Афіша »

Обласна наукова універсальна бібліотека
Щосереди — засідання англомовного клубу «English-speaking house». Поч. о 17.00.

Погода »      Курс валют »
Актуально »      Редакція "ONLINE"
 
Як осоромити державу через власне боягузтво
 
| ВСІ НОВИНИ | ПОДІЇ | ПОЛІТИКА | СОЦІО | РАТУША | СПОРТ | ДОЗВІЛЛЯ | ЗДОРОВ'Я | КРИМІНАЛ | ФОТОРЕПОРТАЖ | НЕОПУБЛІКОВАНЕ |
 
Архів » / Свіжий номер »
 
 
 
 
 
Архів » / Новини ОНЛАЙН »
21:46 Москаль: Енергетики відновили пошкоджені високовольтні лінії на Рахівщині
21:45 Паровоз для вузької колії ГР-280 виявився непридатним для закарпатських умов
21:43 Голову Великоберезнянської райради підозрюють у корупції
21:38 Какой должна быть качественная футбольная форма?
21:37 Компания "Статус" - безопасность превыше всего!
21:37 Как выбрать посуду в дом?
21:36 Возможные поломки газовых котлов и способы их предотвращения
21:35 Международная транспортировка грузов
 
 
 
 
 
Оголошення »
Терміново продам будинок у Баранинцях, новобудова, з меблями та технікою — 120 тис. у. о. Тел. 050-888-64-88.  
 
 
Куплю терміново ділянку під будівництво в Ужгороді або передмісті (р-н вул. Загорської, Доманинці, р-н Компотний, Минай, Сторожниця, р-н ближньої Червениці, на «Таблі» та ін.) за об’єктивну ціну. Тел. 050-888-64-88.  
 
 
Автомийка в Ужгороді прийме на роботу адміністратора та автомийників. Тел. 050-609-48-29.  
 
 
Сантехнічні, електромонтажні, плиточні роботи. Тел. 066-996-27-63.  
 
 
 
 
Интернет магазин брендовой обуви, одежды, сумок Fashion Studio.

Фотограф - Олександр Тегза.

Державна податкова адміністрація у Закарпатській області
Програма ТБ
 
     

Древо стогне на світанні…
Смерті найменше
бояться ті люди,
чиє життя має
найбільшу цінність.
І. Кант


Про сім’ю Сятинь із Синевира я розповів у художньо-документальному романі «Дерево на вітрах». На початку квітня, коли дізнався про раптову кончину Михайла Сятині — сьомого з одинадцяти дітей — у мене не було сил написати прощальне слово про цю воістину світлу особистість. Я був просто вбитий. Потрібен був час, аби хоч трошки оговтався.

Нині до печальних сороковин із незгойним болем у серці намагаюся видобути з глибин душі й пам’яті слово про справжню Людину.

…Під самий ранок 5 квітня 2017 року мені наснилося дерево. Велике і крислате, але без листя. Пізньоосіннє таке і журливе. Рвучкий студений вітрище з усіх сил шарпав його, мовби хотів вирвати із землі й понести кудись у незвідану далечінь. Дерево аж могутньо гуло під тою страшною навалою…

Раптом один з товстих конарів не витримав того натиску — і з хряскотом упав на землю. Дерево тяжко застогнало, як людина…

З тим неясним болем і проснувся я та й глипнув у світанкове вікно, за яким уже виспівувало вранішнє птаство. І хоч весна робила вже могутні кроки по землі, але мене чомусь не покидала невідома тривога. Щось їло-пекло всередині, гризло і непокоїло. Як перед великою бідою.

Довго чекати розгадки не довелося: задовго до восьмої озвався мій мобільник. Телефонував журналіст Василь Пилипчинець із Міжгір’я. Він — серед тих людей, які мають неписане право телефонувати мені в будь-яку пору доби. Як і я йому.

З якогось часу я взагалі боюся ранкових дзвінків: вони ранять, печуть, убивають. Василь без будь-яких психологічних підготовок і подібних премудростей одразу обухом по голові:

— Помер Міша…

— Який Міша, Василю? Михайлів у світі — тисячі.

