Сьогодні у закарпатця Івана Улинця, якого   свого часу вважали одним із кращих півзахисників в українському футболі, день народження. А народився колишній гравець ужгородської «Говерли», харківського «Металіста», івано–франківського «Спартака», хмельницького «Поділля» та луцького «Торпедо»   у футбольному селі Ільниця 26 червня 1954 року у родині шахтаря. За команди майстрів провів 352 офіційні матчі й став автором 30 голів.

У нашій області є добра дюжина сіл та селищ, де народилося 5 і більше футболістів, котрі грали свого часу за команди майстрів. Це, зокрема, рідне село І. Улинця, де речі, перший уродженець Ільниці, який одягнув футболку команди майстрів, а також знаних майстрів «шкіряної кулі» Віктора Пасульки, Івана та Сергія Гецків, Михайла Ловски та інших.   Футбольними населеними пунктами у краї також вважаються: Нове Давидково, Ракошино, Довге, Великий Бичків, Кольчино, Чинадійово, Королево, Чепа, Вишково, Великі Лучки, Білки, Ясіня, Ключарки…  

У моїй родині, — як зізнався Іван Дмитрович, — футболістів не було. В Іршаві мій двоюрідний брат, до того ж мій тезка (І. Д. Улинець), трохи пограв за місцевий клуб і на тому залишив «гру мільйонів» у спокої. У мене дві старші сестри Маруся та Оленка закінчили вищі навчальні заклади у Москві та Запоріжжі й працювали фахівцями на Іршавському абразивному заводі. Батько все своє свідоме життя був начальником дільниці на місцевій шахті. Ми жили неподалік стадіону. Починаючи з 8 років я на ньому був частіше, аніж у школі. Правда, батько, який захоплювався музикою, замість футбольного м’яча купив мені акордеон. Та я віддав таки перевагу футболу. У 13–16 років уже грав за дублерів рідного «Шахтаря», у 17 – виступав за «основу», а у 18 — наша команда стала чемпіоном Закарпаття.    

— Іване Дмитровичу, а пам’ятаєте, як вибороли свою першу золоту нагороду у чемпіонаті області?

— Така подія ніколи не забувається. Боротьбу за лаври виборювали 14 кращих команд краю у центральній зоні. Ще були три зони у вищому дивізіоні, але їх переможці   отримували лише право з наступного сезону грати у центральній зоні. Згідно архівних даних, переможцями своїх зон стали гравці свалявського «Авангарду», кольчинського «Урожаю» та солотвинського «Солекопа». Наступного року усі ці три колективи були серед команд центральної зони.   Мало того, у цій першості виступала ще одна ільницька команда — це ФК «Металіст». Цей факт говорить   про те, що у нашому селі було достатньо класних гравців, якщо вдалося укомплектувати дві команди, котрі виступали в елітному дивізіоні чемпіонату Закарпаття. До речі, наш «Шахтар» у 1973 році, коли я продовжив свою футбольну кар’єру у дублі луганської «Зорі»,   уже   виступав у чемпіонат Республіки серед аматорських колективів. Мало того, він у своїй 2ؘ–й зоні фінішував серед лідерів: 1—ше місце — ФК «Сокіл» Львів ( 23 очок), 2–3–є місця — ФК «Шахтар» Ільниця та СКА Львів (по 17 очок).  

А тепер кількома словами про сам чемпіонат Закарпаття–72. Дебютні тури ми провели досить стабільно, а після вдалої гри у Рахові проти місцевих «Карпат», ми очолили підсумкову турнірну таблицю. А стали чемпіонами області ще за два тури до завершення чемпіонату. Правда, друга команда з Ільниці («Металіст») фінішувала не передостанньому місці.

- Можете назвати чемпіонський склад ільницького «Шахтаря»?

- Гм. Пройшло з того періоду більше півстоліття. Але у пам’яті залишилися хлопці з якими разом тоді грав. Отже, Василь та Володимир Чепи, Василь та Дмитро Марковці, Михайло Гецко, воротар Василь Трикур, Євген Савко, Василь Мочарко, Михайло Король, Ярослав Габовда, Василь Копин, Андрій Жига, Іван Пилип, Йосип Бундаш, Іван Вільчак. Начальником команди у нас був Іван Скляр, а тренером — Юрій Демчук.

