Казімір Гурницький нині є найстарішим ужгородським літератором. Колишній викладач Ужгородського національного університету є автором шістьох поетичних збірок та монографії про відомого українського вченого Агатангела Кримського.

Наразі, зважаючи, і на ажіотаж навколо цікавої історичної постаті та нових фактів щодо Кримського, Гурницький написав статтю про Кримського до Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського. Також лист публікується і на сайті газети РІО.

Звернутися з цим листом до Інституту Сходознавства ім. А.Ю.Кримського   спонукав мене телефонний дзвінок пані Ольги, яка відрекомендувала себе здобувачкою вченого ступеня. Цікавить її питання: а що власне зробив Кримський для сходознавства. Я нагадав був про 2   свої книжки та почув упереджене: так, знає, але на них позначився час. Я хотів було сказати, щоб звернула увагу на бібліографію основних праць Кримського, поданих до другої моєї книжки, їх 138, деякі з яких становлять окремі томи, які є   доробком вченого. Погоджуюсь з їх трактовкою, яка не могла бути тоді легально іншою, але не з констатацією; вони відбулися. Тим часом зв’язок з пані Ольгою перервався, поклали слухавку…Можливо, у пані Ольги викликав недовіру мій голос, вже літньої людини.

Цій незавершеній розмові минає понад пів року. Відповідь на питання якби повисла в повітрі. А вона потрібна. Не вірю, що запитання пролунало від її серця, скоріше це оклик недоброзичливців, а то й більше…Можливо, здобувачка побоялася такого питання на захисті. Що було зі мною, і не один раз. Час, на який натякнув голос в телефоні, певними параметрами не набагато змінився.
Університет я закінчив аж у 35. Так   склалася доля. Треба було мені приїхати з глибинної України в Ужгород на Закарпаття, про яке я до вступу в університет і не чув. В науковій бібліотеці Ужгородського університету виявилися чи не всі праці Агатангела Кримського аж до 30-х років. Їх отримувала бібліотека Мукачівської єпархії, фонди якої передані були університету. Після ХХ-го з’їзду вони появилися в бібліотечному каталозі і на полицях. Наштовхнувся і я на них: найперше на «Історію Туреччини», К., 1924, коли ставши викладачем на кафедрі загальної історії, читав нормативний курс історії країн Зарубіжного Сходу, а з часом – Азії і Африки. Шукав додаткову літературу, щоб урізноманітнити лекційний курс. Через 3 - 4 роки почав працювати над спадщиною Кримського. Знайомство з працями Кримського в бібліотеці УжДУ підказало можливість зайнятися вивченням наукової спадщини Кримського. Сформувалась тема: вивчення історичних поглядів Кримського. Головно – сходознавця, що співпадало з моїм педагогічним курсом на кафедрі. Вибір мною теми був підтриманий Інститутом історії в Києві. Розпочалося вивчення спадщини Кримського. Була відома відлига після ХХ-го, без чого мій названий шлях в науку через Кримського був би неможливим. В аспірантуру я вже не годився за віком, і вона була скорочена. Довелося займатися наукою, викладаючи нормативний університетський курс історії Зарубіжного Сходу, згодом країн Азії та Африки. Пройшло 5 років. Тема вимагала знайомства хоча б з найголовнішими працями і творами Кримського. Цим я і займався в період наукового відрядження у Києві, головно працюючи в архівах, у відділі рукописів наукової бібліотеки ім. Вернадського Закінчуючи їх вивчення і збір біографічного матеріалу, якось у Києві в тролейбусі я зустрів ужгородського знайомого, доцента мого факультету, корінного киянина. Літ на 10-15 старшого. На правах знайомого той фамільярно спитав: «Чого шукаєте в Києві»? Я сказав, що закінчую вивчення і збір матеріалів на кандидатську по Кримському. Киянин, знаючий вченого при житті, зблід і   вжахнувся: «Ви і Кримський?! Свят, свят, свят» – п’ятірнею…Наближалася моя зупинка навпроти наукової бібліотеки. Я вийшов на ній. Не став слухати, я далеко вже зайшов. Ще на війні навчився не обертатися назад. І пішов на ризико. Можливо, знайомий мав на увазі кінець відлиги. Піднімали голови противники ХХ-го з’їзду. Врятував мене голос нового генсека: «Что было, то было». В Інституті історії Академії Наук дисертацію прийняли до захисту. Під своєю егідою навіть вирішили надрукувати як монографію. Перший опонент, член-кореспондент АН УРСР Ф. Шевченко, вказавши на те, що дисертація друкується у вигляді першої монографії про А.Ю.Кримського, чим відкриває несправедливо забутого Кримського науці, запропонував присвоїти здобувачеві звання доктора історичних наук, минаючи кандидатський ступінь. Мені вдалось аргументовано спростувати три закиди другого опонента. Пролунали оплески зали, в якій зібралися представники чи не всіх гуманітарних інститутів Академії. На стіл президії і на трибуну принесли живі квіти. В цю мить з-за столу президії піднімається невідома мені постать. Головуючий оголошує про надання слова віце-президенту з гуманітарних   наук Академії Івану Білодіду. Чую коротке: «Кримський не Іван Франко. Докторські по ньому неможливі. Вважаю за необхідне зняти пропозицію члена-кореспондента Шевченка…»
Зала мовчала. Опонент також. Головуючий сказав, що погоджуємось. Після завершення редагування монографії викликають мене по телефону на   її підпис до друку.
За час, поки я їхав до Києва, в редакцію прийшла високопоставлена в Інституті   особа, зажадала відредагований машинопис і зробила позначки вилешити. Причина:   невідповідність марксистсько-ленінській методології і т.д. Монографія схудла на третину. Ознайомившись з тим, що залишилось, я категорично відмовився підписувати, сказавши, що я автор і беру на себе відповідальність за сказане в ній, мене підтримує відповідальний за випуск доктор історичних наук Станіслав Пархоменко, працівник того ж Інституту історії, і в монографії нема, принаймні, антирадянщини. Тут не місце пояснювати причини такого вчинку якби попереднього цензора, адже і він приймав рішення про видання дисертації окремою книжкою. Пішли до головного редактора. Вище я говорив, що закінчив університет у досить зрілому віці, і добре розумівся в тому, про що можна було сказати щось суттєве. Протягом години мені вдалось довести абсурдність вилешень. Монографія побачила світ у повному обсязі.
  Затримувалося затвердження дисертації ВАКом. На моє запитання, з Москви відповідали: «Ви написали зовсім нову роботу про викресленого з науки вченого. Читаємо!» Мене врятувала, дякувати їй, науковий працівник Інституту Близького і Середнього Сходу Академії наук СРСР Марія Василівна Кузнєцова. Крім розгорнутої позитивної рецензії про дисертацію під заголовком до своєї статті спільно з Кулагіною в Іранському збірнику вона написала: «К выходу в свет монографии К.И.Гурницкого «Кримський як історик», К., Наукова думка, 1971. Я отримав ступінь кандидата наук, а невдовзі і звання доцента. У ВАК мені показали відповіді двох інших інстанцій на прохання прорецензувати. Кафедра історіографії Харківського університету відмахнулась абракадаброю на третині аркуша. Східний факультет Ленінградського університету відмовився рецензувати дисертацію по Кримському через невивченість проблеми, нехтуючи мою спробу.
   
