Це продовження статті про українські переклади світової мариністики, яке з певних причин на папері вийти не може.

Але усі зауваження про певні складнощі мариністики українською стосуються також і оригінальної літератури про море, якої також таких трохи вродилося. Тому просто повторю ці зауваження тут.

А що є мариністика? За кумедним визначенням Михайла Бриниха, який вустами Доктора Падлюча нещодавно аналізував «Мобі Дік» Германа Мелвілла відбірним суржиком, «це мариністика, а отже куча непонятних слів,якими позначають кажду корабельну загогуліну». І ради з цим нема. Ось цей автор знає, як загогуліни називаються, але мови не знає. Який з нього український письменник? А ось цей знає мову, але шпринг зі шпринтом вперто плутає. Який з нього мариніст? А цей, поки вчив епічне правило закінчення іменників чоловічого роду у родовому відмінку однини, забув, як називається ота загогуліна, якою кріплять шкентель до бугеля.

Зрозуміло, що усі тонкощі «загогулін» найкраще надаються до вивчення не за словниками, а на практиці. Тому далі - огляд книжок, які вийшли друком в Україні в останні кілька років і написані професійними моряками та бувалими яхтсменами. Почнемо з аксакалів.
Ярослав Окуневський - Листи з чужини - К., Темпора, 2009

Моє особисте відкриття вказаного року. Буковинець, контр-адмірал зниклої австро-угорської держави, начальник корпусу корабельних лікарів цісарського військового флоту (або фльоти, за чернівецькою традицією), особисто обійшов ще на вітрильних кораблях усе Середземне море, був у поході на крейсері, який доставив першого посла Австро-Угорщини до Китаю, весь час вів путівні нотатки українською.

Моряки - люди спостережливі, це професійна вимога. А коли ще від спостережень пройшло більше ста років, безліч разів помінялися кордони, виникли нові країни, і навіть в Китаї вже не імператор, а Політбюро, це таки доволі цікаве читання. Ну ось наприклад з моїх особистих відкриттів. Саме Сполучені Штати, які зараз очолюють всесвітню боротьбу за авторські права й погрожують санкціями країнам-порушникам, у 19 столітті були головним інтелектуальним піратом, і наводнювали усі англійські колонії Тихого океану контрафактними виданнями англійських авторів, та... нотами європейських композиторів, які в самій Європі коштували значно дорожче, бо європейці добросовісно виплачували авторську винагороду тим композиторам. Тобто, змінився тільки носій музики, нотний папір на оптичний диск, але не змінилося, власне, нічого.

Ну і таке інше. Дуже зворушує також історія про зустріч з іншим моряком-українцем, офіцером російського крейсера "Світлана", що повертається з Далекого Сходу на Балтику після кількарічного походу, і в Севільї бере участь в урочистостях з нагоди коронації іспанського монарха, так само як і австрійський корабель Окуневського. На прийомі в палаці вони почали спілкуватися французькою, перейшли на російську, і тут-таки виявилося, що офіцер з Чернігова, і вони по-англійськи полишають офіційний прийом, і в портовому шинку разом всю ніч співають українських пісень.

Ще цікаво, як Окуневський обходиться з отими штаг-карнаками і ракс-бугелями. Він пише морські терміни nimetsk-ою abetk-ою і додає до них українські відмінкові закінчення. І всіх проблем. Що цікаво, в більшості своїй ці терміни спільні з так званими російськими, і якби автор записав їх кирилицею, ви не помітили б жодної різниці між їхнім і нашим лоцманом.

Наступну книжку також можна вважати історичною, але з недавньої історії.

Александр Рыборецкий - Второе воскресенье июля - Луганськ, Шико

І написано цю книжку теж професійним моряком, науковцем-океанологом з Керчі Олександром Риборецьким (Івановим), який багато років борознив глобус на наукових суднах управління "Югрибпромрозвідка". В книзі зібрано повість "Перший рейс" півтора десятки оповідань про океанські плавання керченських рибалок, які ловили рибу і Індійському океані під Антарктидою, і в Тихому під Перу, і під Африкою - поки в нас ще було рибне господарство. А Олександр з колегами ту рибу для рибалок шукав - поки в нас ще була наука.

Так що це теж, як і в Окуневського, певною мірою нотатки про зниклу армаду зниклої країни. Друга неділя липня - хто не зна - професійне свято рибалок, День рибака за радянським календарем, на заміну якому жодного іншого професійного українського свята не виникло, бо весь свій велетенський риболовний флот українці успішно просрали, так само як і торговельний, поки йшли нескінченні балачки й розборки про флот військовий, який, як не крути, гроші не заробляє, а витрачає.

Отож усі ностальгійні радянські нотки й дещо комсомольські герої повісті - цілком виправдані. Нарація ведеться від особи матроса-першачка, щойно зі школи, який іде у свій перший рейс на супер-траулері (малюнок на обкладинці - саме супер-атлантик, можете роздивитися) в Антарктично Частину Індійського океану (так зване АЧІО). Такий погляд виграшний хоча б тому, що дозволяє наново "відкривати" усі звичні для морського вовка особливості рейсу, а старим морякам дозволяє докладно пояснювати цьому салазі якісь базові речі щодо життя в на судні. Вийшов докладний, день за днем, рейсовий звіт, повний таких подробиць, які я вже й забув, хоча теж ходив у море саме від цієї управи, і мав би затямити їх на все життя. Я питав у далеких від моря людей, яким підсовував цю книжку, така докладність їм сподобалася. Все, як у кіно, наче сам щойно з того рейсу повернувся.