За нашу команду по кілька ігор провели майбутні воротарі команд майстрів Михайло Форкаш з Чепи та Михайло Квак з Довгого. Перший поїхав у Луганськ, де у складі місцевої «Зорі» у сезоні–72 став чемпіоном колишнього СРСР.

До речі, у моєму записнику є підсумкова турнірна таблиця сезону–72, однак лише назви команд й місця: 1–ше – ФК «Шахтар» Ільниця; 2. ФК «Карпати» Рахів; 3. ФК «Спаратк» Тячів; 4. ФК «Механізатор» Іршава; 5. ДОК Вилок; 6. ФК «Пластмасовик» Виноградів; 7. ФК «Тиса» Буштино; 8. ФК «Меблевик» Берегово;   9. ФК «Взуттєвик» Хуст; 10. ФК «Колос» Сторожниця; 11. ФК «Хімік» В. Бичків; 12. ФК «Боржава» Довге; 13. ФК «Металіст» Ільниця та 14. ФК «Локомотив» Мукачево.

Наступного року я виступав за іршавський «Механізатор». З цією командою навіть став володарем кубка Закарпаття. У фіналі з рахунком 2:1 обіграли мукачівський «Локомотив». А потім до нас приїхав Михайло Форкаш з адміністратором луганської «Зорі» Євгеном Телятниковим й забрали мене у місто залізничників, де за дубль «Зорі» провів майже весь сезон–73. Мені пора було йти до війська, то керівництво луганчан хотіли, аби я продовжив свою футбольну кар’єру в армійському клубі СКА Ростов–на–Дону, або у крайньому випадку —СКА Одеса чи Київ. Але я поїхав додому. Тут мене відшукало керівництво ФК «Закарпаття», зокрема, начальник команди Олександр Теметєв та тренер Владислав Калуя. Однак, в Ужгороді я був лише три дні. Тоді команда у Чопі проводила навчально–тренувальні збори. Повернувшись додому я зателефонував у Львів Михайлу Львовичу Рибаку, який разом із ужгородцем Ернестом Кеслером тренував львівський та луцький СКА.   За армійців, які грали у чемпіонаті України серед аматорських команд провів майже два сезони (1973–1974 рр.).    

У 1975 році іршавчанин перебрався до Мукачева, де у складі місцевого ФК «Приладист» теж продовжив грати у чемпіонаті України серед аматорів. Команда, — ділиться спогадами Іван Дмитрович, — тут підібралася досить серйозна. Майже половина гравців — це учорашні футболісти команд майстрів: С. Варга, М. Тимчак, І. Фляшко, С. Марусинець, П. Біловар, капітаном команди був Г. Жига, С. Купець, М. Квак, В. Тенкач та інші. Ми у своїй 2–ій зоні зайняли перше місце, правда, у Нікополі, де зібралася фінальна група, ми із шести команд були лише четвертими. До речі, тренером у нас був місцевий фахівець Микола Теллінгер.    

1976 рік — І. Улинець одягнув футболку рідної ужгородської команди (ФК «Говерла»). За клуб (головний тренер — Іштван Шандор) ільничанин провів 35 календарних матчів і забив 5 голів. Як для дебютанта та півзахисника — це чудовий результат. Скажімо, забивні форварди закарпатців Василь Грубчак та Костянтин Лобанов до свого активу записали лише по 6 м’ячів.   Як провів дебютний сезон за команду майстрів Іван Дмитрович згадує з болем у душі:

«Чи не вперше за останні 6 років ми свої перші календарні матчі провели в гостях і вкрай невдало: три ігри — три поразки, а різниця забитих і пропущених м’ячів просто вражаюча — 0:6. Три домашні поєдинки теж розчарували палких симпатиків “Говерли”. Як згодом з’ясувалося, в команді відсутня лінія нападу, і, як наслідок, після першого кола — 14 місце серед 20 команд. У пожежному порядку було запрошено кілька форвардів, однак голів не прибавилось. Прикро, що колектив, котрий колись забивав багато м’ячів, а чотири роки тому був навіть володарем престижного “Рубінового кубка”, тепер за їх кількістю опинився “на дні” турнірної таблиці. І про свої забиті голи. Дебютний м’яч я провів лише у 33—у турі (9 вересня): ФК «Говерла» — ФК «Фрунзенець» Суми — 1:0. Через три тижні (37–й тур) і теж «у рідних стінах» я вперше у складі команд майстрів оформив дубль. А ще приємніше через те, що ці голи я забив команді за яку виступатиму через три роки — ФК «Металіст» Харків. На жаль, наступні два мої голи були «холостими», адже і у Кривому Розі й у Миколаєві ми програли від місцевих команд «Кривбас» та «Суднобудівник». До того ж, у Миколаєві нам один з голів (1:4) провів наш земляк із Довгого Іван Шопа.    