Оклик: хто такий Кримський, що він зробив у сходознавстві має довге коріння, якого Україна ніяк не може позбутися. Кримський тим часом в українській історії – унікальна особистість. Нащадок бахчисарайського втікача, отприска освіченого древнього тюркського роду на верхів’ях Дніпра, в п’ятому поколінні Агатангел Кримський обдарований був незвичайним потягом до знань, непересічною енергією, різносторонністю інтересів, у зрілому віці не пропускав навіть оперних прем’єр, залишив цінні відгуки про них, якими цікавилися виконавці і фахівці, володів віртуозною грою на піаніно. Першим кредо свого життя Кримський з дитячих літ вважав володіння   якомога більшою кількістю мов – невичерпної криниці знань. Ходили легенди довкола нього, називали то 60, то 70 мов. Коли питали Кримського про кількість, він відповідав: «Я не можу терпіти, коли до моїх рук потрапляє варта уваги книжка, а я не можу її прочитати через незнання мови. Я сідаю, і протягом 2-3 місяців, інколи досить одного, оволодіваю нею. Як дитину з феноменальними здібностями, батько, завідуючий Звенигородського
городського училища, віддає Агатангела (добровісника) стипендіатом (на повне утримання) в київську колегію Павла Галана, на кшталт гімназії своєкоштний навчальний заклад, в якому навчались заможні потомки запорізької козацької старшини. Саме   в колегії, дякуючи її відомому словеснику   Павлу Житецькому, Кримський остаточно проникається   українською свідомістю, перфектно вивчає українську мову.
    Історію викладала майбутня дружина Івана Франка Ольга Хоружицька. Навчання в гімназіального типу київській колегії, певною мірою вчителі, визначили і вибір юним Кримським   дальшої освіти   і фаху. Він поставив перед собою завдання ліквідувати лакуни української історії. Для чого? Рахунком вивчення історії сусідніх східних народів. Це, а також можливість навчатися і далі в якості стипендіата привело Кримського в Лазарівський інститут східних мов у Москві. По його закінченню А.Кримський поступив стаціонарно на історичний факультет Московського університету, де навчався 4 роки.
   
Вже у студентські роки Кримський став забирати голос в численних галицьких і буковинських виданнях, надсилаючи художні і публіцистичні твори українською мовою. Включившись таким чином в процес українського відродження, не будучи етнічним українцем. «В жилах моїх не тече ні краплі української крові, – писав він Франкові, але українська пісня доводить мене до сліз». З найважливіших матеріалів відзначу   участь в дискусії про сумнозвісну гіпотезу Погодіна і брошуру «Чудацькі думки про українську справу». В останній відомий донині автор пророкував близьке поглинання української мови російською і якби вибачався, перед демократією, що звертається до селян українських теренів, особливо в границях імперії Габсбургів, їх рідною, прагне кращого розуміння ними ідей соціалізму, оскільки російської вони поки що не знають. З властивим запалом Кримський вказав на спорідненість заяви з уварівським указом, який забороняв в імперії Романових писати, друкувати і навіть співати мовою ніколи, мовляв, не існуючої держави. Різку критику брошури Кримський припинив на прохання чи то вимогу Івана Франка, і   щоб не роздмухувати полум’я. Однак, автор брошури, як відомо, мусів залишити навіть габсбурзькі терени України і переїхати в болгарську Софію, де влаштувався викладачем історії Сходу. Ні в Галичину, ні в наддніпрянську Україну повернутися йому не судилось.
Завершуючи навчання в Московському університеті, Кримський плекав надію посісти кафедру у Львівському університеті Яна Казіміра, яка звільнилася по смерті народовця Омеляна Огоновського. Кандидував разом з істориком Михайлом Грушевським на посаду професора, але переміг Грушевський з відомими   наслідками, які звідси випливали. Історія не терпить умовного способу. Але трудно сказати, як би далі пішли справи на кафедрі Огоновського, якби її очолив Кримський   – фаховий сходознавець, поліглот і з університетською освітою історик, і український письменник, і непересічний поет. І вже тоді поліглот. Він   починав забирати слово в науці мовою народу. Відомо, що поезією цікавився і Грушевський, але залишив по собі лише жменю сонетів російською мовою.
   
