Риту Бровді, Марту Варгу. Ми не забуваємо вас, хвилюємось, коли навідуєтеся   в снах, оживаєте у спогадах, згадуєтеся у молитвах.

А ми – таки найкращі

    Стверджую це не лише з огляду на нашу дружбу, яка видається неймовірною у час, коли люди спілкуються, товаришують, виявляють свої найкращі почуття здебільшого онлайн. Спробую довести це неспростовними фактами.

    Хіба знайдуться справжні шанувальники поетичного слова, котрі заперечать визнання Дмитра Кременя одним з найкращих   сучасних українських майстрів художнього слова? І не лише Шевченківська премія тому доказ, а й зростаюча популярність його творів далеко за межами України. Чи хтось з колег Бориса Галаса, а особливо   з колишніх   студентів, засумнівається у зарахуванні його до найкращих науковців та викладачів філфаку УжНУ? Їх оцінки   діяльності Бориса – неспростовний тому доказ.

    Завжди успішною ми вважали Надію Розумик. Відмінниця, з даром мистецтва переконувати словом – влучним, аргументованим, виваженим. Можливо, вона і не згадує своєї участі у виборчих перегонах за посаду мера Ужгорода, але ми спостерігали за її марафоном. І пишалися нею, бо її виступи, інтерв'ю, діалоги з виборцями були цікавими, глибокими, переконливими. На жаль, слово у передвиборних технологіях не має переважаючої сили. Зате ми мали можливість ще раз відчути гордість за свою однокурсницю.

    А коли читала в обласних новинах, яких успіхів на олімпіадах і різних конкурсах домагаються учні вчительки української мови і літератури ужгородського ліцею імені Гренджі-Донського Марії Калабішки, ще раз переконалася у неабиякому потенціалі своїх однокурсників. До слова, вона удостоєна ще й високих професійних відзнак МОН України – нагрудних знаків «Василь Сухомлинський» та «Відмінник освіти». Сподіваюся, так титулували не одного з наших у інших областях України. Просто ми мало знаємо про них.

    Минулого року вперше прийшла на зустріч Галина Різник з Корсунь-Шевченківського, що на Черкащині. Її поява викликала одностайний подив: якщо хтось зберіг красу до солідних літ, то Галинка – розцвіла з роками. У юності нічим не вирізнялася у гурті, а тепер помітно виграє граціозністю, рухами, молодечим виглядом. А коли потім надіслала відео свого танцю з керівником корсунь-шевченківського ансамблю «Оберіг»,   у якому є активною учасницею, секрет відкрився – творчість робить дива. Такому хвацькому таночку 71-річної пані можуть позаздрити і юні. Галиночко, ти стільки емоцій і натхнення   додала своїм не дуже вже жвавим подругам, що можна підтвердити: «Ти – прегарна грація»! І не лише серед однокурсниць.

      А от Марійку Пітюлич пропонувала б оголосити переможницею конкурсу «Супербабуся». Я свідок,   скільки душі, турботи, скільки мудрості вклала вона у виховання хлопців своєї доні. Педагогічний талант у нашої однокурсниці, як кажуть, непозичений, а власний. Це охоче підтверджують і її колишні учні.

      Іринка Феєр заслуговує бути переможницею у номінації «Найкраща дружина». Наведу лише одне тому підтвердження. Коли її чоловік занедужав ковідом   і змушений був лікуватися у стаціонарі, навідалася до нього. Звісно, чергові закладу нізащо не дозволили їй побачення   з ним. Та аби знали: не на ту натрапили! Іра якось зуміла зайти і у відділення, і у палату, і безперешкодно вийти звідти. Вона знала про всі небезпеки і ризики такого «зухвалого» вчинку, але не змогла подолати бажання підтримати найдорожчу людину в складній хворобі.

    Інколи доєднуються   до нашого гурту і   інші дівчата. У кожної – свої радощі і печалі, тривоги і турботи. Але вони близькі і зрозумілі нашому гурту, зачіпають за живе нестаріючі серця посивілих леді. Ніби чую, як декотрі подруги заперечують останнє слово, мовляв, які ми леді, якщо… А я не хочу тих доводів, адже шляхетність вимірюється не брендовим одягом і модним макіяжем, а станом душі, у якій переважають гарні мислі і прагнення. А наші зустрічі щоразу підтверджують це.

      І все-таки, знаєте, що найпривабливіше у моїх однокурсниках? Те, що вони – насправді дуже звичайні, прості, безпосередні. На зустрічах не презентуються, не виставляють напоказ своїх досягнень,   з друзями відверті і відкриті. І так склалося у нас без особливих старань і зусиль. Пощастило.

Не спогадами єдиними

      Зізнаюсь, цією публікацією хотіла публічно (хоча публічності не люблю) висловити захоплення своїми однокурсниками, нашою дружбою. Та лише це бажання могла реалізувати і під час зустрічі, без будь-якого посередництва. Але дуже кортить   викликати   зворотну реакцію у читача. Не втрачайте шансу зберегти переваги юнацької дружби протягом усього життя. Адже товаришування юних завжди закладається на взаємній симпатії і чистих безкорисних засадах. Тут ні про шкурні інтереси, ні про якісь вигоди   ще не гадають, пил споживацтва, кар’єризму ще не осів на легенях – дихати хочеться вільно, на всю повноту. А тепер посудіть: хіба не чудово відчути таке у зрілому та літньому віці?

      Запевняю, мої однокурсники готові допомогти і підтримати одне одного безкорисно, сповна, цілком щиро. Та що там вони, до справ залучаються діти і навіть уже й онуки. А серед них – лікарі, юристи, банкіри, айтішники, громадські активісти…

      Дехто гадає, що літні люди здебільшого розмовляють про здоров'я, ліки, болячки. Та ні, у нас - піднесено, мажорно, зацікавлено. Ніякі остеохондрози, ревматоїди, остеопорози і будь-які великосвітські хандри не ставляться на порядок денний. Обговорення проблем лише насущних, тих, де можемо пособити чимось і ми. У останні роки обов'язково не оминаємо війну, до якої не гадали дожитися. Виявляється, деякі види волонтерства ще нам посильні, різна допомога пораненим, інвалідам також доречна, а молитва слушна у такий важкий час. Приміром, Галинка Цинюк завжди придумає, як навіть наші зустрічі наповнити доброю справою заради підтримки українських воїнів.

    Наші зустрічі стали традицією, яка на лише повертає у юність, хвилює спогадами, що стали дорогими на все життя. Ми заряджаємося оптимізмом, радістю від щирих взаємин. Адже одна річ переписуватися в інстаграмах і фейсбуках, зовсім інша - спілкуватися, заглядаючи у вічі, потиснувши руку або обійнявши за плечі. Це не докір тим, хто не зумів скористатися такою можливістю, а спроба заохотити тих, хто ще має   шанс надолужити втрачене…

    Якби хтось з наших онуків прочитав цю розповідь, то сказав би: «Який крінжовий допис». Нехай так. Але   тішуся, що в нашій пам'яті   збереглися цілі синонімічні ряди слів на означення того, що відбувається всередині   і довкола нас. Рідною, солов'їною. Се ля ві…

Ганна Вогар