Цієї весни Борису Галасові виповнилося б 70.   Шостий рік   уже   його нема з нами. Безжальна недуга неймовірно рано обірвала   життя серйозного науковця, мудрого викладача, світлої , навдивовиж порядної людини. Про наукові досягнення ювіляра краще розкажуть його колеги чи послідовники, про педагогічні здобутки — колишні студенти... Мені ж хочеться відзначити куди рідкісніший і коштовніший за всі інші його дар — дар любити друзів. Безкорисно, щиро, до останнього подиху.

Якби випускники українського відділення філфаку 1975 року присуджували номінацію “Найкращий однокурсник”, її, без сумніву, отримав би Борис Галас. Ні, не за заслуги перед наукою чи державою, адже найславнішим нашим студентським колегою був Дмитро Кремінь. Згодьтеся, не кожен курс   може похвалитися поетом-лауреатом шевченківської премії. Але Борис, як ніхто інший цінував студентське життя і всіх, хто вчився з ним поруч.

Передусім, він завжди був серед гурту, відвідуючи не лише пари чи практичні заняття, а й усі інші заходи радянського студентського життя: суботники, кроси, вечори, походи у кіно, театр. Не для галочки, не для створення зразкового образу майбутнього науковця. Я знаю, як оцінював він примітивізм тодішнього громадського активізму, наскільки був пройнятий ідеями свободи у наукових пошуках, як ставився до різних суспільних проблем. Інакше й не могло бути із сином Кирила Галаса — відданого науковця, палкого пропагандиста рідної мови. Насправді, Борис намагався не втратити жодної нагоди бути з друзями, спілкуватися з ними, вбирати у своє єство всі переваги юнацької дружби — безкорисної, щирої, чесної. Хоча, як син шанованого викладача, міг уникати   непотрібних для   майбутньої кар ‘єри заходів.

Але йому було з нами весело,комфортно, не знаю, наскільки цікаво. А ще на плечі у нього завжди був напоготові фотоапарат , яким фіксував усі важливі чи й кумедні миті   життя курсу.   Сьогоднішні студенти і не здогадуються, яка то була морока   - виготовляти чорно-білі світлини. Плівку у темноті закладати у фотоапарат, а опісля проявляти   і фіксувати   у спеціальних самотужки підготовлених розчинах.   Висушену стрічку відтак доводилося кадр за кадром   відтискати на   фотопапері. Але наш випускний фотоальбом увесь ілюстрований світлинами з життя курсу протягом п’ятьох літ. Їх автор — Борис.

А потім ми розлетілися у різні куточки Закарпаття, чи не всієї України. Борис не обминав нагоди дізнатися про кожного, зустрічався радо з тими, хто приїжджав в Ужгород. Підтримував товариські стосунки з Дмитром Кременем. Консультував   безвідмовно усіх, хто прагнув побачити своїх чад на студентській лаві. Ми знали, що до нього можемо звернутися у будь-який час, за будь-яких обставин. Донька нашої однокурсниці була його аспіранткою, успішно захистивши кандидатську дисертацію. А скільки порад, скільки підказок отримали ми від нього! А на подяки відповідав однією   фразою: “Ти ж моя (чи мій) однокурсниця (однокурсник)”. Відчували, що для нього це насправді важливо і приємно.

Великим гуртом ми зустрічалися уперше через десять років. Ще зовсім молоді, заклопотані собою, роботою, родинами. Якось не особливо тягло на спогади, не щеміло серце від розлуки. Значно іншою видалася зустріч через тридцять п’ять років після закінчення вишу. Когось не впізнавали, про декого дізнавалися несподіване, з усіма хотілося про все на світі поговорити, усім наболілим поділитися... Вирішили неодмінно зустрітися через п’ять років. Як і цього разу, у першу суботу серпня.

Гурт виявився не надто чисельним. Але як тепло і затишно лилася бесіда, як не хотілося прощатися! І тоді Борис запропонував: “А давайте зустрічатися у першу суботу серпня щороку. У будь-якому форматі.” Ми радо згодилися, відчувши, що й самі хотіли запропонувати те ж саме.

І щороку біля входу у колишній філфак ми збиралися на зустріч. Навіть не домовлялися про щось попередньо. Зустрілися, ішли до храму пом’янути тих, хто відійшов на небо, а потім замовляли столик у якійсь кав’ярні. Борис був єдиним кавалером компанії, тому саме він надавав жіночому товариству   особливого змісту. Адже без жодної змови ми віддавали йому роль тамади, сміялися з його жартів, перепитували про життя альма-матер, ділилися з ним своїми поглядами чи сумнівами, вислуховували його ставлення до різних проблем. Ці розмови додавали кожному тепла єднання, яке так необхідне людям у великому і самотньому світі. Борис ні разу не знайшов поважної причини пропустити зустріч, приходив щоразу налаштований на щиру бесіду. Прощався помахом руки, обіцяв не пропустити наступної першої серпневої суботи...