1977 рік. 13–те місце поміняли на 6–те.

І. Улинець і у цьому сезоні був серед гравців, котрі найбільше відіграли офіційних ігор та лідерів по забитих голів: Ф. Розгоні — 11, Микола Сех — 8, Костя Лобанов —7 та І. Улинець — 5.

Дебютували ми у цьому сезоні так, — згадує Іван Дмитрович: перші три домашні офіційні ігри — три перемоги, перші три виїзні матчі — три поразки. До того ж, у Миколаєві й Херсоні ми умудрилися пропустити аж 8 м’ячів і забити один. У 22 турі ми приймали рівненський «Авангард» й обіграли команду з «сухим» результатом 4:0. Дублем відзначився Костя Лобанов, а я з Ф. Розгоні провели по голу. Далі грали у Дрокії, де обіграли впевнено місцевий ФК «Сперанца» — 3:1. Авторами голів були: Розгоні, Сех та я. Далі підряд у двох домашніх матчах (32 та 33 тури) ми переграли севастопольську «Антлантику» (2:1) та херсонський «Кристал» (2:0). У цих матчах я провів два голи, Саша Пахомов та Юрій Бенедек відзначилися по разу. Запам'ятався домашній поєдинок, який ми провели 3 червня з харківським «Металістом». Ми забили три голи, а програли — 1:3. Річ у тім, що Зан і Грубчак «відзначилися» автоголами. Ось із такою нестабільністю дійшли до турнірного екватора. У підсумку — 16 місце. З цього приводу уболівальники говорили, що «Говерла» — це «домашня» команда, а на виїзні матчі нема потреби їхати, адже звідти повертаються, як правило, з пустим багажем. А «у рідних стінах»: виграш, нічия, правда, й прикра поразка про яку щойно мовив.

Правда, після проміжного фінішу ми заграли значно краще. Про це свідчить і кількість набраних очок — 30 проти 25 у першому колі. До того ж, ми вдома втратили лише одне очко, а на виїздах добивалися майже 50 відсоткового позитивного результату. У підсумку 6–та сходинка у підсумковій турнірній таблиці.  

У звіті Федерації футболу УРСР   було відзначено, що ФК “Металіст” Харків   (старший тре-нер Є. Лемешко), кіровоградська “Зірка” (О. Расторгуєв), ужгородська “Говерла” (І. Шан-дор) також показали цікавий, змістовний футбол. Трохи б ще везіння.   Усі команди, що очолили турнірну таблицю, об’єднує одна риса — добре налагоджений тренувальний процес із урахуванням сучасних методів і вимог, а ще на висоті у всіх командах 12 гра-вець». Що не кажіть, а читати таке — приємно!

Цьоріч також провели приблизно 10 міжнародних матчів. Це в основному з командами Угорщини, Словаччини й Румунії.

У сезоні–77 І. Улинець у складі «Говерли» також провів три офіційні поєдинки на Кубок УРСР: 1/16 фіналу (28 травня): ФК «Кривбас» Кривий Ріг — ФК «Говерла» — 0:2.

1/8 фіналу (19 червня): «Говерла» – «Фрунзенець» Суми — 1:0.

¼ фіналу (29 вересня): «Шахтар» Горлівка – «Говерла» — 2:0.

1978 рік.

Цей сезон, – згадує наш герой, – розпочну з цікавого факту. Забивають лише закарпатці. Такий заголовок підходить до календарного поєдинку, що відбувся в Ужгороді 29 квітня 1978 року. Ми приймали СКА Львів. Гра завершилася внічию — 1:1. У господарів м’яч забив виноградівчанин Федір Розгоні, а у гостей — мукачівець Вільгельм Теллінгер.  

