Як закарпатські науковці дискутують щодо України на міжнародних конференціях.

Попри нейтралітет у науковому світі, який мав би виявлятися під час серйозних наукових заходів міжнародного рівня, питання відносин України та Росії не зостається поза увагою і є каменем спотикання на багатьох елітних заходах науковців. На перший погляд здається, що хто, як не ці представники суспільства, мав би усвідомлювати ситуацію чи принаймні не повторювати пропагандистських гасел російського зомбоящика. Однак свідомих щодо українського питання насправді не так багато, в чому переконалися науковці УжНУ.   Поряд зі співчуттям, підтримкою і цілковитим розумінням подій в Україні і навколо України   співіснує щось до болю схоже на «єдинодушне» схвалення політики «партії та уряду», як це було за радянських часів.

Нещодавно науковці повернулися з-за кордону з новими враження ми, зокрема, від дискусій, у які встрявають, коли чують шквальні образи в бік своєї держави.

«Було дуже дивно чути агресію у свій бік тільки тому, що я аргументовано порівнювала політику Путіна в 2014 р. з політикою Гітлера в 1938—1939 рр. Хоча варто сказати, що представлені на конференції російські науковці виявилися досить поміркованими щодо України. Спілкувалася з кандидатом політичних наук Ігорем Грецьким з Санкт-Петербурзького університету і зрозуміла, що він сприймає ситуацію в нашій державі без ілюзій, повністю розуміє стан справ. Він сказав, що афоризм Кучми «Україна —не Росія» абсолютно правдивий. Для мене він тепер завжди буде своєрідним представником тієї «іншої» Росії — Макаревича, Ахеджакової та інших інтелігентів, що не прогнулися під Путіна, — розповідає Антоніна Стряпко, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин УжНУ. Нещодавно вона повернулася з німецького Франкфурта-на Майні, де взяла участь у масштабній конференції «4th Global International Studies Conference 2014», присвяченій теорії міжнародних відносин (як навчальній дисципліні, так і практичному форуму щодо обговорення конкретних міжнародних процесів). Серед 742 учасників із усього світу було всього п’ятеро науковців з України, серед яких і пані Антоніна.

СВІТОВА НАУКОВА ЕЛІТА ДУЖЕ НЕОДНОЗНАЧНА У СТАВЛЕННІ ДО НАШОЇ ДЕРЖАВИ

Оскільки представників із України було дуже мало, а конференція організаційно виявилася проросійською (росіяни фінансували захід, а також виставили найчисленнішу делегацію), це щоразу призводило до емоційних виступів і дебатів, зауважує Антоніна Стряпко. «Проте були й майже комічні випадки. Скажімо, голова секції, в якій я виступала, хотіла змусити мене говорити російською попри те, що офіційна мова конференції була англійською. При цьому науковець приїхала з Орегону (Сполучені Штати Америки), але родом росіянка. Вона переконувала мене, що Америка постачає зброю всьому світу, а тому спілкуватися англійською — це підтримувати Америку. Дивно було таке чути від людини, яка обіймає посаду в Університеті Брауна. Після всього кинула мені: «Мнє с вамі нє а чєм разгаварівать». Від цієї фрази війнуло такою агресією... У своїй доповіді, яка взагалі не стосувалася українсько-російських відносин, вона намагалася провести історичні паралелі між ситуацією довкола китайської меншини в Малайзії та «утисками» російськомовного населення на Сході України. Спекулювала ідеологічними штампами. Я не могла не відповісти на таке — сказала, що вона, як науковець, могла би поцікавитися конкретними фактами, що медійний простір там цілковито російськомовний, заклади освіти теж, тому жодних утисків насправді не було, — розповідає науковець. — Одна з найцікавіших для мене секцій стосувалася емоцій у міжнародних відносинах. По-перше, були зламані стереотипи політичної науки про те, що політологія має займатися лише суто вивченням політичних партій, інститутів тощо. Зацікавили дослідження німецьких учених щодо доцільності врахування психологічних станів при аналізі зовнішньої політики. Під час роботи цієї секції я поставила запитання, на яке так і не дістала відповіді — промовиця вирішила дотриматися нейтральності. Ще в 30-х роках представники Франкфуртської школи писали, що Гітлер сам по собі не був параноїком, як його представляла радянська пропаганда, бо якби він був просто психічнохворим, то ніколи не досяг би такого політичного успіху. Це означає, що тоді було параноїдальне суспільство, яке його сприйняло, настроями якого вдало скористався. За аналогією до цього варто перенестися в 2014 рік і спитати, хто хворий — Путін чи російське суспільство, яке підтримує його (за соціологічними опитуваннями — 84 %)».

