Люди, як вільні птиці, можуть шукати країв тепліших і гарніших.

    Тому одні   все життя мандрують у пошуках кращої землі, правди і свободи. Слава їм, бо завдяки неспокою їхніх сердець дізнаємося про світи близькі і далекі, про багатоликість земного раю і природної краси. Та й світ знайомиться з краєм, звідки рушили мандрівники. Другі по завершенні пошуків повертаються до отчих порогів або ж заповідають   похоронити їх у батьківській землі. Спасибі їм, бо дають нам збагнути, що чужа земля не гріє щиріше, і краще своєї батьківщини знайти у світі вдається не всім. Треті ж, де проросли, там і прийнялися назавжди. Низький уклін їм, бо бережуть народні традиції і звичаї, материнську пісню, наймилішу мову, культуру і духовність, аби передати у спадок нащадкам та майбутнім поколінням. Так само і митці: одні відтворюють у творчості далеке і незвідане, другі – пройдене і досліджене, треті ж - близьке і дороге до болю.

    До третіх належить і художник Тарас Данилич, нині знаний у Закарпатті та за його межами художник, що народився у скромній хаті в мальовничій долині, обрамленій вінком карпатських вершин.   Він ніколи не змінював місця свого проживання, не захотів навіть (адже можливостей мав більше, ніж будь-хто) спорудити нову оселю   і живе у батьківській хаті. У ній йому тепло від спогадів про маму (батька втратив у ранньому дитинстві), руками якої зігріті кожен куточок, кожна шпаринка   ….Певне, він дуже любив маму – гарну, ставну, чорняву красуню. Нелегке життя не позбавило її почуття гідності, яке відчувалося у сильній духом   жінці, що виводила самотужки у світ сина і доньку, піклуючись не лише хлібом до столу, а й духовним зростанням. Інакше й не могла, бо виросла у родині Томашів - цілої династії інтелігентів: вчителів, лікарів, інженерів. Її брат Юрій був активним просвітянином, підтримував організацію Карпатської Січі та Карпатської України, за що зазнав переслідувань.

    Тож Тарас зростав у атмосфері, яка блогодатно позначилася на його світосприйнятті, мистецьких уподобаннях і пошуках, життєвій позиції. Так вийшло, що усі три складові можна визначити єдиним формулюванням   - «краще рідного немає». Нема теплішого куточка для серця, аніж   батьківська оселя, нема затишнішого міста чи села на земній кулі, як те, в якому виріс і змужнів. Та й красуню-дружину не шукав серед шикарних міських модниць, а вигледів у гірському селі Кострина. І творити, і відпочивати йому наймиліше у закутках рідних Карпат,   хоча   на чужині завдяки талантові та працьовитості міг знайти і щедріші винагороди.

    - Не зміг ні продати, ні покинути мамину хату. Мама стільки здоров'я і сил вклала у неї, нерідко ледве зводячи кінці з кінцями, - без будь-якого філософського підгрунтя мотивує своє рішення прожити не в престижному міському заселенні, а на звичайній сільській вулиці.

    Та коли простуєте у споруджену тут же на подвір'ї майстерню, враження змінюється: вона сучасна, добротна, великими вікнами запрошує до себе сонячне сяєво і обіцяє комфортні умови для праці. Одразу проймає здогад: людина має прагнути простору   передусім там, де творить те, що «не відніметься в неї». І стосується це не лише митців і творчих особистостей, а кожного, хто прагне доєднатися   до продовження справ Творця – садячи квіти, вирощуючи хліб, конструюючи новий виріб … Хіба що сходи розповідають про господаря: на кожній сходинці – по виліпленій з випеченої   глини голові кумирів-митців. Це нагадує про його початок у творчості, адже навчався різьбі по дереву та ліпці з глини   в Ужгородському   училищі прикладного мистецтва. А ще й символічне, мовляв, коли ступаєш у мистецький світ, не забувай, хто   був тут до тебе…