Серпневої суботи 2017 року ми йшли на свою традиційну зустріч знаючи, наскільки важлива вона для Бориса. Знали про його важку недугу, проте сподівалися, що він подолає її. Наш гурт стояв біля колишнього філфаку, очікуючи   на тих, хто спізнювався. До нас наближався Борис. Стрункий, як у вісімнадцять, проте млявою, невпевненою ходою. Здавалося, ось-ось похитнеться і не зможе подолати   незначну відстань. Та коли підійшов ближче, жодна ані видом, ані словом не видала хвилювання:   що наробила усього за один рік клята, безжальна   недуга! Пережитий досвід (лукавий порадник) допоміг   впоратися з емоціями, що переповнювали   нас.

Як зазвичай, почалося з фотографування. Але цього разу Борис хотів бути на усіх спільних знімках, тому запросив доньку Марійку зафіксувати кілька митей зустрічі. Уперше йому важливіше було сфотографуватися, аніж зловити цікавий кадр.  

А у кав’ярні Борис раптом поставив на стіл пляшку коньяку (ніхто до цього такого не робив) , підвівся і виголосив коротку промову. Він подякував за те, що прийшли на зустріч, за те, що були у його молодості і житті. Сказав, що дуже цінує нашу дружбу, наші зустрічі, побажав усім щастя, нових радощів і здобутків. Його слова різали по живому, бо насправді, він прощався з нами. Хотілося зупинити його, кричати, гнівити Бога:   несправедливо відбирати життя у такої світлої людини, бо потрібна вона і родині, і студентам, і нашій мові, і всьому українству! Не знаю, як вдалося тоді стриматися, змовчати, не видати на закам’янілих обличчях   болю, розгубленості, неймовірного жалю, що краяв серце. Ніхто не промовив жодного слова у відповідь, адже тоді стримати сліз не змогла б жодна з нас.

Бесіда цього разу була вдавано незворушною, зацікавленою. Борис розпитував нас про родини, здобутки дітей, навіть кулінарні уподобання. Мало здаватися, що все гаразд, що та хвороба неодмінно відступить, не зломить його духу. Адже скільки мужності,   скільки сил треба було зібрати для виголошення такої промови!

На завершення ми завітали   до домівки Марійки Касич. Вона попрохала Бориса передати на кафедру   11-томний академічний словник української мови. Він охоче погодився. Ми ще посиділи на ганку, випили каву, розмовляли, розмовляли. Борис звично фотографував усі миті, намагався зафіксувати їх у своїй душі...

За ним подзвонили з дому. І тут знову незвичайне прощання: кожна   по черзі підходила до Бориса, а він обіймав і щось бажав кожній. Це вийшло якось само собою, ніхто й не планував   так видати відчуття   того, що прощається назавжди. Але коли ми ще провели його поглядом до машини на вулиці, зрозуміли, що він добре знав своє становище і відчував, що до фінішу залишилися лічені тижні чи дні...

Невдовзі, у День Незалежності,   він поширив у “Фейсбуці” пісню Степана Гіги, яку   співак     присвятив   кончині Назарія Яремчука. У ній є слова: “ Я   любив вас усіх, та найбільше любив Україну, певно, в цьому і є та найтяжча провина моя”. Пісня дуже влучно і трепетно хвилююче передавала те, що відчував у останні дні життя Борис. Він справді любив усіх,   і нас друзів молодості   також, та   найбільша частка його серця належала Україні, її мові, культурі, історії, вірі у світле майбутнє.   І наостанок він причастив нас зізнанням у любові, щирості свого ставлення   до кожного, хто збагатив його життя словом, добрим ставленням і дружбою.

Уже шостий рік Тебе нема з нами, Борисе. Ушосте Ти не прийдеш першої серпневої суботи   до нашої альма-матер. Але біль від розлуки з Тобою не вщухає,   лише притуплюється, заховавшись у куточку наших сердець. Ми досі вірні твоїй пропозиції, і щороку першої серпневої суботи приходимо до свого факультету на зустріч. Ми згадуємо Тебе, подумки розповідаємо про все, що важливого чи кумедного сталося з нами і нашими однокурсниками. Ти у відповідь посміхаєшся нам, підбадьорюєш. Часом здається, що Ти з нами, ось-ось підійдеш, покладеш руку на плече і заспокоїш. Ти завжди будеш з нами, ми відповідаємо взаємністю на Твою любов.   Адже там, на небесах, Ти знаєш і відчуваєш усе, що відбувається з нами і Твоєю найбільшою любов’ю — Україною. Ми молимося   за Тебе, а Ти з висот помолися за нас, за нашу мову і згорьовану Вітчизну!

Ця розповідь про те, як мало серед нас справжніх друзів, як важливо мати і берегти їх на нашій землі...

Ганна Вогар, однокурсниця