НАУКОВА ГРОМАДСЬКІСТЬ РОСІЇ Й БІЛОРУСІЇ СЬОГОДНІ, ЯК НІКОЛИ РАНІШЕ, ЦІКАВИТЬСЯ УКРАЇНОЮ

«Українцям насправді дуже пощастило: ми живемо у вільній країні, можемо висловлюватися й діяти відповідно до своїх переконань. Не можемо не визнати, що й серед співвітчизників чимало таких, чия «хата скраю» і в кого «своя сорочка ближче до тіла». Але внутрішнього відчуття свободи не замінити хлібом із маслом та червоною ікрою зверху», — вважає Сергій Ганус, старший викладач кафедри нової і новітньої історії та історіографії УжНУ, який доволі часто бере участь у закордонних конференціях. Лише за останні півроку Сергій Олексійович відвідав чотири представницькі конференції в Росії та Білорусії, має давні зв’язки з багатьма знаними вченими цих країн. Науковець зазначає, що логіку ідейної позиції в російському інтелектуальному середовищі слід пов’язувати ще з суперечками «західників» і «слов’янофілів» ХІХ ст., котрі, як відомо, дискутували щодо шляхів історичного поступу Росії: йти шляхом реформ Західної Європи чи відшуковувати якийсь свій неповторний і самобутній вектор поступу в ім’я виконання своєї трансцендентної месіанської місії у світовій історії. Сьогодні «західник» буде прихильником ліберально-демократичних перетворень (щоправда, їхня привабливість помітно потьмяніла в єльцинську епоху), а «слов’янофіл» — традиційних цінностей із культом сильної влади, твердої руки, нерідко пройнятих неоімперськими конотаціями.

У НАУКОВОМУ РОСІЙСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ СКЛАВСЯ НЕ АДЕКВАТНИЙ, А ВИКРИВЛЕНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНИ, ДУЖЕ ДАЛЕКИЙ ВІД РЕАЛІЙ

«Деякі російські науковці заявляють, що термін «хохли», інші глузливо-применшувальні вислови — історично обумовлені й повинні відмерти лише поступово. Це я почув на Всеросійській нараді славістів з вуст достатньо відомого вченого-філолога в листопаді минулого року. Я запитав: а коли ж вони відімруть, якщо їх так дбайливо і регулярно культивувати, а всьому українському надавати карикатурного або ж демонізованого вигляду? Маю зазначити, що ніколи раніше так багато не цікавилися українською проблематикою, як нині, зокрема, і в серйозному науковому середовищі. Ця проблематика щоденно впливає також на реалії російського життя, відлунюється так чи інакше у світовій спільноті», — розповідає Сергій Ганус.

Науковець УжНУ підтримує зв’язки з Інститутом Європи Російської академії наук, поважною структурою, де працюють авторитетні науковці та експерти, які, серед іншого, консультують і російське МЗС. Нещодавно він одержав інформацію про «круглий стіл» з української проблематики, який   відбувся в цій академічній установі: «Очільником Центру українських досліджень у цьому інституті є його провідний науковий співробітник Віктор Мироненко, до слова, колишній шеф ЛКСМУ. Якщо пам’ятаєте, це абревіатура комсомольської організації УРСР. Ключова його формула, здається, визначає той образ України, який сьогодні склався в російській свідомості, зокрема в науковому середовищі: «Причин утраты Россией влияния в Украине и тупика в российско-украинских отношениях много. Первая, и я это не устаю повторять, наше очень плохое знание соседней страны, страны настолько близкой нам, что мы только большим интеллектуальным усилием можем себя от нее отделить».