Забігаючи наперед скажу, що цей сезон для нас був складним. По-перше, завжди важко відстояти своє високе місце, зайняте в попередньому сезоні, а ще важче його поліпшити. Тим паче, коли з року в рік у складі команди проходять великі пертурбації. Не став винятком і цей рік. Голкіпер С. Страшненко перейшов у луганську “Зорю”, С. Шебі — в одеський “Чорноморець”, В. Щербей — у львівські “Карпати”, І. Поллак — у СКА Львів, а М. Сех повернувся у   хмельницьке “Поділля”. Висловлюючись футбольною термінологією “повісили бутси на гвіздок” В. Якубик та В. Грубчак. Натомість було запрошено нових виконавців — Ю. Ціпле зі Солотвина та О. Легерду з Мукачева. Стартувала команда, як ніколи невдало, хоча головний наставник Іштван Шандор напередодні першості переконував пишучу братію, що команда має всі шанси цього сезону навіть поборотися за один із комплектів медалей. Але не так сталося, як гадалося. У дебютних   матчах ужгородці набрали лише   одне очко з восьми можливих. Це явно не той фундамент на якому можна “збудувати” високе турнірне місце. Правда, кінцівку ми провели добре, що дало нам можливість опинитися у так званій “золотій серединці» у підсумковій турнірній таблиці (13–те місце з 23 команд).

До речі, у цьому сезоні я теж попрацював по–ударному. Нас четверо (О. Пахомов, С. Семушин, Ю. Чирков та я) провели найбільше календарних ігор — по 43. Крім того, я ще забив чотири голи. Перший свій м'яч провів у Севастополі, де ми поступилися місцевому ФК «Атлантик» (1:2). А дублем відзначився майбутній рекордсмен щодо забитих голів в історії закарпатського футболу Василь Мартиненко. Правда, у наступному турі я уже став автором вирішального голу: ФК «Говерла» — ФК «Суднобудівник» Миколаїв — 1:0.  

У 34 турі ми вдома теж приймали кіровоградську «Зірку». Єдиний і вирішальний гол провів саме я. Святкували ми Вікторію і у 38 турі: ФК «Говерла» — ФК «Колос» Полтава — 3:1 Дубль до свого активу записав Костя Лобанов, а я забив третій м'яч.  

І. Улинець у дебютному турі відзначився голом

— Іване Дмитровичу, у сезоні–79 ви провели 9 календарних ігор і стали автором одного голу. Була травма чи?

Ні. Травми ніякої не було. Сезон ми розпочали непогано. 31 березня 1979 року на ужгородському стадіоні «Авангард» ми приймали ФК «Фрунзенець» Суми. У цій грі відзначився голом. Правда, гості зрівняли рахунок у другому таймі — 1:1. Наступна гра на нашому стадіоні відбулася через чотири дні. Нашими суперниками був ФК «Колос» Полтава. І на цей раз уболівальники, яких зібралося на стадіоні чимало, побачили лише один забитий м’яч. Його автором став наш форвард Костя Лобанов. Третя календарна гра, яку ми провели у Києві проти армійської команди, завершилася бойовою нульовою нічиєю. Далі наш маршрут проліг до Чернігова, де провели матч з місцевою «Десною». Тут теж арбітри зафіксували нічию — 1:1. У нас голом відзначився Андрій Ділай. Після чотирьох ігор ми опинилися серед 6 перших команд у підсумковій турнірній таблиці. Головний тренер Іштван Шандор у розмові з нами сказав, якщо хлопці ми домашні два матчі виграємо ми очолимо турнірну таблицю. А нашими суперниками були команди з АР Крим — «Антлантика» Севастополь та «Океан» Керч. Наші гості немов змовилися. І у першій грі, і в наступній ми зазнали прикрої фіаско з однаковим мінімальним результатом 0:1. Ні, ми обидва матчі провели на хорошому рівні, а ось м’яч ні у першому випадку, ані у другому ми не зуміли забити. Їхні голкіпери грали досить пристойно, але у двох матчах наші удари тричі відбили стійки, а двічі — поперечина. Був навіть такий епізод: виконує штрафний удар з метрів 18 Кабацій і потрапляє у стійку. М’яч відбився прямо у ноги Ціпле. Удар. Знову «парирує» стійка. Після таких прикрих поразок не було бажання навіть показуватися на вулицю. Уболівальники інколи фіглювали, що ми на виїзді граємо краще, аніж «у рідних стінах». Вони немов у воду дивилися, коли це говорили. Наступна гра у нас була у Черкасах. І знову нульова нічия з місцевою командою «Дніпро». Правда, у 8–му турі ми у Кіровограді з мінімальним результатом 0:1 поступилися місцевій «Зірці». Свій останній матч за «Говерлу» провів вдома 15 травня. Приймали армійців Львова. І знову нічия — 1:1.

