2023-ій оголошено в Україні роком великого національного поета Дмитра Кременя, якому в серпні могло виповнитися 70 літ. Та ювілей відзначається без його фізичної присутності — п’ять років тому сповнилося його пророцтво, що “в цій країні довго не живуть”. Проте всі ювілейні заходи, безперечно, одухотворені воістину безсмертною силою його поетичного слова. Закарпаттю годиться шанувати славу свого сина, який саме в Ужгороді стався великим поетом. Пом’янемо його і ми, однокурсники, на щорічній зустрічі на початку серпня. Адже і ця подія набула для нас особливої ваги завдяки ліричним рядкам Дмитра...

Те, що   навчалася на одному курсі і в одній групі разом з Дмитром Кременем, вважаю одним з найкращих подарунків своєї долі. Він спонукав мене інакше сприймати Слово, його силу і значення у цьому земному житті. Його поезія стала для мене справжнім відкриттям і потрясінням.

Багато ужгородців старшого віку пам’ятають знаного у 70-ї роки   юнака-студента. Невисокого зросту, але стрункої постави, рухливий, постійно в задумі (навіть коли   спілкувався з кимось), завжди рум’яне лице, козацькі вуса. Про таке обличчя звикли казати “як кров з молоком”. Здавалося, його обвітрили карпатські вітри, нелегка селянська праця, адже виріс   у селі, у звичайній трудівничій родині.   Рум’янець завжди впадав у вічі, коли   погляд зупинявся на його обличчі. Яким енергійним та здоровим видавався цей хлопець! Чомусь про це згадала з особливим смутком, як побачила уже знаного поета України по телевізору в день 50-річного ювілею. Одразу защемів здогад, що Дмитро   тяжко хворий...

Студентом Дмитро ніколи   не надавав великого значення своїй зовнішності. Недорогий чорний костюм, світла сорочка, стоптані від постійної ходи черевики.   Якщо пари відбувалися на різних факультетах   (слухацьких аудиторій завжди не вистачало), групи юні простували вулицями міста, розмовляючи, сміючись, інколи співаючи. Телефонів також не було, тому тісне спілкування, яке сьогодні є побажанням психологів,   у ті роки - неодмінний атрибут студентського життя. А якими ексклюзивними були нерідко вечірки у гуртожитках! Інколи гурти молоді влаштовували несанкціоновані творчі звіти обдарованих хлопців і дівчат. Достатньо було гітари, читацького таланту. І можу сказати, що на Дмитра у ті роки була мода. На його поезію, голос, очі, що під час читання горіли, як зорі. Ніхто не звертав уваги ні на зачіску, ні на піджак, піддаючись магічній силі слова...

Вчився Дмитро гарно, легко, не надаючи заняттям великого значення. Звичайно, він відвідував ті пари, які хоч трішки його цікавили, або які через суворість викладачів пропускати було недоцільно. Але, гадаю, на більшості лекцій і практичних він писав у конспекти поетичні рядки, які просто не давали спокою і просилися на папір. Бо що нового міг почути про літературу (українську, російську чи й зарубіжну) на лекціях, коли мав знання предметів куди глибші за деяких викладачів - достатньо було поставити йому якесь запитання. До речі, він ніколи не намагався демонструвати свою ерудицію, не вискакував з репліками. На сто відсотків переконана, що здебільшого перебував у полоні поетичної ріки, що не покидала його ніколи. Але міг включитися і у хід лекції. Пригадую, як викладач одного курсу зарубіжної літератури інколи вживав термін “мужчина-проститутка” (за рубежем були і такі). Дмитро щоразу голосно запитував: “А чому не мужчина-повія?”. На що отримував однакову відповідь: “Товаришу Кремінь, я такого терміну не зустрічав”. Ми наперед розтягували роти в усмішці.

А от на практичних заняттях з української літератури деякі з нас ледве чекали, аби Дмитро включився у розмову. Можна було почути не лише свіжий погляд на якесь явище чи твір, але й почерпнути інформацію, яка не відображена в академічних підручниках. Звідки брав її Митрик, ані не здогадувалися.