Не посівши кафедру у Львові, Кримський   по закінченню історичного факультету МДУ дав згоду на кафедру в Лазарівському інституті.   Вчена рада надає 2 стипендії на які Кримський відбуває на кілька років на Близький та Середній Схід, в наукове відрядження. Це   було вперше в російській практиці. До того претендентів на професорську кафедру посилали в Сорбонну, Оксфорл, інші університети заходу. Крім поглиблення знань по сходу якби в польових умовах, А. Кримський тут започатковує відому трилогію «Пальмове гілля», пише монографію про   Івана Франка , вперше, – про його життєвий і творчий шлях. З поверненням до Москви Кримський стає професором спеціально для нього створеної кафедри, читає лекції з історії Близького і Середнього Сходу, включаючи духовну, і за короткий відносно час випускає цілу бібліотеку підручників по Сходу, залучивши до справи близьких йому студентів інституту. Підручники виходили у світ надрукованими на машинці і з правкою тушшю, переплетені в тверді обкладинки. Вони розходилися далеко за межі Росії. Зосібна,   названі підручники допомогли мені у знайомстві з творчою спадщиною Кримського, потрапивши до Ужгородського університету – з фондів бібліотеки Мукачівської Єпархії. Вона отримувала всі російські – а до 1930 року і радянські видання, особливо по регіону трьох світових релігій. Від єпархіальної бібліотеки до УжДУ (нині УжНУ) перейшли повні зібрання, в яких відділи Близького і Середнього Сходу належать виключно Кримському, повне зібрання томів першої російської енциклопедії Брокгауза і Ефрона і другого після них енциклопедичного словника товариства Гранат (виходив до 1930 р.). Всі матеріали по Близькому і Середньому Сходу – а це статті і навіть окремі томи вже вказувались – «Терція» –належали виключно А. Кримському. Відділ цей був виданий ще за студентських років в Лазарівському. А це понад 500 позицій в енциклопедіях і монографій, найважливіші, на мій погляд, подаю у другій своїй монографії.
    Вказані праці допомогли мені, не виїжджаючи з Ужгорода, зайнятися творчою біографією Кримського. Залишалося опрацювати матеріали, які знаходилися у відділі рукописів наукової бібліотеки ім. Вернадського.
   
Наближаюся до безпосередньої відповіді на   телефонне запитання пані Ольги: що зробив Кримський для сходознавства. Коротко: така відповідь нині можливіша, ніж майже півстоліття тому. Коли не було і термінології такої, і майже все дожовтневе минуле Росії і за кордоном оголошено було гнилою буржуазною ідеологією, якщо і вартою уваги, то тільки для нищівної критики. Сьогодні є можливість сказати, що Кримський ще понад 100 років назад підняв вітчизняне сходознавство   – а воно тоді могло бути тільки російськомовним   – до рівня західноєвропейського. Своїми працями в енциклопедичних словниках, лекціями в інституті, завдяки підручникам про Близький і Середній Схід він європеїзував російське сходознавство, піднявши його на відповідній цивілізаційний щабель, поставивши його на позитивістську, яка зберігається і донині, основу. Крім блискучого знання предмету, допомогло в цьому Кримському-вченому, без сумніву, те,   що він був блискучим поліглотом.
    Як від взірця, він відштовхувався від «Британіки», і до наших днів енциклопедії світового значення (недавно вийшло 15-е видання). Праці Кримського російською не означали наслідуванння «Британіки». Можливо, щоб показати це читачам,   Кримський опублікував окремою брошурою свій науково вивірений переклад статті Клоустона «Іслам» з «Британіки». Примітки і доповнення до неї, зроблені Кримським, вдвічі перебільшували переклад.
   
Припускаю, що ними Кримський прагнув також відгородити себе від нападів тодішніх богословських видань, де проблема відносин між мусульманством і християнством зводилась до боротьби Христа з півмісяцем. До другої своєї книжки, виданої в Москві, я додав перелік   138 назв основних праць Кримського цього раннього періоду його творчості. До них треба додати монографії «Історія нової арабської літератури» та «Низами и его время», котрі побачили світ у Москві і Баку у 80 – х, вже після виходу моїх праць, і пролежали б ще більше, бо в московському і бакинському видавництвах вони були понад 40 років і, можливо б, досі не побачили світ, чогось так мені здається, без повернення імені Кримського в науковий обіг і повернення із забуття імені автора. У відділі рукописів в архіві Кримського я переглядав підготовлений до друку машинопис «Історії хозарів» в 2 томах та «Історію ефіопської літератури» (1 том) українською і російською мовами. Не знаю яка їх доля (рукописів) сьогодні. Дві великі монографії Кримського, опубліковані у 80-х, і два вищезгадані машинописи свідчать, що Кримський   до кінця життя залишався на   обраних ще на зломі двох попередніх століть   методологічних позиціях: позитивізму і об’єктивізму, котрі в принципі незаангажовані та ідеологічно не заполітизовані. Названі вище праці Кримського, мало сказати, що виграють у порівнянні з дослідженнями єдино допустимої в радянське 70-и річчя марксистсько-ленінської методології, вони й досі зберігають честь російського і українського сходознавства.
   