Річ у тім, що навіть у науковому російському середовищі склався не адекватний, а викривлений образ України, дуже далекий від реалій. Для росіян багато в чому несподіванкою стало те, що українці здатні цілком достойно боронити свою незалежність, маючи погане матеріальне забезпечення, — розповідає історик. За його оцінками ситуація нагадує, до певної міри, події доби наполеонівських воєн початку ХІХ ст., коли в абсолютистській Іспанії, яка ніби поринула в летаргічний сон, розгорнулася народно-визвольна війна — герилья — й погано озброєні іспанці, натхнені патріотичними почуттями, почали здобувати резонансні перемоги, як, наприклад, 1808 р. у битві під Байленом, коли вони змусили капітулювати елітний корпус генерала П.-А. Дюпона. Як наслідок, по всій країні розгорнулося масштабне антифранцузьке повстання, яке призвело до звільнення Іспанії від маріонеткового правління Жозефа Бонапарта.

ПІВДЕННОГО СХОДУ НІКОЛИ НЕ БУЛО Й НЕ МОЖЕ БУТИ!

Після жахливого протистояння в Одесі у травні цього року Україна назавжди запам’ятає подвиг городян, які повністю зламали російські стереотипи. При цьому пропаганда з боку сусідньої держави й надалі використовує вигідний ментально-географічний неологізм, який створює уявлення про глибокий розкол нашої держави за мовною та національною ознаками. Йдеться про стереотип «Південний Схід». «Те, що в Одесі говорять російською, зовсім не означає, що одесити масово зібралися в Росію. Ще десять років тому я зробив для себе це відкриття. У спілкуванні з друзями, колегами з Одеси я зрозумів, що вони активно не сприймають російську шовіністичну ідею і зовсім не вважають себе Новоросією, — переконаний Сергій Ганус. — Вони мають виражену регіональну самосвідомість, як і закарпатці. Там теж усе тісно переплетено, як і на Закарпатті, і немає внутрішнього підгрунтя для конфліктів — усі живуть у дружбі: українці, росіяни, євреї, болгари, греки, вірмени. В Одесі є мечеть, бо в місті мешкає чимала мусульманська громада. До речі, і на Півдні, і на Сході України у маленьких містечках, селищах і селах переважає така чиста літературна українська мова, що годі й говорити. Тому це ще один аргумент супроти чергового міфу про те, нібито на Півдні й Сході України мешкають тільки росіяни, котрі лише про те й мріють, щоб їх хтось «звільнив».

Історик зазначає, що імперських етнополітичних утворень свого часу було чимало: «До прикладу, можна згадати австрійських німців. Після розвалу Австро-Угорської імперії вони тривалий час не розуміли, ким є. Їхня незалежність стала результатом сприятливого збігу міжнародно-політичних передумов і волі країн-переможниць у Першій світовій війні. Їхня республіка називалася попервах Німецькою Австрією. Мушу навести аналогію з аншлюсом 1938 р., коли нацистська Німеччина загарбала Австрію. Тоді більшість австрійських німців сприймали цю подію як торжество історичної справедливості й возз’єднання з матір’ю-батьківщиною. Віденці зі сльозами і квітами зустрічали частини вермахту. Але чим воно обернеться згодом, звісно, не підозрювали.

Все стає на свої місця, якщо згадати ще одну геополітичну константу, яку сформулював Дж. Маккіндер: «Той, хто володіє Гартлендом (Центрально-Східною Європою, на просторах якої знаходиться і Україна), той володіє світовим островом (тобто Євразією), а хто володіє світовим островом, той володіє світом».

«Сьогодні в України немає дієвих і ефективних інструментів просування власного іміджу, — вважає Сергій Ганус. — Тому наукові зв’язки могли би стати одним із засобів поширення власного позитивного образу. Українською проблематикою однозначно цікавляться, й сьогодні цей інтерес суттєво зріс. Тому науковці мають підтримувати комунікаційні зв’язки, аби діяти на випередження, особливо щодо агресивної пропаганди, яка сьогодні активно використовує спотворений історичний аргумент. І хто, як не історики, повинен бути готовий надати вичерпну відповідь на ці неправдиві відомості в період інформаційної війни, коли біле називається чорним і навпаки».

Сміливим вчинком сьогодні можна назвати відкриті й публічні виступи тих, хто в умовах галасливої пропагандистської кампанії, таки не боїться вникати у суть українського питання, називати речі своїми іменами й піддавати критиці й осуду політику керівництва власної країни. Є сподівання, що таких сміливих буде дедалі більше. Бо ж освіта і наука не можуть існувати на ілюзіях, вироблених на конвеєрі добре налаштованої агітаційно-пропагандистської машини.

Наталія Каралкіна