Хоч я підсвідомо з тяжким болем-тривогою здогадався, що це саме «той» Міша, Сятиня, бо не раз говорили з Василем про невиліковну недугу нашого спільного друга, якого не тільки ми між собою, а й багато хто любовно називали «Міша». Але хотілося, щоб це був не той Міша, а якийсь інший. Адже цей «Міша» має доступ до найдефіцитніших, найдорожчих і найсучасніших ліків і найнедоступніших медичних світил. Досить нагадати, що свого часу йому навіть пропонували крісло міністра охорони здоров’я України, але він відмовився…

Та за іншого «Мішу» Пилипчинець не дзвонив би в таку рань.

— Так, помер Сятиня Міша. Нині о шостій ранку... У своїм будинку в Синевирі.

— Господи, не може бути. Це — несправедливо,.. — все у мені враз потерпло, скам’яніло, завмерло…

У пам’яті-уяві вмить зблисли події-картинки, що зв’язували мене з цією справді сонячною особистістю, доброту й широту душі якої ні з ким порівняти. Є постаті, які не піддаються порівнянню, настільки вони високі. Хоч Міша (Михайло Лукич Сятиня так навіки й залишиться у моїй пам’яті Мішею, незважаючи на його високі титули: екс-депутат Верховної Ради України, доктор фармацевтичних наук, професор, заслужений лікар України, кавалер орденів…) своїм зростом насправді не був високим, але високості й благородності духу в нього було на десятьох.

Доля звела нас ще навесні 2002 року, коли Михайло Лукич балотувався у народні депутати. В його команду підтримки мене взяли ніби своєрідним речником, прес-аташе. З першої хвилини нашого знайомства між нами зав’язалися справді дружні, людяні відносини, без усяких там «викань» та інших непотрібних формальностей, які тільки відштовхують людину. Тим більше, що ми майже однолітки.

Я підготував про нього розлогий нарис «Криниця над Синевиром», який вийшов багатотисячним тиражем і в якому розповів виборцям про людину, яка йде у парламент. Члени команди їздили з Михайлом Лукичем по населених пунктах Міжгірщини, Воловеччини, Хустщини (тодішній виборчий округ) і ми виступали перед сотнями й сотнями верховинців, які згодом і віддали голоси за свого земляка, і Михайло Сятиня мав честь достойно представляти горян у законодавчому органі держави.

Чимало людей зі всілякими проханнями зверталося до нього тоді, під час наших передвиборних зустрічей, і вже потім, у ранзі народного депутата, та й після депутатської каденції — злічити просто несила. Він, добра душа, нікому відмовити не міг. А скільки це часом займало часу, нервів і, зрештою, власного здоров’я — знав лише він.

— Люди добрі, — щиро й переконливо казав я прохачам. — Зрозумійте: не може одна людина замінити цілу державу, яка найперше має дбати про вас.

Але знедолені й побиті життям верховинці йшли і йшли до його батьківської хати у Синевирі, до ще живої неньки Марії Андріївни, бо Михайло мешкав і трудився у Києві, але часто приїжджав до найріднішої, яка теж щиро проймалася болями-тривогами земляків: «Поможи, Михайлику, кідь можеш…».

І він усе робив, аби прийти на поміч нужденним горянам, особливо ж коли йшлося про здоров’я, бо ж мав безпосереднє відношення до медицини. Боже милосердний, скільком цей чоловік поміг, а ми не змогли допомогти йому...

Ця світла людина ніколи не цуралася простих людей, не вивищувалася над ними, а навпаки — була рівною із земляками. Завжди розмовляла на рідному діалекті. Навіть у столиці.

Михайла Лукича не можна було не любити і не поважати. Він був народжений для добра, як і світлої пам’яті його батьки — Марія Андріївна і Лука Васильович, який полинув у світи незбагненні теж на світанку такої ж весняної пори. Сятині-старші теж усеньке своє життя чесно служили людям. І люди це не забули. Й благословили поховати їх біля святих стін сільської церкви, де спочивають тільки найдостойніші синевирці…

Поріг Вічності завчасно вже переступили два Михайлові брати: молодший Ігор та старший Ярослав.