    У споруді дві майстерні, і у кожній - мольберти, інструментарій художника і мальоване диво, представлене вже закінченими і лише розпочатими картинами. Зупиняєш погляд на одній, другій, третій картині, і мимоволі в душу закрадається якесь сум'яття, бентежність. У живописі в мене знання дилетантські, але зображене на полотнах якось притягує, примушує не задовольнитися оцінками «гарно», «майстерно», мимоволі спонукає пригадати усе, що   бачила з художнього спадку інших   митців, порівняти, зосередитися   на пошукові визначення стилю, школи, прийомів… І, окрім збентеження і подиву, нічого не зринає в голові. Бо, як це «всілися» на могутні гілки одного з древніх стужицьких дубів усі дерев'яні храми-пам'ятки гірської Великоберезнянщини, а дерево могутніє і підносить їх уверх, до небес? А ми залишилися десь унизу і не встигаємо піднятися за тими гілками, за тими храмами. І якось від цього стає сумно. Або ж довкола іншого стужицького дуба-велета зигзаговим потоком піднімається людський натовп з прожитих деревом епох, і він також простує увись. А де наше місце у цьому   довгому ланцюгу   кудись мандруючого люду ?

    А ярмаркову феєрію на ужгородській площі споглядаємо згори, дивуючись різнобарвному дійству. Здається, що зараз, за якимось сигналом все зарухається, загуде, зашумить голосами людей і худоби. Постаті на полотні дрібні, їх сила-силенна, безліч тут усякої всячини, якою торгують звично на ярмарках. Картина заворожує не правильністю портретів і предметів, а невловимою внутрішньою динамікою, що зв'язує усе докупи, викликаючи відчуття якоїсь магії.

    Так само картини, де на передньому плані – переважно верховинські храми, а біля них – віруючий люд. Вони різні сюжетно, композиційно, але об’єднані єдиним задумом передати духовний код свого краю і його правічної віри. І так кортить розгадати той код, розкласти його на складові, назвати усе точним терміном чи словом, але в мене не виходить.

    А ось   когут, що гонорово вивищується над запнутою у ковбицю сокирою, котра ось-ось зітне голову красеню. Начхати йому на стручки кукурудзи, якою варахобили його господарі до смертного часу і якою варахобив він своїх курочок. Приречений на смерть гордо випростався   і готовий востаннє виконати своє ніким не розгадане «ку-ку-ріку», яким щодоби тричі будив світання. До слова, когутів змалював пан Тарас не менше півсотні. Усіх по черзі зі свого обійстя, а також інших, що приглянулися оку. Це – не лише захоплення розмаїттям півнячої краси, бо кожен з них сповнений своєї ролі, яку вгадуємо за тим, що на тлі полотна - гори, простір, блакить, пейзаж, якесь господарське начиння.

    Про незвичайність художньої манери Тараса Данилича і сказано, і написано багато фахівцями-мистецтвознавцями, медійниками, захопленими поціновувачами його полотен. Відзначають довершену   композиційність його полотен, незвичайність стилю, глибоку зануреність у народні традиції, культуру та історію свого краю. З цим не можна не погодитись, бо це бачиться і відчувається в кожній картині. Але йдеться не про етнографізм (у традиційному розумінні терміну), не натуралістичне змалювання портретів, явищ, предметів.   Тут у всьому свій замисел, своє тлумачення, своя магія.

    Художник сам зізнається, що всі картини наперед пропускає через серце, розум, обмірковування. Це й не дивина, адже визнання, і почесні звання, і популярність серед цінителів живопису здобув уже в зрілому віці, коли хочеться сказати про щось важливе, вистраждане пошуками, сформульоване пережитим досвідом. А в цьому – ні гонитва за модою і славою, ні оволодіння найсучаснішими техніками, ні наслідування найавторитетніших кумирів – не помічники.