Звичайно, могли “діставати” його суспільні предмети, яких було немало. Але настільки вправному словесному майстру нічого не вартувало сплести переконливі докази глибокого знання тих “непересічних” істин! Я завжди стежила за мімікою його обличчя і підмічала блудливу усмішку під вусами і в погляді, коли озвучував премудрості наукового комунізму чи наукового атеїзму,   інших предметів з того переліку.

Мушу відзначити, що багато викладачів одразу сприймали непересічність студента Кременя. Наш академкерівник Кирило Галас десь на початку другого курсу на одній з виховних годин звернувся до Дмитра з такою настановою-порадою: “ Раджу Вам взяти собі за зразок Максима Рильського   щодо творчості і життєвої позиції”. Очевидно, наш наставник знав, що за Дмитром і його творчістю стежать, і тому хотів уберегти від небезпек. А Максим Рильський був тим діячем української літератури і науки, який умів робити корисне для нації, уникаючи прямих конфліктів зі всевидящими карними органами. І я про себе подумала тоді, як високо цінував талант свого студента Кирило Йосипович. Прихильно ставилися до молодого поета і окремі викладачі української літератури. Приміром, Наталія Вигодованець саме його обрала для написання курсової роботи про симфонію Павла Тичини “Григорій Сковорода”. Так і сказала: “Це дослідження саме   для Вас, Дмитре”. Вона не помилилася, бо симфонія Тичини вирізняється з-поміж усього, написаного ним, а особливості поетичного хисту Кременя дозволяли скласти   справжню ціну твору. Наукова робота вийшла блискучою.

Здогадувалася, що навіть серед викладачів нефілологічного факультету були такі, які підтримували поета Кременя. Я відзначала про себе: “Є в Україні сили, які не дадуть згинути нашій. І буде наш Дмитро визнаний великим поетом!”. До слова, він ніколи не говорив публічно крамольних речей. А коли хтось питав його про ставлення до тодішньої політики, відповідав однією фразою: “Я не проти радянської влади, я проти тих дурнів, які її представляють”. Його позицію видавали   поезії, у яких було стільки болю за народ, котрого мріяв побачити не стадом, а гідним народом.

У стосунках з однокурсниками Дмитро був рівний, лагідний. Я не бачила його гнівним, не чула сердитого голосу. Він ніколи не був зверхнім, не виставляв напоказ   свою ерудицію, творчий талант. Незвичайна внутрішня інтелігентність і делікатність не дозволяли йому насміхатися   над примітивними людьми, які завжди є чи серед однокурсників та й навіть серед викладачів. Дмитро   міг кинути якусь репліку чи дотепний жарт у відповідь на чиєсь невігластво, та ніколи не образив опонента.

У Дмитра було багато друзів. На курсі він товаришував з Борисом Галасом. Їх єднали і вдача (інтелігентна і не по-юнацькому мудра, розсудлива), а також уболівання за “нашу”.   Багато часу проводив Дмитро з трохи старшими молодими поетами Миколою Матолою та Василем Густі. Обидва надзвичайно   талановиті, а молодшому товаришеві було з ними цікаво і повчально. Знаю, що вечорами засиджувався він з Петром Скунцем і іншими поетами та прозаїками з Ужгорода, чула від нього про модерного і модного тоді художника   Павла Бедзіра, що малював чудернацькі дерева. Дмитро також міг стати обдарованим художником, та магія слова перемогла у виборі мистецького шляху.   У гуртожитку на нього   завжди чатували по-теперішньому фани, які просили дати переписати нові твори, хотіли почути цікаву літературну інформацію. Гадаю, Дмитрові подобалася така увага до його поезії, він охоче розмовляв з її поціновувачами. Напевно, серед того гурту часто бував і той, хто інформу оав   про все почуте і прочитане у потрібні органи.