На саме Благовіщення (хіба не промовистий Божий знак?) під церковними стінами виросла і могила Михайла. Прямо напроти материної вічної підземної хатки.

— Бо скільки він матеріально поміг нашій церкві, — шепочуться вдячні синевирці. — От і кольорова плитка довкіл Божого дому за його кошти викладена.

Плачуть люди, тяжко зітхаючи і стиха перемовляючись між собою:

— Всі там будемо: хто раніше, хто пізніше…

— Так, бо всі ми ходимо на нитці від смерти.

— Айно, з материнської утроби кожен носить смерть у собі.

— Великі і малі — усі смертні на землі…

А ще ж зовсім недавно Михайло приходив сюди, під ці крислаті ясени, до місця вічного спочинку батьків, аби поклонитися їхній пам’яті, помолитися за їхні душі праведні, подумки, духовно поговорити (може, це і є найглибше спілкування? Бо мовлені слова нині так знецінилися, обросли мохом багатозначності, обману та брехні) про плани свої та задуми розповісти. Багато було їх у нього.

Але людина — планує, а Бог — вирішує. Так було, так є і так буде. Та чи справедливо це? Чи повинно так бути насправді? Чи все-таки людині треба дати час на здійснення задумів — не лихих, а богоугодних, світлих, чистих?

…А перед тим Михайло три дні лежав між смерекових стін свого будинку, який звів на отчій землі, на самісінькому березі рідної Тереблі. Тут, у благословенному краї, серед рідних людей і гір чоловік мріяв провести свої пенсіонерські літа. Довкіл труни — море квіття. На стіні — картина заслуженого художника України односельця і Михайлового друга Василя Шиндри (на фото). На ній — смерековий ліс-праліс, нуртуюча білопінна Теребля. І за вікном будинку — теж Теребля шумить-бурлить, несучи у світ тяжку печаль і невимовну журбу не лише засмученого Сятининого дому та великої і шанованої родини, а всієї Верховини.

Посумніли й численні роботи майстрів пензля Закарпаття, які жили у Михайловім будинку під час своїх пленерів. І, як вдячність за щедротність і гостинність, залишали по картині…

Поодинокі сніжинки спадають із бездонних небес, у які полинула благородна душа Михайла Лукича, і довколишні гори Тяпеш, Рожок, Камнянка, Мирша мовби схилили свої посивілі засніжені голови перед своїм дорогим сином, який навіки полишає їх.

Дізнавшись про смерть вірного друга, з Києва на своєму авто з сім’єю примчав отець Петро — настоятель храму Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря, на стінах якого серед інших благодійників висвічується й прізвище Михайла Сятині-мецената, і всеньку ніч молився над покійним. А вранці, навіть хвилинку не здрімнувши, сів за кермо і в нагальних справах поїхав у столицю.

…Труну везуть через усе село. З-за хмар сонце визирнуло, аби зогріти його останню путь. Десять священиків і сотні й сотні односельчан та приїжджих печальною ходою прямують до церкви.

Спинилися біля батьківської хати, в якій ріс і з якої у світ широкий пішов. Навіть вітрик стих. Лише птаство виспівувало прощальні пісні…

Михайло Сятиня проспонсорував мою 820-сторінкову книжку «Чаша», яка півроку тому вийшла у Києві до мого 60-ліття. Якщо чесно, я не сподівався на такий дорогий і просто шикарний подарунок друга. Й сном-духом не відав, що цей дарунок — прощальний.

У споминах багато що висвічується. Як у липні 2013 року Михайло знайшов час і з своїми друзями прийшов на похорон моєї 94-річної неньки у високо-піднебесні Рекіти, пішки подолавши крутезну гору. І за поминальний стіл не сів, бо по невідкладних справах поспішав у Київ, навіть у свій Синевир не заїжджаючи...

Як ходили удвох понад Тереблею — річкою його дитинства, по гірському лісу, де він колись скотарив і за грибами та ягодами ходив…

Милувалися казкою Синевирського озера, до якого Михайло водив своїх численних гостей з усіх усюд.