На цьому самому варто наголосити, маючи на увазі трилогію   «Пальмове гілля» Кримського. Після Жовтневого перевороту Кримський припинив писати вірші.
    Щодо сходознавства українською мовою, то потрібно найперше сказати, що А.Кримський його започаткував, але така оцінка не буде повною, і цим ще не все сказано.
    На мою думку, працею «Мусульманство і його будучність», Львів, 1904, вчений вказував   на можливість і потребу про важливі світові проблеми писати українською. Не зайвим буде зауважити, що перше її видання   вийшло російською 5 років раніше (1899 р).
    Вказана праця побачила світ, була якби приуроченою до імперіалістичного розподілу серединного Китаю у 1900р. західними державами і агресивною Японією. Отже, це буда далекосяжна заява провідного професора-сходознавця. І у 1900 р. відбувся поділ Китаю між сонмом імперіалістичних держав.
    З контексту брошури випливала заява вченого, що схід, ще з древньої історії, ніколи і нікому не вдасться поставити на коліна, навіть розпластавши його   як ось серединний Китай. Досить об’єднуючого прапора, і Схід підніметься. Вчений дещо змінив брошуру «Мусульманство…», його роль сьогодні неоднозначна, але не Сходу в цілому. Візьмімо сьогоднішні Індію, Туреччину, а особливо Китай. В 1912 р. Кримський написав, на мою думку, першим в українській, а можливо і в світовій   науці і публіцистиці, і виступив з історико-філософською заявою. Вагомість якої вважаю і досі такою, що залишається як би на обочині. Беру на себе сміливість вважати її і досі належно неоціненою.
   
Ще більше недооціненим є передбачення, можна сказати як прогноз, Кримського стосовно ходи світової історії в ХХ-му і   частково ХХІ-му столітті. В 1912 р. в харківській маловідомій газеті   «Сніп» українського   мецената Д.Чекаленка вчений і письменник виступив із статтею-відгуком про поетичну антологію українського відродження, що появилася недавно друком. На підставі аналізу творів антології – а вони були написані від щирого серця і давали можливість передбачення жаданого авторами шляху подальшого розвитку людської   свідомості. На основі знання світової літератури і багатьох мов, Кримський робить висновок, що всі «ізми» в останній третині ХІХ – го і початку ХХ – го століття невдовзі зникнуть, на перший план вийде одне прагнення народів світу: бути самим собою. Кримський не був противником соціальних питань, скажімо, соціалізму, не чіпав його у критиці автора «Чудацьких думок», не уникав питань соціальної рівності у власних творах, але на підставі   аналізу антології заявляв, що не вони домінуватимуть у ХХ – му   столітті. В художніх творах Кримського не знайти подібних пафосним віршам І. Франка «Каменярі», «Вічний революціонер», Лесі Українки «Досвітні огні», на аналогічну тему інших авторів, які вже появлялись. Їх замінить прагнення кожного народу бути собою, мати власне обличчя. Воно визначатиме ходу історії в ХХ – му столітті. Не скажу, що маленька стаття маловідомої провінціальної газети   «Сніп» підштовхувала собою певні процеси, скоріше, їх передбачувала. Не перебільшу, коли скажу: прогнозувала! Не дивлячись на дві світові війни, колоніальна система не існує. В кінці ХХ – го століття зникла і завуальована утопічною риторикою про комунізм в 1/6 частині світу імперія Советский Союз – Радянська Україна.
   
Вибачаюсь перед читачами за твердження, не стільки мої, скільки редакторів, в двох моїх монографіях, що Кримський сприйняв Жовтень як втілення своїх мрій, таким було прийняття ним Лютневої революції. Щодо Жовтневого перевороту, то Кримський, сприйнявши його як   історичну реальність, зібрав вчену раду Лазаревського інституту і очоливши її, прибув із візитом у Моссовет. Схоже, що візитом цим Кримський   розчарувався. Мені не вдалося дізнатися, про що йшла розмова на зустрічі, Припускаю, що Кримський розчарувався   зустріччю з новою владною структурою. І прийняв пропозицію переїхати в Київ, де реальність була зовсім іншою. Там він включився з властивою йому енергією в будівництво української науки на посту неодмінного секретаря УАН. Оскільки президент Вернадський проживав постійно у Москві, Кримський взяв на себе фактичне керівництво Академією наук в перше десятиріччя її становлення, водночас очоливши її перший найважливіший   відділ. Найголовнішим, на думку вченого в тих умовах, була нормалізація української мови, видання необхідних словників, котрі б відповідали виробничим потребам союзної республіки. Крім Академії, Кримський взяв активну участь в організації архівної справи України і мережі бібліотек, особливо центральної. Він особисто організував відбір і звезення книг із залишених господарями бібліотек в період тодішніх подій, вказавши на їх цінність. Саме А.Ю. Кримський запевнив своїм авторитетом   їх велику цінність для України як народне надбання. Вважаю, що основи центральної наукової української книгозбірні заклав своєю кипучою енергією власне   Кримський. Він не імітував роботу УАН як це робили партійно-владні структури стосовно партійних і державних органів. Переконавшись в непридатності Кримського для політичних махінацій, верхи   у 1928 р. усувають його від керівництва академією, реорганізують її, ліквідують посаду секретаря, припиняють відому українізацію, звинувачують дітище Кримського – Перший відділ –   в усіх гріхах, фізично майже повністю знищують, залишивши життя Грушевському, переселеному у Москву,   і А, Кримському, з погляду на їх негармонійні відносини ще із змагання за кафедру Огоновського. І можливості маніпулювати ними. Кампанія завершилась розстрілом українського   відродження.
    Доробок Кримського як сходознавця за роки керівництва Академією можна порахувати на пальцях однієї руки. Це «Історія Туреччини», 1924 р., третя   частина трилогії «Пальмове гілля», основу якої склала антологія класичної поезії Близького і Середнього Сходу, а також глибоко патріотичний, просякнутий новими реаліями, цикл віршів «Із Трапезунда». Закінчуючи східною Сапфо. Антологія східної поезії, ненадруковані «Історія Хозарів», «Історія ефіопської літератури».
   