Мушу згадати іще одну важливу сторінку його студентського життя — заняття в літературній студії імені Юрія Гойди. Вжила слово “заняття”, тому що першим питанням порядку денного тих засідань ставилося обговорення літературознавчої теми. Це робилося для того, аби “всевидящі” органи бачили, що творчу юнь наставляють на путь істинний. Я також відвідувала ці заняття. З великим інтересом. Не тому, що прагнула серйозно зайнятися художньою творчістю, а мала можливість почути таке, чого нізащо не скажуть на університетських лекціях.   А якщо додати, що гостями тут були Петро Скунць, Дмитро Бесараб, Фелікс Кривін, інші закарпатські літератори, то стає очевидним рівень мистецьких розмов та суперечок на тих вечірках (саме так я б охрестила їх тепер).

Справжньою подією завжди було читання нових творів. Дмитро незмінно був найяскравішою постаттю у цьому дійстві. Здебільшого він читав коротші вірші, але вони западали в серце, бунтували уяву та розум. Знаю, що рукописних самвидавів поезії   Дмитра Кременя у ті роки було немало. Гадаю, вони і досі зберігаються у багатьох їх володарів. Бо офіційно у літературних сторінках на сторінках “Закарпатсьбкої правди” і “Молоді Закарпаття”   було надруковано лише кілька віршів поета. Та й то з попередньою домовленістю щодо їх ідеологічного спрямування. Один з віршів називався “Лоліта” і   заголовком був присвячений розрекламованій   у СРСР пуерто-риканській політичній дячці, а насправді возвеличував роль бунтарства в історії людства. Інший   стверджував факт, що Ленін любив “Апасіонату” Бетховена. Звісно, осмислювався шедевр музичного мистецтва, а останнім рядком констатувалося: “Ленін слухає “Апасіонату”...” Обидва твори — чудові, по-філософському глибокі і мистецьки досконалі. “Вихід у світ” гарантували їм згадки імен діячів, які підтримувалися офіційною ідеологією.

Особливо запам’яталося розширене   засідання літстудії восени 1974 року, коли мала датися оцінка творчості Дмитра Кременя. Ширилися чутки, що його можуть виключити з університету, з комсомолу і піддати переслідуванню за погляди, за читання недозволеної літератури і ін. Відбувався захід не у звичному приміщенні, а у   восьмій аудиторії - одній з найбільших на філологічному факультеті. Прийшли на відкритий суд поета переважно не факультетські слухачі,   а з усього Ужгорода. Більшість облич мені були незнайомі.    

Після спокійного і не прониклого жодним каяттям   звіту поета розпочалося обговорення. Перший рецензент, науковець кафедри російської літератури (і наш, до речі, колишній викладач) знайшов у творчості Дмитра багато такого, що не вкладалося   у рамки офіційної ідеології, було хибним і становило небажаний вплив на радянського читача. Оратор був, треба визнати,   досить   розумним і правильно вловив неприйнятний   для вимог   комуністичної ідеології дух творчості молодого поета. Цитати навів переконливі, оцінку висловив сувору. У залі згусла напруга...

Другий рецензент, який саме читав у нас курс літератури народів СРСР ( той предмет, мабуть, доручили читати йому за незмінну вишиванку) , Михайло Федака підійшов до аналізу   творчості студента Дмитра Кременя з іншого аспекту. Він стверджував, що всі помічені попереднім рецензентом огріхи — пошук мистецької форми. Мовляв, такою помилкою грішили і такі класики української соцлітератури як Павло Тичина, Максим Рильський та інші. А з життєвим досвідом вони переростали у справжніх співців радянської дійсності. Пристраснішої промови Михайла Михайловича я не чула. Бачила, що напруга в аудиторії трохи знизилася.