Оповідання Олександра - то окрема історія. Він майстер зафіксувати якусь окрему емоцію, мить, відчуття. Скажімо, серпанковий світанок, тихе після вчорашнього шторму Азовське море в районі Керченської протоки, і ти виходиш на крило капітанського містка з першою філіжанкою кави і сигаретою. Чайки, баклани, інші пароплави на промислі. Свіжий легкий вранішній бриз. І життя, чорт забирай, прекрасне.

Отож, це в жодному разі не пригодницька, а вже забута в нас виробнича проза. Не дивно, що забута, яка виробнича проза у країні без власного виробництва, хіба що про "офісні тьорки".

Тож я охоче вибачаю навіть занадто ностальгійні нотки, навіть якщо з власного досвіду пам´ятаю, що все там було не так благостно, була й достойна пера Ульяненка чорнуха, але ну її, не варто її пам´ятати стільки років. Авторові просто не пощастило зі спеціальністю, усі штурмани-механіки-матроси якось просто перескочили з українських траулерів на іноземні танкери-балкери-контейнеровози, і горя не знають, матеріально навіть виграли. А таким ветеранам, як ми з Риборецьким залишається сама ностальгія.

І наступну книгу написано вже моряком нового покоління, який починав плавати, якраз коли Риборецький завершував, пройшов увесь шлях до капітана контейнеровоза вже під чужими прапорами, наче навмисне, щоб ветеранів розрадити. Життя продовжується. Navigare necess est.


Дмитрий Будинский - Полный вперед - Ужгород, Ліра, 2013

Це також повість. І також виробнича. Її можна було б записати і до модних зараз тревелогів, Дмитро Будинський цікаво описує, скажімо, порти Нової Зеландії, порівнюючи її з рідним Закарпаттям, не завжди на користь Закарпаття, але лише до того моменту, коли довідався, що риболовля на тамтешніх гірських річечках коштуватиме чотириста доларів, а на Тереблі вона безкоштовна. Але все ж таки основні події цієї повісті розгортаються в морі.

Центральний епізод - рятувальна операція контейнеровоза "Веллінгтон", в якій він, відхилившись від курсу, рятує екіпаж американських рибалок посеред Тихого океану поблизу Гаваїв. Не псуватиму читачеві інтриги від читання, і не переповідатиму всіх подробиць цієї операції, напишу тільки, що всі автори пригодницької літератури брехуни: фокусують свою увагу зовсім не на тому. Вони зупиняються на моменті, коли всі рибалки порятовані, вважають що це гепі-енд, добро перемогло, а професійний капітан завершує це складними роздумами над тим "Як мені тепер списувати перевитрачене паливо?" і почувається справжнім переможцем тільки тоді, коли звіт по паливу прийнято й грецький супервайзер, що керує судном з офісу, скупо приписує в телексі "вітаю, гарна робота".

А ще ця книжка може спонукати молодь гарно вчитися. Не тільки тому, що описує ще й роки навчання в Одеській морській академії, а тому що показує що написаний в академії диплом про тайфуни Тихого океану може парадоксальним чином дозволити обійти "конкурента" на імпровізованих перегонах "хто перший стане до причалу", і вчать нас в академіях, в принципі, корисним речам, тільки дипломи оті треба писати самому, а не качати їх з інтернету. Одним словом, з усіх поглядів цікава і корисна книжка, за настроєм найбільше схожа на вже класичне "Життя моряка" уславленого капітана Дмитра Лухманова.

Коли мені кажуть, що белетристики на Заході вже всі наїлися, модною натомість стає "література факту" або "література місця", заснована на реальних подіях, з фотографіями, схемами, картами тощо, мені хочеться сказати: "Ну так ось же". Усі троє представлених авторів-моряків просто просяться очолити наш власний хіт-парад подібних книжок.

Але є одне але. Саме воно не дозволяє мені опублікувати цей огляд у звичному розділі культурки глянцового щотижневика, і я публікую його в інтернеті. Дві з трьох книжок написані російською. І якщо закарпатець Будинський може ще колись і дозріє до писання українською, якщо йому пояснять усі особливості тутешнього книжкового ринку, як він нам пояснив особливості азійських тайфунів, то Риборецький швидше за все заморочуватися з українською вже не стане. Він свою місію виконав - записав для нащадків. Чи скористуються, чи волатимуть "Чому не державною мовою?", коли на них сунутиме описаний ним айсберг - то справа самих нащадків. Я просто наголошую на тому, що одна з головних функцій мариністики - фіксація досвіду і передача його, тим хто виходитиме в море після нас.


Я там згадував і книжки українських яхтсменів, так їх теж трохи є, але вже, мабуть у наступній серії.

Антон Санченко, Буквоїд