Окремо слід сказати про основану на архівних джерелах, що було нетиповим для Кримського (він надавав перевагу опублікованим працям) – статтю про походи запорізьких козаків у Крим під   проводом кошового отамана Івана Сірка, про що я не зміг написати ні в одній із своїх монографій. Іван Сірко був етапом відправлений царизмом в Сибір. Але через кілька років повернутий. З умовою організації походів козацтва на Кримський півострів з метою послаблення фізичної та економічної основи   ханства. На додаток виселення з Криму мітіоських греків в район Приазов’я (теперішнього Мелітополя) та інших народностей на рахунку отамана Івана Сірка, як підкреслює енциклопедія, були десятки успішних походів. Кримський описує один із них. Це похід на землеробське поселення в степовому Криму. Січовиками було оточено землеробські поселення. На власних возах вивезено таємно з Криму   за Перекоп   до першої-ліпшої балки; всіх змусили злізти з возів і зайти в балку, де козаки всіх перебили. З дишел спорожнілих возів   і сідел козаки зробили бенкетний стіл. Після бенкету   переможці над беззбройним   населенням, а то були переважно слов’яни, на чолі зі своїм кошовим отаманом подалися на Січ. Так козаки очищали Крим від економічно спроможного населення, якими були переважно українці. Частково молдавани, поляки, литовці, а можливо, і росіяни. Статтею Кримський показав жорстокість і бездушність козаків. Степу довкола було, долин, річок Можна було взяти вивезене населення під захист. Але такі були часи. В контексті статті був натяк вченого не зводити   наші стосунки з Кримом, Близьким Сходом загалом.
   
До легенд про Людоловію, Настю з Рогатина (Роксолана) опублікував «Сторінки з історії Криму та кримських татар». В книжці «Студії з Криму», Київ, 1930, Кримський вмістив свої коротенькі замітки про тюрксько-українські мовні взаємини, пояснюючи слова і вирази в українській мові. Під кінець свого керівництва УАН вчений зумів видати праці своїх   небагатьох учнів, зокрема підручник Груніна «Турецька мова», монографію Попова «Руси на Волзі» – (про волзько-каспійський шлях на схід ) і монографію   О.Сухова «Далекосхідний велетень». В ній близький до Кримського одеський професор, географ, економіст   та історик розвинув ідею з брошури «Мусульманство і його будучність» про майбутню велич відродженого серединного Китаю, який вже бореться. Книжку О. Сухова мені вдалося знайти як бібліографічну рідкість. Нема потреби розповсюджуватись про далекоглядність і цінність викладеного матеріалу, її автора і його академічного куратора, неодмінного секретаря УАН.
   
Кримському належить   і звернення уваги   і навіть переказ невеликого уривку нотаток Павла Алепського, сина Антіохійського патріарха, про подорож патріарха   з Москви   і повернення додому через козацьку Україну часів Хмельницького. З ім’ям Кримського пов’язаний переклад і повоєнне видання   його учнем Андрієм Ковалевським   «Подорожі арабського географа ібн Фадлана на Русь», що стало основою українського бестселера Романа Івана Білика «Меч арія». Післямову до роману написав історик член кореспондент Ф.Шевченко).
    З погляду історичної справедливості вважаю за можливе звернути тут увагу на позицію неодмінного секретаря   УАН Кримського і голови її першого відділу,   в якому хоч і жевріло, але існувало   сходознавство в особі 2-3 науковців, включно з Кримським, на численно велику (понад 100) квазі-сходознавчу структуру в тодішній Совецкій Україні 20-х – Всеукраїнську Асоціацію сходознавців марксистів-ленінців (ВУАН МЛІН) і дотичний до неї журнал «Східний Світ» (вийшло друком 12 номерів). ВУАН МЛІН і практично її часопис вчений вважав такими, що нічого не мають спільного зі сходознавством, є чисто пропагандистською структурою, що імітує аналогічну всесоюзну асоціацію і її друковані писання. «Східний Світ» зокрема, із номера в номер друкував марксистсько-ленінський пропагандистський опус комінтернівця-індійця про колоніалізм, займаючи   інколи дві третини часопису. За вкрай незначним винятком в журналі можна було знайти щось реальніше про Схід, але обов’язково приправлене пропагандистським соусом. Задля реклами на обкладинці перших номерів часопису фігурувало прізвище академіка А.Кримського. І тільки. Жодної статті вченого в журналі не було. Він його відверто ігнорував. З кінцем 20-х років журнал перестав виходити.   Не зайвим буде доповнити, що два останні номери вийшли під назвою «Червоний Схід», і в такому вигляді він був зарахований як непотрібний робітничо-селянській Україні.
   
Перестала організаційно існувати і ВУАН МЛІН.
Вслід за цим системою був ліквідований щойно створений Український технікум сходознавства і східних мов у Харкові (зробив лише один випуск). Ліквідовані були Вищі курси Червоних старшин, де вивчались на високому рівні далекосхідні мови. Їх випускник генерал Кузьма Дерев’янко виявився єдиним із совєцкого генералітету, якому доручено було підписати акт про капітуляцію   Японії (знав   мови народів Далекого Сходу).
    Залишивши поки що життя Кримському, влада не забула про його   повну компрометацію, чому сприяла дещо дивна поведінка академіка. Своїм новим робочим місцем він обрав власну двокімнатну квартиру з кухнею на вул. Мала Підвальна, 3. Вхід до неї був дозволений тільки технічній робітниці і ученому   секретареві. Робочий день Кримського закінчувався о другій годині ночі. Три години сну в будній день, чотири в неділю. Однак його роботі   заважали постійні стуки в двері репортерів. Щоб позбутись їх візитів, вчений наказав прорізати в дверях щілину для листів.
   