Рецензія керівника студії Василя Попа внесла підсумовуюче полегшення. Звісно, пошуки форми не повинні викреслювати з поля уваги митця ідейний зміст твору. А тому, хоч і грішить немало молодий Дмитро Кремінь, але він зможе усе виправити і довести правильність своєї позиції. Василь Степанович озвучив по суті усе, що передувало винесенню рішення на цьому засіданні. Адже ми чули про обшук у гуртожитській кімнаті Дмитра, де було знайдено самвидави закордонних книжок, нерекомендовану для читання літературу. Звісно, він читав немало такого, що не входило у шкільну чи університетську програми. Завдяки цьому я уперше познайомилася з творчістю Миколи Холодного, а рядки “Поетів не стане завтра - залишаться члени спілки” назавжди закарбувалися у пам’ять.   Вони правдиво малювали невтішну перспективу для української літератури. Адже Дмитро тоді і мріяти не міг про спілку, хоча мав написані чотири симфонії, низку поем та сотні віршів. На щастя,   слова Миколи Холодного не виявилися пророчими, адже через кілька десятиліть ситуація змінилася. Люди з передовими поглядами при підтримці Всевишнього відвели небезпеку   і від молодого поета Дмитра Кременя.   Гадаю, інакше й не могло бути, адже українська нація зуміла зберігати свою ідентичність попри усякі випробування і гоніння.

Університетське навчання завершив Дмитро успішно. Диплом для нього став лише документом, який давав можливості для роботи, для майбутньої кар’єри. Бо знання він мав далеко ширші і глибші, аніж це посвідчувалося синенькою книжечкою. І не лише у галузі мови та літератури. Я вражалася, як він зумів ввібрати таку об’ємну інформацію про видатних вчених з різних галузей, події глибокої історії та сучасності, філософії, релігії, навіть спорту, кіно, театру... Невже у свій вік устиг уже все те   перечитати, закарбувати у пам’яті, аби відтак вкрапляти у поетичні рядки? Приміром, саме з його вірша я вперше дізналася про доктора Спока, про непопулярних в СРСР видатних борців за свободу, диктаторів та їх посібників, про деяких зарубіжних артистів, навіть футболістів... А цікаві факти з різних епох, суспільних та релігійних рухів, нюанси про життя і діяльність безлічі світових знаменитостей?! У студентські роки він мав уже такий потужний багаж знань, інформації, творчого осмислення, що можна лише дивуватися. Разом з дипломом усе це мав понести у світ далеко від рідного Закарпаття, милого серцю Ужгорода.

Йому радили взяти направлення на роботу в одну зі східних чи південних областей, де за інтелігеницією не було такого пильного стеження, як у західному регіоні. Було неприємно, що прирікається ( нехай   на добровільне і   доброзичливе)   вигнання з краю такий майстер поетичного слова. Напевно, і йому було гірко, бо смуток від розлуки з отчим краєм “на дні серця зіщуливсь в кутку” і вряди-годи відлунювався болем:

Не поїду до матері в гості, –
де гора, як малий Еверест…

Багато різних подій та історій, пов’язаних з Дмитром Кременем, виринають у спогадах зі студентського життя. Проте усі вони вкупі не переважають того потрясіння, яке справляла   його поезія. Починаючи від першого знайомства, понині вважаю її явищем космічного значення для України. З   багатьох причин. Приміром, нині усім видатним людям шукають незвичайні витоки обдарування. А Дмитро народився у невеликому та не надто цивілізованому селі, у родині простих селян, не навчався у елітних закладах, не мав багатих покровителів. Звідки той талант?   Як казав Шевченко: “Знать од Бога . І голос той, і ті слова”.   До речі, уже в зрілому віці поет зізнався: “Не я пишу. То мною пише Бог”. Я вірю в це, бо лише таким чином можна пояснити його воістину незвичайний поетичний дар.

Усі найвишуканіші вірші Дмитра писані одним подихом, одним У серпні 2018 року по телефону запросили його на традиційну зустріч однокурсників. Через день отримали віршове послання:

Грації філфаку - ви прегарні.
Сімдесятий рочок. Се ля ві...
Сидите на Ужем у кав’ярні.
Чорно-біле фото. Ми живі.
Я пройду життя, аби згадати
Вечір той за кавою глясе.
Я хотів би вам винця налляти,
Доки нас у вічність віднесе.
Доки в серпні першої суботи
Не прийде останній чоловік
Або дама.
Крилами скорботи
Огортає нас проклятий вік.
А життя — летить ,мов хмара, борзо,
Снігом сакур знов засипле нас...
Де ота кав’ярня? Де те Корзо?
Де отой давньоминулий час?