Як збирали березовий сік у підкиївських гаях…

Ми не раз їхали на його автівці з Києва у Закарпаття, і я бачив, як несамовито він любив життя, скільки носив у собі найрізноманітніших мрій!

У 1999 році світ побачив мій роман «Сльози Святої Марії». Видавництво за неповну й термінову сплату коштів на його видання хотіло подавати мене в суд, надсилаючи претензійні листи-погрози. Я вже й сон утратив. Ще, чого доброго, й квартиру в суді заберуть. Адже подібні приклади з моїми колегами вже були. Бо в нас за нелегкий літературний труд не письменнику платять, як було у радянські часи, а він повинен платити. До такого дожили. Михайло Сятиня вніс необхідні кошти…

Михайло Лукич виголошував тост на моєму весіллі.

Коли у нашій сім’ї народився син — Михайло зателефонував і поздоровив. «Як хочете назвати?» — поцікавився. «Та вибираємо, думаємо», — на те я. «Що тут думати? Хто батько? Ти. Ось так і назви. Я свого первістка теж назвав Михайлом», — твердо мовив друг.

Так я й вчинив.

До слова, Сятиня Михайло-молодший зараз успішно опановує китайську мову.

Коли у 2010 році за одну з моїх книг мене було свавільно звільнено з роботи і я з сім’єю залишився без найменших засобів існування — Михайло Сятиня не співчував, як це щиро робили інші мої приятелі. Він мовчки шукав вихід. І врешті запропонував посаду керівника секретаріату Народної партії, закарпатський осередок якої він очолював…

Під час марного лікування в одному з київських медінститутів я витратив усі чималі кошти, які мав (хоч медицина за Конституцією в нас безплатна), на допомогу прийшов добротворець Михайло Сятиня.

Якось влітку 2014-го я зі своїх Рекіт, де доробляв одну з глав роману про Сятинь, бо життя йде і вносить свої корективи, зателефонував Михайлу в Синевир. «Завтра приїду в Міжгір’я. Якщо й ти будеш там — вип’ємо по каві», — мовив я, не маючи якихось потаємних думок. «Добре», — одповів співрозмовник. Наступного дня ми й справді стрілися у райцентрі. Яким же було моє здивування, коли Михайло простягнув мені… пакунок. «Що це?». «Твоє своєрідне перо. Бо як сучасному письменнику жити без такої штуки?» А це був новенький ноутбук, на якому згодом народиться чимало новел та оповідань. Хто міг тоді подумати-уявити, що не мине багато часу — й саме на цьому ноутбукові я набиратиму ці болючо-гіркі прощальні рядки…

Приїжджаючи до столиці, часто знаходив прихисток у гостинній господі Михайла та Роксолани Сятинь на Борщагівці…

Вахтанг Кікабідзе у одній з своїх пісень бажає такого друга, який у вирішальний час може сказати рятівне слово. А Михайло був таким другом, який робив рятівні кроки.

Я — лише один з сотень і сотень тих, які відчули на собі дружнє Михайлове плече. Він не вмів і не хотів жити тільки для себе.

Йому таланило у науці, в роботі, у добрих людях, які стрічалися на житейській путі, і, зрештою, в бізнесі. Він став другим у всьому величезному Радянському Союзі керівником фірми з іноземними інвестиціями. Першою була Раїса Горбачова — дружина тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова.

Жити — значить добро творити. Це було золотим осердям його характеру і способу життя. Але траплялося, що люди, яким він поміг у великих, визначальних для них справах — потім виявлялися не те що невдячними, а просто підступно-підлими. У нас таке трапляється, серед нашого брата-українця. Ще й самолінчуванське прислів’я собі таке придумали, що за добро не чекай добро. І навіть тоді Михайло не ображався на них, не кляв цей несправедливий світ, що їх породив і терпить. Тільки легко посміхався. За характером лагідний, спокійний, виважений, у хвилини гніву він ніколи не зривався на інших, а все переносив у собі, по-християнськи вибачаючи людям їхні слабкості.

Такий уже земний закон, що кожен з нас має випити до останку свою чашу. Гірку чи солодку — кому вже чим наповнить судьба.