Вже в середині 80-х років мені вдалося познайомитися в Москві з листами Кримського до Вернадського, в архіві АН СРСР. Кримський хвалився адресату способом, як забезпечити собі час для плідної і, нарешті, тільки наукової роботи. «Багато розвелося, –   писав учений – охочих щось від мене почути і писонути в газетку, чи передати по радіо. Оскільки від мене трудно почути щось членороздільне, і потрібне для них, вони пишуть інтерв’ю зі мною на листочках паперу і протягують мені через щілину у дверях. Я беру, не читаючи підмахую і повертаю назад. Так відвойовую собі спокій. Що ті напівграмотні клерки   здатні розумно написати»!
    Кримський забув про другий бік медалі В пресі появилися найбезглуздіші інтерв’ю недавнього кумира науки, особливо стосовно правопису 1928 р. Не вдалося мені знайти відповідь Вернадського на даний лист, але припускаю, що вона була. І щілина в дверях була задіяна. Стосовно подальшого осоромлення Кримського влада змушена була змінити тактику.
    В 1939 році, напередодні четвертого поділу Речі Посполитої і вересневого взяття під захист західноукраїнських земель, А.Кримського було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, і він став академіком-орденоносцем – «за заслуги в галузі філології». Про сходознавчу діяльність Кримського в мотивації нагородження навіть не згадувалося, чим, на мою думку, ставився хрест на українському сходознавстві взагалі. Отже, наявність сходознавства в Україні як самостійної структури перекреслювалася, що допускаю. Прийнявши нагороду, Кримський вдруге, як на мене, пішов на певний компроміс з владою, хоч і не надовго.
    І компроміс цей виявився нетривким. Після вересневих подій був виступ Кримського на могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі; у цьому виступі   не   було жодного схвального слова стосовно   «епохальних» подій, що відбулися. Кримський у виступі порівняв Франка з Іларіоном і звернувся до свого, колись до певної міри наставника і галицького друга, із закликом: «Востань, Главо!»  
    Десь у тому ж році чи у 1940-у (не пам’ятаю), Кримський відмовився від редагування 4-го тому «Словника живої української мови» – листом до заступника голови раднаркому з гуманітарних питань тов. Редька. Це було видання, яке Кримський в роки керівництва академією ініціював і курував, беручи часткову участь в редагуванні трьох попередніх томів. Після ліквідації його першого відділу власті ліквідували правопис української мови 1928 року як націоналістичний, антиросійськи спрямований. 4-й том укладений був на основі нового правопису, років голодомору. Кримський назвав 4-й том в листі до тов. Редька украйонсько-російонським. І що він не хоче брати на себе відповідальність перед наступними генераціями українців за редагування такого словника.
   
Після випуску київської книжки я отримав від колишнього товариша Редька, тепер доцента Чернівецького університету, подяку за написання книжки, яку він придбав у крамниці. Він   повідомляв про названий лист Кримського, котрий   він зберіг протягом війни, не передаючи в певні органи, і передав в Київський республіканський музей мистецтва і літератури. З часом лист був опублікований в газеті «Літературна Україна». Я познайомився з листом у музеї. Відчув його настрій, і не вірю, що його не читали до війни відповідні органи. Кримського не звільнили з роботи в Академії, але й не залишили в спокої, компрометуючи ім’я вченого. Від його імені газети публікували начебто інтерв’ю Кримського, написані не знати ким. Останньою компрометацією імені Кримського вважаю влаштовану ЦК комсомолу зустріч Кримського з молоддю в   1940 році. Запрошеному на сцену вченому   задавали найбільш провокаційні питання. Збереглася стенограма зустрічі. Кримському кидали на сцену, що він анахорет, відлюдник. Кримський спокійно відповів, що ніколи ним не був. Залишився самітником по причині того, що з юних літ був закоханий в ровесницю Лесю Українку. Однак Лариса Косач віддала свою руку і серце Клименту Квітці, етнографу. Іншої такої   жінки Кримський не зустрів. І залишився неодруженим.
    На закінчення відкрию якби певну таємницю: вона важлива для розуміння обох, особливо другої моєї монографії, на котру посилаються дослідники творчості Кримського.   Генеалогічне дерево Кримських – від бахчисарайського втікача до Агатангела – добровісника – підказало мені, що всі Кримські були в конфлікті з владою. Система, при якій писались обидві монографії, а найперше дисертація, вказувала, що без міфу про Прокруста тут мені не обійтися. Голос зверху якби підказував мені вихід: подати в книжці не тільки біографію письменника і вченого, скільки життєпис його творчих і наукових досягнень, поєднавши доробок письменника і вченого. Десь тоді чи можливо пізніше,   я прочитав, думку-афоризм польського поета Станіслава Єжи Леца: нема біографії письменника, є життєпис його творів. Я зосередив свою увагу на останньому. Крім того, я розділив розгляд праць Кримського на 2 частини, з певним ризиком:   подаючи в першій погляди власне Кримського, а в другій –   подаючи не так   їх наукову цінність, як відповідність сучасній єдино «правильній» марксистсько-ленінській методології, як цього вимагала система.
   