По-справжньому зрозуміти і збагнути душею тугу цих рядків можуть лише ті, хто   жив чи навчався в Ужгороді. Однокурсниці не стримували сліз,   читаючи це зізнання. Хоча низький уклін миколаївській землі, що так щиро прийняла вільного вигнанця нашого гірського краю і дозволила розправити крила для небачено високого злету!

Господи, скільки трагедій, печалі   увібрав він у свою душу, скільки зусиль зробив для їх зцілення! Ні, не міг залишатися бадьорим і мажорно піднесеним та не піддатися руйнівній силі надмірного виснаження фізичних та душевних сил. А чи могло не зболіти від цього таке невеличке і таке насичене вселюдським болем маленьке людське серце?!

Інколи згадую Дмитра укупі з його наставником, однодумцем, ще також належно неоціненим митцем слова Закарпаття Петром Скунцем. Вони часто зустрічалися у ті роки, вели довгі бесіди. Гадаю, усе відбувалося не лише у ролях вчителя та учня, бо Петро Миколайович мав змогу немало почерпнути від молодшого товариша, по-щирому дивуватися його таланту. Знаю, що обидва мали однакову любов до України і однаковий   біль за її долю. Петро Миколайович кричав до хрипоти про всі недуги Батьківщини, був чи не одиноким лицарем у сміливому   і непримиренному   поєдинку за її одужання. За неї, подібно Тарасові, готовий був стати на прю навіть з Всевишнім.

А Дмитро Кремінь висловлював біль   мудрим, стишеним голосом, наче без нарікань і докорів. Але: хіба мовчазна мука у погляді пече менше, аніж подана голосним криком?! Тому для мене вони однаково до скону віддані рідній землі поети, проте один закликає до бунту і протесту, а другий волає до мудрості   і духовного очищення, аби зарадити трагічній долі своєї нації. Вони однаково чесні і правдиві. Проте Петро Скунць промовляв більше до сучасності, а Дмитро — до вічності.

А ще пригадується, як Петро Скунць незадовго до смерті у вірші «На кладовище вже мене несуть» писав: «У цім житті я був епохи вище». А Дмитро міг стверджувати: «Я був епохи вище у поетичному мистецтві». До слова, обидва поети померли майже в одному віці, адже свого часу Дмитро пророче стверджував: “У цій країні довго не живуть. По смерті довго-довго». Перше збулося. Дай Боже, щоб і друге сталося за пророцтвом.

Сьогодні Дмитро Кремінь — визнаний класик української літератури, його знають і вивчають, про нього пишуть і досліджують, а переклади іншими мовами надруковані у різних країнах світу. Та все ж гадаю,   що   творчість мого великого однокурсника ще не до кінця прочитана і осмислена та по-справжньому   не оцінена. Його   читачі прийдуть з майбутніми поколіннями, як і дослідники. В історії таких прикладів немало. Він — як Моцарт у музиці.

А ще дуже хочеться, щоб знайшовся талановитий перекладач, який   максимально майстерно переклав би творчість нашого поета на англійську. Світ повинен ознайомитися з нею, вона того варта!

Мрію, щоб Закарпаття якось спробувало осучаснити   біблійну істину про пророків у своїй Вітчизні. Ми маємо увічнити шану свого великого земляка, дарма, що здебільшого його називають миколаївським поетом. Так, він глибоко вріс у благодатний грунт степового краю. Тут він і писав багато, і визнання здобув, і з славою зблизився. Але початки усього цього (та ще й які могутні !) пов’язані з Іршавщиною та Ужгородом. Саме на Закарпатті не лише народився, виріс і змужнів, а й стався великим поетом загальнолюдського масштабу. Ужгородська весна   бриніла у   літніх та осінніх мотивах його творчості. Деякі поезії з його перших і пізніших збірок - неспростовний тому доказ, бо написані у часи студентської юності. І якщо не оцінили у рідному краї його вчасно, то тепер тим паче годиться виправити це прикре упущення.   Не знаю, чи стане від цього легше Дмитрові, але нам має полегшати.

Ганна Вогар, однокурсниця