Провести пенсійну реформу, яка забезпечить ситу старість мільйонам українців, заважає надмірна заможність чиновників і знекровлена ними ж національна економіка, пише Олександр Пасховер, оглядач журналу «Кореспондент».


Дуже скоро буквально на наших очах сповниться зловісне пророцтво колишнього прем’єр-міністра Росії Віктора Черномирдіна: «Ми ще так будемо жити, що наші онуки і правнуки будуть нам заздрити». І дійсно, принизливо низькі виплати, на які живуть сьогодні понад 13 млн. українців літнього віку, в найближчому майбутньому здаватимуться «забезпеченою старістю».

Тепер по черзі. Мінімальна пенсія в Україні нині становить близько 894 грн. на місяць, її донедавна отримували понад 50 % пенсіонерів і вислуга років слабо впливала на кінцевий результат. Моя мама, наприклад, працює в Київському центрі крові стільки, скільки я себе пам’ятаю, а мені вже 43 роки. Цей геройський стаж дозволив їй мати середньостатистичну пенсію — трохи більше 1 тис. грн. Скільки ж потрібно було їй пропрацювати, щоб заслужити хоча б удвічі більше? Як у подібній ситуації висловився герой рязановської комедії «Небеса обітовані»: «У мене пенсія хороша. Маленька, але хороша».

Середня пенсія українця майже вдесятеро нижча, ніж у ізраїльтянина, вдев’ятеро скромніша порівняно з американцем, увосьмеро нижча, ніж у німця, вчетверо поступається польському пенсіонерові, втричі — угорському і вдвічі — російському.

І навіть за такої картини Пенсійному фонду України (ПФУ) не вистачає для бездефіцитного існування 20—25 млрд. грн. на рік. Черпати ресурс практично немає звідки. Держбюджет, з якого і йдуть дотації до ПФУ, насилу справляється з багатомільярдним навантаженням. ВВП України, звідки слід було б очікувати зростання добробуту, безмежно малий. Він набагато менший, ніж був у 1990 році, за часів занепаду УРСР. Це, до речі, єдиний приклад на території колишнього Радянського Союзу. Решта пострадянських республік уже давно перевершили самих себе зразка 1990-го.

Ситуацію посилює старіння українського населення і звуження трудових резервів. У середньому на кожного пенсіонера припадає одна людина, яка працює. Два роки тому з цього приводу дуже журився Віктор Янукович. Президент України вказав, що світова пропорція виглядає один до трьох, а є країни, де і один до п’яти трудящих, чиї податки здатні в ситості утримувати своїх старих.

Експерти Аналітично-дорад­чого центру Програми розвитку ООН прогнозують, що такими темпами до 2050 року, коли на заслужений відпочинок вирушать нинішні українські студенти, на кожних 100 трудящих припадатиме вже 139 пенсіонерів. Ось тоді пророцтво Черномирдіна про заздрість онуків сповниться повною мірою.

Україна вже давно прикидається, що цілком поглинута вирішенням пенсійного забезпечення співгромадян. У 2011 році тоді віце-прем’єр-міністр соціальної політики Сергій Тігіпко оголосив про початок реформування цієї чутливої галузі. Перші результати чиновник пообіцяв до 2013-го. До цього часу планувалося ліквідувати дефіцит Пенсійного фонду і ввести накопичувальну систему, за якою кожен сам собі щомісяця буде відраховувати на пенсію певну суму. З усіх прожектів вдалося виконати тільки один — жінкам підвищили пенсійний вік до 60 років.

А тепер влада і КПУ, що до неї примкнула, вимагають взагалі скасувати пенсійну реформу. Від заявлених ініціатив керівництво ПФУ всім складом знепритомніло: у разі команди «повний назад» Фонду потрібно буде знайти додаткові 12,7 млрд. грн. для доплат тим, хто недоотримав своє через зміни пенсійного віку.

Щоб закінчити з темою, звідки у світі беруться гроші на гідні 60 +, нагадаю, що є ще й третій ступінь реформи — розвиток недержавних пенсійних фондів (НПФ). Але вони можуть працювати тільки за наявності зростання фондового ринку. А національна біржа зараз у такому жалюгідному стані, в якому, мабуть, не була ніколи. Що ж робити, щоб наші онуки нам не заздрили?

У мене немає стовідсоткового рецепта, але перед очима давно маячить привид польської пенсійної реформи 1999 року. Один з її аспектів вимагав від кожного працездатного поляка у віці від 30 років платити 12,2 % до державного пенсійного фонду, а 7,3 % — на особистий накопичувальний рахунок до недержавного ПФ (нова норма — 2,3 %).

Акумульовані кошти були відразу направлені на фондову біржу. Біржа стала ключовим учасником усієї польської приватизації, що, по-перше, сформувало чесну ціну виставлених на продаж держактивів, по-друге, перетворило простих поляків у власників чималих капіталів. Ну і, по-третє, наситило економіку тривалими інвестиціями.

За перших чотири роки було створено 16 НПФ, які управляли сумою в 10 млрд. євро, а до 2011-го — понад 50 млрд. євро. Це вдвічі більше, ніж всі скарби Пенсійного фонду України і вдесятеро більше, ніж капіталізація всього українського фондового ринку.

Щоб наші онуки нам не заздрили, потрібно, звичайно, набагато більше, ніж просто пожвавлення біржі й всієї промисловості. Було би чудово, щоб великий чиновник на собі відчув, що таке старіти на щомісячну допомогу в 1 тис. грн. Але до цього справа дійде не скоро. Всі, від кого залежать зміни у бік зростання пенсій, давно забезпечили себе високими спецдопомогами, які нараховуються в розмірі 90 % від зарплати держслужбовця. У підсумку в українського парламентарія пенсія, як у середньостатистичного фіна — понад 15 тис. грн., в урядовця не нижче, ніж у напівскромного американця. Престарілим прокурорам України, митникам і суддям заздрять однолітки з Німеччини, Італії та Польщі.

Українська бюрократія вищої ланки дедалі менш чутлива до загальнонаціональних проблем, оскільки відсувається від них далі, ніж декабристи від народу. Вона лікується в клініках Німеччини, відпочиває на Середземноморському узбережжі, переміщається відмінними дорогами в дорогих лімузинах і ніяк не може зрозуміти, чому ми скаржимося.