Не даючи цим права вибору читачеві.
    Крім письменника, я вважаю і досі неналежно оціненого, Кримський був вченим і поліглотом світового огрому.
    Крім того, я в монографіях приділив увагу поглядам Кримського і розглянув їх згідно єдино можливого тоді трактування. В Інституті історії, до його честі, знайшлися вчені, які підтримали мене, тому вважаю, що моє ризико вдалося. Крім того, мій рукопис, поданий у Московське видавництво –   головна редакція східної літератури –   виявився на 4 розділи більшим, ніж видавництво могло надрукувати. Вихід книжки зупинився на рік. Названі розділи були включені дрібним шрифтом як пояснення і доповнення до надрукованого. І ось тут я вважаю, що метод мені вдався. Обидві книжки –   перша в меншій мірі, а друга – в більшій – зустрінуті були як відкриття злочинно кинутого до гулагівської ями в далекому від України Казахстані А. Ю. Кримського, водночас викресленого з науки і наукового обігу та, наперекір системі, не фатально забутого.
    Цю особливість книжок оцінили вже перші рецензенти, котрими були, на моє здивування, дисиденти.
    Головною своєю метою я вважав, завдяки московській книжці   тиражем 10 тис. примірників, впровадження Кримського в науковий обіг; вченого, який до кінця життя не сприйняв марксистсько-ленінської методології. І це було заслугою вченого. Протягом складних і неоднозначних 70 років такий вибір був утруднений для інших вчених/письменників. Їх принаймні ізолювали. Не оминула така доля і Кримського. Відхід вченого із життя   я зв’язав у попередніх своїх книжках з трагічними подіями років війни   Не підходь полчища вермахту   до Дніпра і далі за Дніпро за якихось кілька кілометрів до Волги, А. Кримського чекісти залишили б в спокої і, можливо, не відвезли б за тисячі кілометрів на схід мало не на край світу. В степ, в якому Кримський в 60-річному віці передбачив віршем, що буде лежати під моховитою плитою, як і російський геній. Не буде зайвим наголосити, що генами частково зі сходу, поет і вчений Кримський вірив у безсмертя душі. Дозволю собі навести по пам’яті рядки Кримського-поета: «…непомітно я полину по траві степом ковильним / по руті-мораві наберуся ув них дум-чарів / і ними назавжди, мій Царю, гордо голову свою – опов’ю».

      Шкодую, що пані Ольга із наймолодшої генерації дослідників, зайняла винятково упереджену позицію до моїх праць, що побачили світ кілька десятиліть тому. На жаль, наша телефонна розмова була не зовсім завершеною. Саме тому я і взявся за написання цього листа.  
    У зв’язку з літами, я давно не займаюсь Кримським як історик, але не забуваю його як поет, оскільки музи довго не залишають мене. Я є автором кількох поетичних збірок. Я написав два вірші на тему життєвого кредо Кримського, його ставлення до окремих подій, наприклад, стосунків з Кримом, повернутих в майбутнє, а не в минуле. Два сонети, інспіровані поглядами Кримського на сенс буття, вдалось написати і надрукувати в томику «В магії сакури».
    Знайомство із статтями в Інтернеті про Кримського при допомозі вже близьких радує мене, що мої зусилля не повністю пропали даром і все ще   потрібні людям. І я ще живу!... Вітаю Інститут Сходознавства ім. А.Ю.Кримського як найбільший живий пам’ятник вченому і поетові, хто б там що не закидав йому, як би не намагався очорнити, применшити. Не вийде, товариші-панове,   маємо гордитися нашим витязем праці, знань і духу. У Кримського українці – це питання і досі актуальне! – мають, вважаю, вчитися любові до України. Ще в молоді роки в листі до свого старшого сучасника Кримський   про це писав.
    Нічого подібного по силі звучання і патріотизму я не зустрічав в українській літературі. Поет свідомо вжив слов’янізм, в перекладі на живу українську останній рядок звучить: «…коли забуду про тебе, Єрусалиме, (=Україно)/ Нехай всохне мені права рука»! Коротше можна й так: відірвіть мені руку!...
    Тішить   мене, що Кримського пам’ятають і далеко за межами України. Днями в передачі «Без кордонів» по Ері (ведучий Микола Вересень) професор Гарварду Григорій Грабович назвав Кримського великим вченим, вказавши на сходознавчу діяльність в США львівського аспіранта А. Кримського Омеляна Пріцака.
   
На   закінчення дозволю собі незначну деталь: першими відгукнулися на обидві мої монографії дисиденти, підкресливши в цих монографіях відкриття несправедливо закинутого і викинутого з науки та літератури, а ще раніше з життя А.Ю.Кримського. Першим рецензентом української книжки виступив   тюрколог Валерій Марченко, який потім помер у в’язниці. Вітаючи вихід книжки - першого дослідження - Валерій Марченко натякнув, наскільки це дозволяли час і місце публікації («Літературна Україна) «про недоречність натягувати висновки   Кримського до марксистських в окремих положеннях, оскільки Кримський не був марксистом і до кінця життя марксизму не сприйняв, що інколи дозволяв собі автор монографії». Це звільнило мене від повторення помилок в другій монографії. Позитивну статтю на 6 сторінках опублікував в журналі «Вітчизна» Ростислав Даценко з пропозицією здійснити переклад монографії з авторськими доповненнями і видати українською. Цього не сталося, але можливо, дякуючи рецензії у «Вітчизні» я   отримав третю премію (перша і друга не присуджувалися) за кращу книгу року з історії, диплом і бронзову медаль.   І досі вважаю це   дивом, адже система продовжувала існувати.
    Про переклад книжки ніхто й не згадував.
    Дозволю собі на закінчення маленьку деталь. Друга моя книжка про Кримського в 1981 році отримала третю премію в республіканському конкурсі на кращу книгу з історії. Книжка була подана не мною, а ректоратом УжДУ. Зберігаю диплом і медаль лауреата як диво (Григір Тютюнник у свій   час назвав би факт чудасією). Єдино відомим мені відгуком на монографію була стаття Ростислава Доценка, близького   до дисидентів, на 5 сторінках журналу «Вітчизна» ­– він лише хвалив. Рецензент київської монографії вітав сам вихід її як відкриття напівзабутого Кримського і лише вказав обережно в кінці рецензії   на її недолік На думку Валерія Марченка, дисидента, автор книжки – себто я – подекуди   намагався приміряти радянську методологічну одіж до Кримського, чого робити було не слід. Кримський до кінця життя не сприйняв марксистсько-ленінської методології. Автор статті у «Вітчизні» лише хвалив московську монографію про Кримського, вітав повернення Кримського в науковий обіг в Україні взагалі. Р. Доценко рекомендував перевидати монографію в перекладі на українську з доповненнями автора. Що я залюбки був готовий зробити. Збираючи матеріал на третю монографію під назвою «Вивчення Сходу в УРСР в 1918-1941 р.р.», основним стержнем якої мали бути головно життєпис творчої і наукової спадщини Кримського, включно з двома монографіями – «История   новой арабской литературы», и «Низами и его время» – що побачили світ уже у 80-і роки минулого століття,   але написані і подані до друку були в 1941 році.
    Я дякую пані Ользі, що спонукала мене на більшу розмову про Кримського, чого безперечно заслуговує поет, письменник, вчений-енциклопедист гуманітарного ухилу і поліглот світового рівня. Маємо право, і це не буде перебільшенням, гордитися унікальністю внеску А.Ю.Кримського в науку, і не тільки чисто в науку, але також в літературу та поезію.