А далі у мене відбулася розмова з нашим головним тренером Іваном Шандором, який мені повідомив, що мене хочуть бачити у харківському «Металісті», який торік став переможцем у другій лізі й тепер виступає у першому дивізіоні. Звичайно від такої пропозиції ніхто не відмовиться.

- Іване Дмитровичу, свій перший офіційний поєдинок коли провели за «Металіст»?

- У першості уже було відіграно 13 турів. У наступному турі ми гостювали у Запоріжжі, де зіграли внічию (1:1) з місцевим «Металургом». Головний тренер Євген Лемешко на цю гру виставив такий склад: Сивуха, Журавчак, Поточняк, Ледней, Туховський, Улинець, Ткаченко, Дегтярьов, Малько, Бачіашвілі (Лінке, 74 хв.), Лихачьов. У нас голом під завісу матчу відзначився Лінке. Крім мене, у складі харків’ян був ще один закарпатець — це захисник Іван Ледней з Довгого.

Наступний матч ми провели у Грозному, де місцевий ФК «Терек» обіграли з мінімальним результатом 1:0.

— Так звані чорні дні у «Металіста» були?

- У народі кажуть, що то не учень, який у школі не мав двійки. А у футболі — є, звісно, успіхи , є невдачі, а є ще чорні дні. У нас вони наступили в Орджинікідзе, де провели матч з місцевим «Спартаком». Поступилися господарям з великим, до того ж «сухим» результатом 0:4. Але ще більше прикро, коли поступаєшся команді на власному полі. Цього дня на матч ФК «Металіст» — ФК «Кубань» Краснодар прийшло 18 000 глядачів. А ми їх розчарували, пропустивши у свої ворота два «сухі» м'ячі. На наступну гру глядачів на стадіоні «Металіст» побільшало майже на п'ять тисяч. Добре, що нам вдалося обіграти гостей (ФК «Спартак» Нальчик) — 2:1.

А далі були три прикрі поразки. Про них не хочеться навіть говорити. Дійшло до того, що суперники не могли нам забити гол, то ми за них це зробили. Маю на увазі календарний поєдинок, який ми провели в Ашхабаді (ФК "Колхозчі" – ФК "Металіст" — 1:0). До закінчення матчу одна хвилина. На табло два нулі (0:0). Пішла 90 хвилина поєдинку і наш Туховський забиває собі гол.

- Іване Дмитровичу, а глядачів на стадіон за участю «Металіста» приходило багато?

- Досить багато. Але це залежало від кількох чинників. Насамперед яка команда приїхала. Якщо серйозна чи лідер — уболівальників приходило більше 30 000. Якщо паршива погода і команда плентається «на дні» турнірної таблиці стадіон був напівпустим.

- А з голами дружили у першому дивізіоні?

- Головне завдання півзахисника — це допомогти форвардам організувати результативну атаку, а оборонцям — не допустити суперників наблизитися з м'ячем до свого карного майданчика. А перший гол у складі «Металіста» провів (37–й тур) у Сімферополі. Ми обіграли місцеву «Таврію» з результатом 2:0. Перший гол забив я на 68–ій хвилині, а через 5 хвилин Лінке подвоїв рахунок.

- Іване Дмитровичу, багато ігор відіграли на кубок України та колишнього СРСР?

- Солідно. 30 ігор. А перший кубковий поєдинок провів у складі ужгородської «Говерли» у 1976 році. Це була гра першого етапу (1/16 фіналу, що відбулася 28 травня). Ми грали у Кривому Розі проти місцевого ФК «Кривбас». Ми святкували Вікторію з рахунком 2:0. Хто забив голи уже не пам’ятаю, але не я. Наступний матч, а це уже 1/8 фіналу, відбувся 19 червня на нашому стадіоні «Авангард». Нашим суперником був ФК «Фрунзенець» Суми». Матч був напрочуд важким, але нам вдалося переграти гостей з мінімальним результатом 1:0.

