Персони наших політиків оповито міфами — вони прагнуть здаватися кіногероями, які щойно впоралися з батальйоном терористів, а тепер беруться до порятунку світу

Такі образи — результат якісної роботи політтехнологів і недоопрацювання з боку медіа-кілерів, яких найняли конкуренти. Насправді до персони кожного політика маємо можливість підійти, задіявши пам’ять й аналітичні здібності. Особливо прискіпливо варто придивлятися до кандидатів у президенти. Адже якими б нереалістичними вибори не здавалися, а їхня дата наближається — мільярд гривень на цю потрібну справу спрямовано.

За дослідницьку формулу візьмімо давню тріа­ду Бандери «ідеї — кадри — боротьба» (недаремно ж його портрет був усюдисущим на революційному Майдані). Проаналізуємо й персону самого Бандери. Отже, політик без ідеї — бізнесмен або флюгер, який повертається туди, куди його манить мінливий політичний мейнстрим. Політик без команди — кіт у мішку, а не Брюс Вілліс. Йому доведеться брати в найми того, хто працюватиме (ймовірно) з корисливих мотивів (крім того, ніхто не гарантує надійність цих новостворених команд). Команда є двигуном і опорою для лідера, а він, своє­ю чергою, — її цементом. І третій елемент — боротьба — політичний досвід. Історію «звершень» наших політиків завжди треба пам’ятати, як дванадцять подвигів Геракла.
Юлія Тимошенко виступала перед нами і в ролі «газової принцеси», і «крадійки», «богині», «тигрюлі», політв’язня і, за сумісництвом, «єдиного опонента Януковича». Яка ідея стоїть за всіма цими амплуа? Юлія Володимирівна заснувала проєвропейську партію соціал-демократичного спрямування. Однак, зважаючи на те, що вона має всі ознаки вождистського проекту, а до її лав входило чимало олігархів (брати Буряки, Тарієл Васадзе, Валерій Хорошковський, Володимир Хмельницький, Олександр Фельд­ман, Костянтин Жеваго),   така ідеологічна платформа є сумнівною.

Партія «Батьківщина» — доволі розгалужена, їй не бракує кадрів номенклатурного штибу навіть у місцевих організаціях. Та чи пройшли вони перевірку часом? Відомо, що в штабі її головного конкурента Петра Порошенка працює тепер левова частка топ-облич «Батьківщини»: Олег Медвєдєв, Володимир Ар’єв, Микола Томенко. Це ті, хто перебіг уже після звільнення Юлії Володимирівни з ув’язнення. А за її відсутності розплодилося чимало «тушок», яких переманила на свій бік Партія регіонів.

Нарешті, звернімося до третього чинника — боротьби. Постать Леді Ю раніше подавали через проекцію «найпершого ворога Януковича». Справді, ця персона не лише забрала перше місце на попередніх президентських перегонах, посадила Тимошенко за ґрати, а ще й перед тим зробила великий політичний «кидок», припинивши з Тимошенко перемовини про створення спільної «широкої коаліції» («ширки»). Нині ж, коли Янукович і його найближче оточення вийшли за рамки ігрового поля України, перемовини щодо коаліції поновлено. Чи можна вважати проєвропейською політсилу, яка готова координувати свою діяльність із головним лобістом Митного союзу й «русскава міра» в Україні?

Петро Порошенко не має такої значної кількості яскравих утілень, як Юлія Володимирівна. «Шоколадний король», «любий друг», «приборкувач екскаватора на Банковій», «партнер Фірташа й Льовочкіна», а також «власник каналу чесних новин». Олігарх при владі — запорука того, що країна отримає міцного «господарника», який наведе в ній лад, як на підконтрольних йому підприємствах. Однак керувати державою так само, як бізнесом, неможливо (хоча Янукович спробував це спростувати).