    Досі, можливо, із об’єктивних причин, залишається, на мою думку, незаслужено забутим передбачення Кримським ще понад 100 років тому в загальних рисах історичної ходи людства. Сьогодні, не дивлячись на 2 світові війни за новий переділ уже поділеного світу і ряду громадянських воєн, на мапі земної кулі є біля 258 незалежних держав. Найбільше їх на сході. В роки, коли Кримський висловив своє передбачення, де-юре незалежних держав можна було нарахувати трохи більше двох десятків. Стосовно України: Кримський тоді ж подбав про основну прерогативу держави – про мову. В 1912 році Кримський написав і опублікував першу науково вивірену граматику української мови, котрою змушений був зацікавитись і лідер радикального крила російської соціал-демократії, який мріяв про перетворення імперіалістичної війни в громадянську і захоплення влади силою. Це вдалося йому в жовтні 1917, в   найслабшій ланці тодішнього імперіалістичного світу, і з врахуванням етнічних процесів багатонаціональної Росії.
    Але де це все сьогодні?

    Відома фраза НАПОЛЕОНА Бонапарта, якою прикриває себе дехто і донині: «В політиці нема серця – одна голова». А.Ю. Кримський спростував цей постулат у названій рецензії, дещо вийшовши за рамки теми в сферу політики, і показав протилежне. На мою думку, власне в літературних творах головно   вчений, поєднавши відчуте з науковою логікою, побачив інше. Аналогічного передбачення, такого, яке зробив   Кримський, я не зустрічав ні в нашій літературі, ні в зарубіжній. Прошу відгукнутись, якщо хтось знає протилежне або хоч подібне до нього.
 
    Радий, що Інтернет, говорячи про Кримського, називає мої праці. Не шкодую, що не вийшов, як пропонувалась, переклад московської монографії з моїми доповненнями. Справді добру і справедливу книжку про Агатангела Кримського можна написати хіба сьогодні.
    Пригадуються дні відзначення 115-х роковин з дня народження Кримського на урочистій сесії АН УРСР, на яку і я був запрошений, і доктор історичних наук І.М. Смілянська з Москви – укладач книжки Кримського «Письма из Сирии». З основною доповіддю на сесії виступив професор Гарвардського університету, останній передвоєнний аспірант Кримського у Львові, Омелян Пріцак. Повторив вже загальновідомі відомості про Кримського і конкретніше зупинився на алтайсько-монголо-тібетських проблемах – предметові власних досліджень. Доповідь закінчив заявою, що вивчення Кримського ще не розпочато, все те, що появилося у вас (тобто в Союзі) друком, не відповідає науковим вимогам, оскільки відзначається однобічністю і ідейною заангажованістю. Член кореспондент Ф.Шевченко, біля якого я сидів, на почуте посміхнувся і так, щоб почули присутні в 2-3 рядах, сказав: «А хто тобі чи твоїм учням в Гарварді не давав можливості написати і видати правдивіше»? Слово для виступу з трибуни надали московському науковцеві доктору Смілянській. В 10-и хвилинній промові, щоб не образити   високого гостя, ось із таких міркувань – нічого, жодним словом не відгукнулась на закид. Я сприйняв закид американця спокійно…Не настав ще час сказати більше – ні у нас, ні у них.

    Крім мене, спромігся сказати слово про А.Ю.Кримського професор Олег Бабишкін в тонесенькій брошурі (А.Ю.Кримський «Літературний портрет») і автор–філолог передмови та приміток до першого шеститомного видання творів вченого і письменника. Це сталося пізніше, на межі 80-90–х років ХХ ст.
    У приватному видавництві появилася книжкова спроба поглянути на поетичну спадщину Кримського «Пальмове гілля» з погляду сучасних модерністських віянь. Не беру на себе сміливість давати оцінку спробі, зауважу лише, що поезію А.Кримського дуже позитивно сприймали І.Франко, ровесниця Кримського Леся Українка та інші поети України, а от копатися в брудній білизні нікому не складає честі. Аналізувати поезію Кримського слід, тільки добре знаючи східну, принаймні турецьку класичну літературу.
    Отже, належне і вагоме дослідження творчості Кримського ще чекає свого дослідника, можливо, скажуть щире і нове слово і вчені за океаном. Днями в програмі «Без кордонів»   професор-історик Гарвардського університету Григорій Грабович згадав, що в Гарварді та в інших університетах США пам’ятають і високо цінують А.Ю. КРИМСЬКОГО.

17 жовтня.2013

Rionews