У чвертьфіналі ми вийшли на самого фіналіста Кубка України — ФК «Шахтар» Горлівка, яка на попередньому етапі у Нікополі переграла місцевий ФК «Колос». А «у рідних стінах» гірники були за нас сильнішими — 0:2. Правда, наші кривдники з таким же рахунком у фіналі поступилися армійцям Києва.

- А який кубковий матч найбільше запам’ятався?

- Це був не матч, а цілий турнір. Річ у тім, що у 1980 році, коли я грав за харківський «Металіст», то Кубок СРСР з футболу проходив за оригінальною формулою. Усього брало участь 48 команд, що були розбиті на 8 зон. Ми попали у першу, яка проходила у Криму. Разом із нами були такі команди: ФК «Спартак» Москва, ФК «Зеніт» Ленінград, ФК «Кубань» Краснодар та ФК «Крила Рад» Куйбишев. Усі заплановані 5 ігор відбулися у Сочі. Перший кубковий поєдинок провели 27 лютого на стадіоні «Центральний» проти самого минулорічного чемпіона СРСР — московського «Спартака». Ми з грізним суперником, у складі якого було 8 збірників колишнього Союзу, зіграли внічию — 0:0. Переграли з мінімальним результатом 1:0 краснодарців, а з іншими командами, що грали у «вишці», як кажуть, «розійшлися, як у морі кораблі» — нічиї. «Металіст» на той період була напрочуд хороша команда.

Де б не грав І. Улинець: у командах першої ліги «Металіст» Харків, де став бронзовим призером чемпіонату колишнього СРСР, «Прикарпаття» з Івано–Франківська, (ІІ ліга) луцькому «Торпедо», хмельницькому «Поділлі, ужгородській «Говерлі» він завжди був в основному складі цих футбольних колективів. Так, він в основному грав у центрі поля, але в залежності від ситуації та тренерської установки він відходив до лінії захисту чи йшов у напад.

Ось витяг («Спортивна газета», 7 жовтня 1980 рік): 38–й тур. Харків. 5 жовтня. Міський стадіон . 15 тисяч глядачів. Арбітр: Олександр Теметєв (Ужгород). ФК «Металіст» — ФК «Металург» (Запоріжжя) — 4:0 (1:0).

Склад ФК «Металіст»: Сивуха, Дегтярьов, Поточняк, Крячко, Туховський, Ледней (с. Довге), Ткаченко, Улинець (Довбій, 78 хв.), Малько, Лінке (Бачіашвілі, 68 хв.), Васютич.

Голи: 1:0 — Улинець (5 хв.), 2:0 Малько (72 хв., з пен.), 3:0 — Бачіашвілі (73 хв.), 4:0 — Довбій (90 хв.).

Витяг із газетного звіту: «Невпевнені дії воротаря «Металурга» і, особливо, захисників дозволили харків’янам вперше в нинішньому сезоні забити чотири м’ячі. Відверто слабко грав і кращий бомбардир команди Шарій, але гості не знайшли в своєму арсеналі інших комбінацій і намагалися вивести до воріт «Металіста» саме цього форварда. Перший м’яч господарі провели після розіграшу кутового. Його автором на п’ятій хвилині став закарпатець Іван Улинець. Здавалося, тепер запоріжці сміливіше підуть уперед. Однак пасивність півзахисників «Металурга» дозволяла харків’янам швидко відтягуватися в захист. А в атаці господарі діяли гостро і різноманітно. Відтак запоріжці ще тричі розпочинали з центра поля. Прикро, що вони примирилися з поразкою задовго до фінального свистка».

Ще один витяг, який назвав так: «Герой матчу Іван Улинець, або Дубль присвятив донечці»

Останній 46–й тур першості СРСР у 1979 році відбувся 13 листопада у Нальчику. Республіканський стадіон «Спартак». 15 000 глядачів. Суддя: С. Журавльов (Алма-Ата). Склад ФК «Металіст»: Сивуха, Дегтярьов, Поточняк, Крячко, Туховський, Берніков, Ткаченка, Васютич (Журавчак, 54 хв.), Малько (Улинець, 46 хв.), Бачіашвілі, Довбій.