Михайло свою допив... Яка вона була в нього — тільки він знає. Адже про свою невиліковну хворобу, про яку дізнався занадто пізно, не афішував навіть близьким та рідним, аби даремно не засмучувати дорогих йому людей. Навпаки — заспокоював: усе нормально, мовляв. В тому числі і в телефонних бесідах зі мною…

Згораючи у страшному огні хвороби, він продовжував світити іншим. До самого свого земного кінця. І в цьому теж його неймовірно висока шляхетність та людяність. Як понад триста років тому підкреслив французький письменник Лабрюєр, жити тільки для себе є зловживанням.

Саме того зловживання не було у Михайлові. Якби всі чинили так, як Михайло Лукич, відповідаючи своєму прізвищу — Сятиня — наш сповнений злості та ненависті світ великою мірою став би святішим.

Про життєві Михайлові вершини я збирався розповісти до його шістдесятиліття, яке ми мали відзначити через чотири місяці, у серпні, але сталося так, як сталося. Зараз роблю це не з радістю, а з великою печаллю.

Сумує-тужить могутнє дерево Сятинь: упала не гілка, а конар, якому ще було грати й грати зелен-листом, тішитися з сонця й вітру і до якого тягнулися всі інші листочки-гілочки…

Німотно стогне і земля, на якій він народився і яка проводила його у далекі краї — а побував Михайло у багатьох куточках планети — після трудів благородних, прийнявши його у своє лоно на вічний спочинок.

У серпневому світанні він прийшов у світ — і на світанку полишив його нам, переступивши межу Вічності.

Передчасно спорожніла чаша Михайла Сятині. На жаль, на превеликий жаль. Бо таких людей так не вистачає в цьому бездушно-корисливому сьогоденні. Але так вирішив Всевишній. Бо добрі люди потрібні всюди. Навіть у тих немислимо далеких світах-просторах, де ні смутку, ні печалі, а тільки життя вічне…

Андрій Дурунда, письменник14.05.2017, 17:49


ДРУКУВАТИ EMAIL КОМЕНТАРІ (0)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і нажміть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

   
Loading...
 
Коментарі   Аналітика   Популярні  

Конкурс без альтернативи: визначено переможців на ...
Тарас : Слухав зауваження гостей з Хмельницького...

Країна купається в грошах...
Андрій : Суки лагерні...

Закарпатський депутат торгував   особливо неб...
йони : вот так всегда.скажите на милость у этог...

Як в Ужгороді у 1929 році відкривали летовище...
жорж : дык до какого киева да никуда в незалежн...

У "Новому районі" в Ужгороді облаштовуют...
йони : дамалятки слава богу хоть чего-то начали...

Чому закарпатці не вірять у майбутнє країни і зали...
жуст : и самое страшное из сказанного,что власт...

Закарпатська 128-ма бригада відмовила облраді у пр...
Тарас : Дякуємо, хлопці!Повертайтеся живими, здо...

У міжнародного аеропорту “Ужгород” – новий керівни...
жуст : зачем назначать директоров когда самолет...

  В НОМЕРІ :
1

2

3

4
 
Ратуша »
У мера появився новий заступник, а в ужгородської молоді — надія на власне житло
12 вересня відбулося чергове засідання сесії Ужгородської міської ради. Депутати розглянули та схвалили 32 голосами рішення про затвердження на посаді заступника мера Ужгорода Василя Гомоная.

На що вам вистачає зарплатні?  

На що вам вистачає зарплатні?

На їжу
На їжу і комунальні послуги
Вистачає, аби орендувати житло, оплачувати рахунки, на їжу і спорт
На все вистачає
Вистачає на освіту, подорожі і підтримку моєї родини
Ні на що не вистачає
Інше

Голосувати/Результат



Телефон/факс::

+38 (03122) 2-95-48
+38 (03122) 2-79-71
Адреса:

88018, УкраЇна, м. Ужгород,
вул. Белінського, 24б

E-mail:




© Закарпатський інформаційний тижневик "Р.І.О."    

Розробка сайту - CrafIT.com