Чи є у Петра Порошенка перевірена команда? Можливо, й перевірена, але не ним. Адже партію він не розбудовував. З нею він вливався то в СДПУ(о), то в Партію регіонів, тепер в УДАР. Крім того, до Петра Олексійовича також перейшла частина ключових осіб команди Леді Ю. Саме з відсутністю відданих кадрів пов’язаний скандал, який виник на початку формування регіональних штабів Порошенка. З’явилась інформація, що на Сумщині штаб кандидата в президенти очолив одіозний Андрій Деркач. Призначення у штабі спростували, однак відомо, що в областях на перемогу Петра Олексійовича працюють старі кадри Партії регіонів, Литвина тощо. Як можна з цими особами «жити по-новому» — загадка…

Один із «трьох богатирів», «Бувалий», «ненавис­ник москалів і комуністів», «головний люстратор», «той, хто воював у Чечні проти Росії» — Олег Тягнибок — на відміну від попередніх двох кандидатів, має чітку ідеологічну позицію. Націоналізм — це те, з чим він прийшов у політичний світ. На виборах агітує плекати українську силу — силу зброї, силу права, силу господаря, силу гідності. На парламентських виборах-2012 експерти визнали найкращою програму Тягнибокової «Свободи». Вона ж лягла в основу президентської програми.

Його команда — мрія багатьох політиків. Її кістяк було сформовано на початку створення партії, коли ні про участь у великій політиці, ні про дрібні посади навіть не йшлося. Ішлося (як і зараз) про боротьбу за декомунізацію України та докорінне очищення влади — люстрацію. «Свобода» досі не розжилася на «тушок» та олігархів — скидається, що це люди, які або справді віддані ідеї, або бояться прогнівити О. Тягнибока. На «Свободу» виборці покладали надію як на дієву силу, що здатна перемагати на вулиці, тобто без влади. І після приходу до парламенту «свободівці» залишаються лідерами вулиці та «заградотрядом» для влади. Вони можуть протистояти й рейдерам, і «Беркуту», і терористам Путіна, і навіть сумнівним ідеям нової влади.

Цим не можуть похвалитись ані «перший непрохідний» («справжній полковник», «честь і совість політики») Анатолій Гриценко, ані «фрік» від політики Олег Ляшко. У них є партії, але ці утворення перебувають у зародковому стані й активізуються лише на час виборчих кампаній. З командами так само туго: Анатолій Степанович розсварився зі своєю фракцією через некомандну поведінку (критиканство у складні для тодішньої опозиції часи), а Олега Ляшка   виключили з фракції «Батьківщини» за підтримку режиму Януковича під час голосування. Програма останнього мінлива: адже політик взяв за тактику говорити те, що хочуть почути. Анатолій Гриценко діє оригінальніше — говорить непопулярні речі в найменш слушні миті. Згадаймо, як під час наступу на весь український світ режиму Януковича Гриценко заявив, що «носити вишиванку у Верховній Раді — це зневага до парламенту».

Жах керівництва СРСР і Путіна Степан Бандера керував командою нескорених — Організацією українських націоналістів, яка, крім того, мала бойове крило — українську повстанську армію. Й ОУН, і боївки УПА мали широке представництво на всій території теперішньої України. Разом з організаційною роботою Бандера вів ідеологічну, політичну та дипломатичну. Ось лише два завдання серед тих, які він поставив за мету: руйнування СРСР — тюрми народів, побудова Української соборної самостійної держави. Степан Бандера є ідеалом державного діяча найвищого рівня. Невідступний у своїй ідеї, він 19 років очолював організацію, належати до якої було смертельно небезпечно. Однак вона діяла з максимально можливою ефективністю. «Якщо є надлюдина, то він, власне, був з такої особливої породи, був тим, який ставив Україну понад усе», — розповідав отець Йосиф Кладочний, який сповідав Бандеру в тюрмі.

Хто з державних дія­чів може наблизитися до Бандери? Тільки той, хто будує свою роботу на підставі формули,   яку перевірив Бандера, «ідеї — кадри — боротьба», а не намагається здаватися кіногероєм. Адже президентські вибори — це не змагання найкрасивіших чи найрозумніших. Це — вибір концепції розвитку країни, яку втілюватиме злагоджена президентська команда, перевірена часом і спільною боротьбою.

Микита Кожевніков, політичний аналітик
http://gazeta.lviv.ua/

admin