Голи: 1:0 — Суров (35 хв.), 2:0 — Камарзаєв (75 хв., з пен.), 2:1 — Улинець (78 хв.), 2:2 — Улинець (83 хв.).

Героєм матчу став Іван Улинець, який вийшов на заміну у другому таймі, спочатку на 73–ій хвилині він скоротив результат (2:1), а через п’ять хвилин (83 хв.) зрівняв рахунок — 2:2. Ці голи, як згодом зізнався герой книги, він присвятив донечці, яка цього дня народилася.

У 1985 році 31–річний Іван Улинець провів свій останній сезон за команду майстрів — ФК «Поділля» Хмельницький (тренер — Григорій Іщенко) — 15 ігор. За цей колектив з ільничанином також були і двоє закарпатців: голкіпер Е. Майороші з Сторожниці та В. Івегеш з Королева.

32–річний І. Улинець ще провів сезон–86 за ФК «Керамік» Мукачево, який виступав у чемпіонаті УРСР серед аматорських колективів. У складі цього колективу також грали знані футболісти Срібної Землі: Г. Качур, В. Алмаші, С. Чейпеш, С. Марусинець, В. Штима, капітан команди О. Кайнц, Й. Теремта, В. Услібер, І. Гнівко, до речі, з Ільниці, як й І. Улинець. Тренер — Іван Шіц.

Після завершення футбольної кар'єри Іван Дмитрович працював директором СК «Юність» та начальником управління у справах культури, спорту, сім’ї та молоді Ужгородського міськвиконкому.

Іване Дмитровичу, бажаємо Вам міцного здоров’я та відмінного самопочуття, мирного неба, сил та невичерпної енергії, любові та поваги, а також, щоб на вашій стежині зустрічалися гарні люди. Многая літа!

Ужгородський стадіон «Авангард». Перед першою домашньою календарною грою (1–ий тур, 31 березня 1984 р.): ФК «Закарпаття» — ФК «Динамо» Ірпінь — 1:0 (автор голу І. Погоріляк). Справа наліво «основа» господарів: Іван Улинець, Олександр Пахомов, Василь Мартиненко, Іван Погоріляк, Ярослав Касперський, Михайло Ловска, Йосип Микуланинець, Йосип Кароль, Тиберій Корпонай, Елек Леврінц та голкіпер Сергій Страшненко.

Склад команди «Закарпаття»-84 (6–те високе місце з 28 команд): воротарі — МС СРСР С. Страшненко (відіграв 33 матчі й пропустив 38 голів ) та І. Надь (6 та –3), захисники — Я. Касперський (27), І. Погоріляк (провів 19 ігор і став автором 5 голів), В. Рущак (1), С. Гецел (15), О. Пахомов (35), А. Товт (10 і 1), М. Фанта (28), півзахисники — І. Улинець (35 і 1), В. Ковач (32 і 8), І. Лукач (36), М. Ловска (35 і 1), Т. Корпонай (35 і 5), Й. Кароль (33), М. Іваниця (3), І. Дашкар (1), О. Гринюк (23 та 2), форварди — В. Коман (32 і 3), В. Мартиненко (36 і 14), Е. Леврінц (36 і 6), Й. Микуланинець (36 і 5), І. Цубина (1), О. Митько (4 та 1), В. Кузьма (2) А. Ваш (2).

Начальник команди — Ілля Гулянич. Старший тренер — Іштван Шандор. Тренер — Степан Войтко. Капітани команди — Михайло Ловска та Олександр Пахомов.

1996 рік. Стадіон «Авангард». Урочисте відкриття міжнародного традиційного легкоатлетичного кросу «Дружба» (справа наліво): В. Созанський, МС СРСР з легкої атлетики А. Плеханов, заступник голови Закарпатської ОДА П. Лінтур, мер Ужгорода С. Ратушняк, голова обласного відділення НОК України В. Городній, начальник управління у справах культури, спорту, сім’ї та молоді Ужгородського міськвиконкому І. Улинець, прізвище не відоме.

Автор Василь Гаджега (праворуч), голова Закарпатського осередку Асоціації спортивних журналістів України разом із своїм давнім цімбором і земляком Іваном Улинцем біля ужгородського СК «Юність».

Василь Гаджега