Як нащадки губернатора Костянтина Грабаря познайомилися
з радянсько-більшовицькою системою.

На околиці невеликого села Чертеж, посеред парку в оточенні вікових дерев сховалися споруди замку колишнього голови угорського парламенту графа Коломана Кандова. Важко визначити вік паркових дерев, бо вже в середині ХІХ ст., як стверджують в Ужгородській районній архітектурі, територія, де розкинулося і село Чертеж, була проголошена Національним парком.

Однак незважаючи на це, в 1900 р. Леонтин Грабар, колишній парафіяльний греко-католицький священик, купив у графа замок і 215 га землі навколо нього, які належали графу. З того часу тут вирувало веселе життя, оскільки родина Грабарів була багатодітною. У вільний час сюди приїздив і Костянтин, який в 1901 р. був висвячений і служив священиком у селах Великі Лучки (1901—1908) та Дубрівка (1908—1921). Мабуть, з ініціативи Костянтина, для родини в 1922 р. на території замку була споруджена кам’яна капличка, біля якої розмістилася і дзвіниця у вигляді вежі. Домочадців скликував на молитву дзвін, виготовлений в 1670 році. Нині вже нікого скликувати на молитву, в маєтку, який має жалюгідний вигляд після десятків років перебування у власності держави, коротають свій вік дві милі бабусі — двійнята Лівія-Анна та Ніколетта-Магдалина (на фото), яким допомагає, як може, дочка Ніколетти-Магдалини, також Ніколетта. Ніхто з них не пам’ятає, як виглядав їхній маєток до приходу в край радянської армії, бо народилися Лівія та Ніколетта в 1946 році. Радянські органи ревно слідкували за тим, щоб якісь «небажані елементи» не заважали встановлювати у визволеному краї новий суспільний лад, радянсько-більшовицький, який вони чомусь називали соціалізмом (анексію краю Москва з невідомих причин називала визволенням, а суцільне беззаконня — соціалізмом).

Якби К. Грабар знав, якої біди від нових «визволителів» зазнає його родина...

До «небажаних елементів» нова влада зараховувала всіх політичних та державних діячів краю минулого, священиків греко-католицької церкви, які, будучи громадянами Чехословаччини, просто виконували свій громадянський обов’язок. Як, наприклад, чесний патріот краю Костянтин Грабар, який був призначений губернатором ПР у 1935 р. і сумлінно виконував свої обов’язки до 1938 р. Дотримувався русинської, лояльної прочехословацькій орієнтації. В період кризи 1938 р. залишався лише стороннім спостерігачем боротьби за владу між радикалами-автономістами всіх напрямків. Їхня античехословацька позиція йому не імпонувала, тому він запропонував уряду протидіяти їм розширенням повноважень губернатора, однак уже було пізно. Бачачи таку ситуація, добровільно покинув свій пост 9 жовтня 1938 р., а згодом через два місяці помер, коли вже ЧСР розвалювалася. Якби він знав, якої біди від нових «визволителів» зазнає після війни його родина, мабуть, продовжував би свою душпастирську діяльність без політики.

Ми хотіли дізнатися причини виселення родини з маєтку

Бо нова радянська влада знищувала не тільки відомих патріотів краю, вона не давала спокою навіть їх нащадкам. Яскравий тому приклад — митарства сім’ї Володимира-Мирона, молодшого сина губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабаря, який з родиною проживав у маєтку в с. Чертеж, який дістався йому в спадок від батька. Про те, як поставилася до родини Грабарів нова радянська влада, нам довго, емоційно, з болем у очах розповідали внучки губернатора К. Грабаря Лівія та Ніколетта. Хоча пані Ніколетті важко говорити з огляду на важку хворобу, говорить в основному вона, а пані Лівія лише іноді доповнює сказане. Про долю їхньої родини в радянський час пані Ніколетта починає розповідати з періоду 1946 р. «Одного чудового дня, — згадує вона,— в маєтку з’явився генерал НКВС із автоматниками і наказав нашій сім’ї, у якій було 8 малолітніх дітей (ми з сестрою Лівією народилися в 1946 р., незадовго перед цією подією), протягом 3-х (!) годин покинути територію маєтку. Куди подітися з дітьми — це вже представників нової влади не цікавило. Природно, що наш батько, на той час головний інженер Ужгородської ТЕЦ, захотів дізнатися причину виселення родини з власного маєтку. Причину йому ніхто не пояснив, натомість за таке бажання його звинуватили в крадіжці… ящика сигарет (невідомо звідки і для чого, оскільки він не курив). А оскільки радянські правоохоронні органи діяли за принципом «тепер ти доводь свою невинуватість, ми ж тебе звинуватили», батько був засуджений на 8 років таборів — мабуть, для науки іншим норовливим. Подібне засудження було радянською практикою, людей просто відправляли на безплатні роботи. Спочатку батько, як розповідає пані Ніколетта, відбував покарання в таборі в Казахстані, а згодом був переведений на роботу в Москву на завод ЗІЛ, де пропрацював аж до амністії в 1953 р. Про цей період свого життя він не дуже любив розповідати, оскільки пам’ятав, у якому суспільстві живе. Мабуть, «ворогам народу» в таборі постійно нагадували, що десь там є в них родина, діти, про яких також слід думати. Ми ж зі свого боку намагалися не згадувати про свої митарства, бо ятрити даремно душу полегшення не приносить. На жаль, батько не дочекався повернення маєтку в свою власність, помер від інфаркту у віці 62 роки в 1971 р.