    - Я свій стиль ніяк не відокремлюю і не визначаю. Малюю, як бачить око, сприймає серце, оцінює розум. Звичайно, хочу показати те, що мені найдорожче, і показати так, аби іншим у душу запало. Радію, коли маю цьому підтвердження, - зізнається просто і щиро.  

    До слова, пан Тарас ніколи не добирав стилю для своєї особи – ні в одязі, ні зачісці, ні манерах представлятися у середовищі, а знаємо, що багато художників надавали цьому неабиякого значення. У гурті односельчан він завжди «свій хлопець», нічим не вирізняється.   Його самобутність – у намальованих ним картинах, у творчості, у техніці писати полотна темперою і олією, у коді, який закладений у відображенні природи рідного краю, духовності, культури своїх   краян.

    Можна повірити, що   Творець не лише наділяє щедрим талантом своїх обранців, а й піклується про їх зростання, дає можливості тому талантові розкритися, як весняній квітці, дозріти і щедро заплодоносити. Ще в школі обдарування Тараса Данилича помітив уродженець Дубриничів,   відомий закарпатський художник Антон Кашшай. Він настійливо порадив хлопцеві здобувати мистецьку освіту. Навчали азів художньої майстерності непересічні постаті закарпатської школи живопису.   Усе докупи разом з іскрою Божою і сформувало його шлях у велике мистецтво.

    У центрі Дубриничів на колись заболоченому закутку перехрестя облаштовано затишний мініатюрний скверик, де відкривали камінь під спорудження   пам'ятника видатному художникові, уродженцеві села Антонові Кашшаю. Напевно, у кращі часи пам'ятник буде встановлено. Визнаних   земляків годиться   знати і шанувати. А як закарбувати вдячність і створити славу митцеві, котрий усе життя творив на своїй малій батьківщині і звідси спробував завоювати прихильність великого світу?

    Чомусь не раз спадало таке на думку, хоча стосовно Тараса Данилича переживати   не потрібно. Він сам встановив собі рукотворний і одухотворений водночас пам'ятник   у новозведеному греко-католицькому храмі, у якому   розписав іконостас. У цій дворічній роботі стиль - строго традиційний.

    -Я не противник експериментування у мистецтві, але де йдеться про святі речі, це щонайменше недоречно.   Для мене святість – еталон, який пережив тисячоліття, він непорушний. Коли берешся за релігійну тематику, треба мити не лише руки, але й очищати сумління, помисли, - зауважує митець. Сам він перед кожним сеансом малювання іконостасу молився спочатку і в   поганому гуморі за роботу не брався. До слова, пан Тарас – віруюча людина і глибоко шанує   церкву своїх предків.

    Коли заходиш у дубриницький греко-католицький   храм, тебе одразу огортає золоте сяєво, що промениться з іконостаса. Золото тут переважає, і на його фоні   ще величнішими видаються   аскетичні постаті святих. Вони не яскраві, бо їх підносить над грішним світом мучеництво. А тому мимоволі закрадється в душу бажання причаститися   таїни подвижництва віри. Хіба можна бажати більшої шани і пам’яті, аніж щоденна молитва схилених сучасників і нащадків перед тобою писаними   святими образами   ?!

    Викликає подив неабияка працьовитість художника у вже досить поважний вік. Їй можуть по-доброму позаздрити навіть   молоді. Малює без вихідних, є учасником майже всіх пленерів художників Закарпаття. Нині   з великим завзяттям готується до наступної виставки з нагоди свого ювілею. Він не часто організовує виставки, тому кожна має бути знаковою для нього і для його шанувальників.

    Я не збиралася рецензувати чи складати оцінку творчості Тараса Данилича, просто не втрималася від деяких вражень. Прагнула подати доказ правдивості твердження Василя Симоненка, що «наймудріша людина проста». Виявляється, вона   ще й   може бути успішною і досягти визнання.   А тому й розповіла про свого односельчанина, народного художника України, шанованого в Закарпатті, відомого в країні та за її межами.

Ганна Вогар