Ніч з 20 на 21 серпня 1968 року пригадують ще багато ужгородців. Доді саме через Ужгород до Чехословаччини прямували колони радянської військової техніки. Військові їхали придушувати демократію в Чехословаччині.
А ось як про ті події розповідає словацький журналіст-аналітик Владо Бачишин.


21 серпня ми говоримо про початок окупації Чехословаччини, хоча тодішня комуністична партія це називала «введенням союзних військ».
Мені тоді було всього п’ять років, тому з власної пам’яті є лише невеличкі епізоди.
Пригадую, що ми жили в маленькому містечку Праковце. Батько отримав нову роботу в Мартіні. Ви замовили автомобіль для перевезення речей. Це була Škoda 706 RTD. Сусіди сказали, щоб ми нікуди не їхали. Стверджували, що на кордоні стоїть військо. Тато сказав, що заплатив за переїзд і нічого міняти не буде.

Десь під Високими Татрами, під Попрадом, нас наздогнали танки армій Варшавського договору. Ми зупинилися. Нас оточили. Батько наказав мені з сестрою лягти на ліжко, призначене для водіїв-далекобійників у кабіні вантажівки. Мамі батько сказав: «Не хвилюйся, у нас може просто додатися декілька дірок у шафі окрім дірки для ключа». Я запам’ятав цю фразу.

Війська увійшли на територію Чехословаччини 20 серпня 1968 року. Операція мала кодову назву «Дунай». Це було військове вторгнення армій п'яти соціалістичних країн Варшавського договору – Радянського Союзу, Угорщини, Польщі, Болгарії та НДР на чолі з Радянським Союзом, що означало подальшу 23-річну військову окупацію чехословацької території, припинення демократії і повернення до диктатури.

До введення військ у нас була Празька весна. Цим терміном називали процеси, відомі згодом у Радянському Союзі як перебудова. Тоді у Чехословаччині цензуру було знято. Засуджені у 50-ті роки були реабілітовані. Почалися дослідження громадської думки, розвивалися суспільні науки. Людям дозволили виїжджати до капіталістичних країн.

Це не сподобалося керівництву Радянського Союзу, а також Польщі та НДР.

У середу, 21 серпня 1968 р., іноземні війська зайняли більшу частину стратегічних пунктів на всій території Чехословаччини (на територію ЧССР вони увійшли у вівторок, 20 серпня, до опівночі, а 21 серпня, о 2-й ночі, перша повітряно-десантна частина приземлилася в аеропорту Рузинь у Празі). В операції брало участь близько півмільйона солдатів та близько 6000 танків. Операцією керував генерал Радянської Армії І. Р. Павловський.

Причиною інтервенції стали не лише підступи консервативної частини Комуністичної партії (запрошення Біляка, створення робітничо-селянського уряду та ін.), а й загальна ситуація в Європі, розділеній залізною завісою на Західний та Східний блоки. У той час як радянські танки придушували протести в НДР (17 червня 1953 р.) та Угорщині (1956 р.), де вони за кілька днів забрали життя від сотень до тисяч людей, а ще сотні людей згодом були засуджені до страти надзвичайними судами, політична нормалізація розпочалася в Чехословаччині після вторгнення, викликаного брежнєвською доктриною обмеженого суверенітету. Західні держави поважали колишні домовленості з СРСР ще й тому, що були зайняті своїми проблемами (Суецька криза, війна у В'єтнамі, громадянські протести 1968 р., наприклад, у Парижі), а також підготовкою переговорів з СРСР щодо обмеження стратегічних озброєнь ОСВ, тому їх реакція залишалася лише декларативною.
Для операції, що отримала назву «Операція «Дунай», сили Варшавського договору виділили 27 дивізій (12 танкових, 13 мотострілкових, 2 повітряно-десантних) загальною чисельністю від 200 до 750 тисяч солдатів, 800 літаків, від 2 до 6 тисяч танків, 2000 гармат та реактивних установок, що загалом перевищувало чисельність всієї Чехословацької Народної Армії. Сили східного військового округу ЧССР на момент вторгнення не були у повному складі, і за деякими оцінками на одну чехословацьку дивізію припадало 6 дивізій інтервентів.

В операції взяли участь близько 28 000 польських та близько 30 000 угорських солдатів. Армія НДР була представлена лише однією командно-розвідувальною частиною. Болгарія розмістила 10 тисяч солдатів.
Спочатку повідомлялося, що під час вторгнення у сутичках з інтервентами або внаслідок нещасних випадків загинуло 108 чехів та словаків. 29 людей загинули у Словаччині, один словак (19-річний Мілан Лампер) також загинув у сутичках навколо радіостанції у Празі у перший день вторгнення, а словачка Анна Трехова загинула під Брно. У 2017 р. чеські історики оновили кількість безпосередніх жертв вторгнення на кінець 1968 р. до 137 людей, а у 2019 р. Було створено інтерактивну карту, на якій зафіксовано вже 148 жертв за перший рік.
Вторгнення викликало велику хвилю еміграції за кордон. У наступний період з Чехословаччини емігрували близько 450 000 осіб.

У ході демонстрацій опору та кількох нападів на війська вторгнення загинуло 12 радянських воїнів (1 офіцер, 4 унтер-офіцери та 7 солдатів), ще 87 госпіталізовано, з них 25 внаслідок збройних зіткнень з населенням.
Крім того, 86 військовослужбовців загинули в авіа- та дорожньо-транспортних пригодах. Проте загалом значних збройних зіткнень не відбулося, частково завдяки Декларації про збереження миру.
Бійці першої хвилі вторгнення, що перейшли кордон у ніч з 20 на 21 серпня, були приголомшені поведінкою мирного населення, багато хто поступово став розуміти, що їх обдурили і що проникнення на Чехословацьку територію було незаконним і неправильним. До 20 вересня 1968 року п'ятеро радянських солдатів наклали на себе руки на території Чехії та Словаччини. У наступні дні радянське командування замінило більшість військ першої хвилі свіжими частинами. Вони вже не стикалися з проявами опору такою мірою, як їхні попередники, в основному через поступове притуплення і, зрештою, заспокоєння громадської думки в країні.

Комуністичне керівництво відкинуло можливість збройного опору та словами президента Людовіка Свободи, закликало населення зберігати мир, але, незважаючи на це, у кількох містах люди стихійно ставали на шляху танків. Спочатку деякі цивільні особи у Чехословаччині намагалися умовити солдатів-інтервентів, але безуспішно. Люди протестували на вулицях із транспарантами та фотографіями Генерального секретаря Комуністичної партії Чеської Республіки Дубчека та президента Людовіка Слободи. Таблички та графіті на стінах та тротуарах засуджували окупантів, радянське керівництво та місцевих колабораціоністів. Намагаючись зупинити або хоча б уповільнити просування військ, люди зривали або змінювали таблички з напрямами руху і додавали нові, що вказували   зворотний напрямок на Москву. Солдати окупаційних військ відповіли на такі дії в кількох місцях стріляниною по натовпу протестувальників, що призвело до людських жертв.
Протести проти вторгнення тривали лише близько тижня. Підписання Московського протоколу 26 серпня 1968 року багато хто розцінив як остаточну поразку та зраду. Проте протести означали, що Дубчек, який був заарештований у ніч проти 20 серпня 1968 року і підлягав негайній заміні, після підписання угоди міг залишатися на посаді.

У Чехії та Словаччині політики та мешканці щороку відзначають цю сумну річницю. Цього ж року цю інтервенцію порівнюють із війною РФ проти України.

Директор Аналітичного центру Comenius Analytica Владо Бачишин, Братислава

admin