З допомогою юристів нам вдалося відновити право власності
на маєток

Коли ж розпався Радянський Союз і Україна почала формуватися як самостійна держава, ми наївно думали, що зможемо легко відновити історичну справедливість, нова влада поверне нам конфіскований радянською владою без причини наш маєток, і всі наші жахи забудуться, адже над родиною довгий час фактично знущалися. Але не так сталося, як гадалося — коли ми почали добиватися повернення маєтку у власність родини, переконалися, що радянські закони чи звичаї ніхто не відміняв — та ж зневага чиновника до людини-заявника, нехтування законом, телефонне право і т. ін. — все, як колись було. Однак із допомогою юристів, через суд, нам вдалося відновити право на маєток, який дід купив у 1900 році. Оскільки в Ужгороді залишаємося жити тільки ми з сестрою (всього дітей було 7), наші близькі офіційно відмовилися від права власності на маєток на нашу користь. Зараз уже замкові будівлі офіційно являються нашою власністю. Але тільки будівлі, оскільки в Ужгородському районному відділі архітектури нам сказали, що приватизувати територію-парк, на якій розташовані ці будівлі і над впорядкуванням якої трудився наш дід, губернатор К. Грабар, ми не маємо права, оскільки, згідно з законом Австрійської імперії від 1864 року (!?), ця територія вважається Національним парком. Хоча з того часу ця територія уже входила до складу 5 держав, і закон Австрійської імперії від 1864 р. на території України просто не може мати юридичної чинності. Але ж українські чиновники, як показує дійсність, є прямими спадкоємцями чиновництва радянського, вони дуже полюбляють показувати свою зверхність там, де цього абсолютно не потрібно робити. Але ми все-таки сподіваємося, що знайдеться розумна людина, яка ввійде в наше становище і відновить історичну справедливість згідно з українськими законами, бо не може Україна жити за законами Австрійської імперії від 1864 року.

«Все в цьому краї добре, ось тільки місцевих забагато»

Але не тільки наша родина зазнала знущань із боку радянської влади. Ще гірше обійшлися «визволителі» з двоюрідним братом нашого батька, Василем Грабарем. На момент анексії Москвою нашого краю, Василь Грабар був директором Ужгородської ТЕЦ, у нього була в центрі Ужгорода 5-кімнатна квартира. Одного чудового дня в адміністративній будові ТЕЦ з’явився специфічного вигляду чоловік у довгому шкіряному пальті і в капелюсі й спитав чергового при вході, де кабінет директора. Зайшов, не привітавшись (директор був саме в кабінеті), не знімаючи капелюха, сів на стілець і без вступу випалив: «Я знаю, что у вас в центре города 5-комнатная квартира. Она мне нравится». Наш родич відповів, що квартира і йому «нравится», на що чоловік у шкіряному пальті відповів, що він її забирає. На питання, а куди діватися родині, непрошений гість нічого не відповів, мовчки встав і вийшов. А через кілька днів директора ТЕЦ звинуватили у невиплаті робітникам зарплати. Далі був суд, 10 років таборів, Сибір, звідки він уже ніколи не повернувся, та виселення родини на вулицю. Хоча одним із гасел нової влади була турбота про просту людину. Мабуть, простою людиною радянська влада в нашому краї вважала людину в шкіряному пальті і капелюсі, якій сподобалася чужа квартира. Прийшлі зло єхидствували між собою: «Все в цьому краї добре, ось тільки місцевих забагато». Ось цих місцевих, яких у краї було чомусь більшість, нова влада вважала ворогами цієї людини в шкіряному пальті».

Пані Ніколетті важко давалася ця розповідь, було видно, що вона ніби ще раз переживає той жах, який зазнали нащадки Грабарів. Потім показала нам великий саморобний альбом, який їхньому діду-губернатору подарували з Праги з нагоди його 60-річчя. Там були вітальні телеграми від чеського уряду, знайомих урядовців, державних діячів. Розглядаючи альбом, пані Ніколетта трохи заспокоїлася і пообіцяла нам, наперекір усьому, дожити до того дня, коли весь маєток діда буде повернуто законним господарям.

Дмитро Поп,
м. Ужгород

P. S. Нещодавно вийшла друком невелика книжка Дмитра Попа «Истина в фактах: история земли русинской» про історію Закарпаття. На цю книжку Ніколетта-Магдалина Грабар, онука губернатора К. Грабаря, написала невеличкий відгук: «Автор написав не історію, а змалював словами несказанний біль народу. І настільки реалістично і глибоко, що читач цей біль відчуває всім своїм єством».