Про одного — Тараса Ващука — знаємо точно, щодо інших двох — неперевірена інформація, з його слів.

Він має свого читача на Закарпатті. І не тільки тих, хто любив читати його авторську колонку у «Старому замку» чи класичний журналістський доробок у «Закарпатській правді». А й тих, хто зве себе любителями красного письменства.
Неможливо було пропустити «Джинсове покоління» - збірку доробку творчої молоді Закарпаття. А згодом «Записки емігранта» - збірку, що взяла свою назву із його твору. Тарас Ващук спророкував для себе цей виток долі – еміграцію. Культурну, духовну чи трудову?
Тільки він сам знає. В усякому разі, майже пів-року тому Тарас покинув професію, сказав «тепер – ані рядка більше для новин», звільнив квартиру, завіз небагатий холостяцький скарб до родича, купив квиток і гайнув у Дубай. Нова економічна столиця світу дала йому прихисток, заробіток і тепер він, втомлений Україною, почуває себе як у раю, незважаючи на щільний робочий графік і незвично гарячий клімат.
Інтерв’ю з тим, хто «сам собі писака» - робити без сенсу. Тому просто варто передати перо-клавіатуру у не вмілі руки і вислухати сповідь-розповідь   закарпатця, який – парадоксально – родом з Калуша, але Ужгород вважає своєю другою батьківщиною. А Дубай?.. Чи не стане третьою?

• • •
Якби мені хто сказав років 2-3 тому, що працюватиму в персицькій затоці, носитиму зелений костюм, щодня голитимуся і по-сектантськи всміхатимусь кожному зустрічному індусу – сприйняв би це як ідіотський жарт. Але таки довелося підписати контракт з арабами й поїхати на роботу в аеропорт Дубай. Очікування справдилися на 100%. Плюс унікальна й мало вивчена країна дає масу приводів не полишати писанину. Про сам Дубай вже писав на інших ресурсах (до того ж кожен бажаючий може знайти нариси більш компетентних людей про це неймовірне туристичне місто). В цій публіцистичній замальовці конкретніші враження про будні й свята українських працівників аеропорта.  
Слава Україні! − Героям слава!
Хлопці ще майже сплять з незвички й переминаються з ноги на ногу, чекаючи власної черги. У персицькій затоці заледве пів шоста ранку, а в кондиціоновані автобуси вже пакуються люди в зелених піджаках.
Нас − 40 одиниць, яким присвоєно порядкові номери від 7980 до 8020 та розселено в алфавітному порядку в новеньких п’ятиповерхових оазисах з ліфтами фірми «Мітсубіші». У кожного, майже як у пісні Віктора Цоя, − «група крові на рукавє»,   в кишені − картка медичного страхування, проїзний документ, перепустка в Інтернет, в руках − однакові торбинки для їди та для паперів.
Ми − другий призив українців для вже найбільшого аеропорту світу (після відкриття четвертого терміналу). Ми − єдині представники європеоїдної раси в інкубаторі під назвою Дубаї Дюті Фрі. Ми − їхній вдалий експеримент на ринку дешевої робочої сили. Адже стереотип про те, що українці й білоруси (як і росіяни) – не вельми ретельні працівники нарешті розвіявся. Тож нами були задоволені з перших днів: хороша англійська, відповідні манери, мінімум проблем і максимум віддачі. Коли ми казали, що приїхали, щоб зокрема й англійську підтягнути – начальники лише підсміювалися: потім ми розуміли, що з клієнтами з маврикія, сана-а, мянми і росії вишуканою англійською не дуже й поговориш. Доводиться використовувати мову жестів.
Натомість ми звикаємося з думкою, що живемо в мегаполісі, який справедливо вважається новим дивом світу, в державі, де діють закони, де все розкладене по поличках і зарплата приходить вчасно за розкладом.  
Потроху починаємо сприймати й те, що на кожному кроці нас оточують, керують, прибирають, ремонтують, обпирають і трохи оббирають філіппінці, індуси та китайці. Вони – ще дешевша робоча сила. Але (при всій своїй зовнішній примітивності) значно вигідніша: адже загал більш живучіший, чіпкіший та більш товстошкірий.
Сама робота не важка. Піди, покажи, принеси, посміхнись і пробий на касі. Іноді − поговори з клієнтом про погоду, жінок, випивку, спорт і життя загалом. Це у них називається найвищий рівень обслуговування клієнтів. Усмішка від вух до вух − корпоративна вимога. Випромінювання всепоглинаючого щастя   − один з основних пунктів контракту та головна тема тренінгів. Перший день при виконанні. Показую американці років за 30, як пройти до туалетів, потім до винного магазина. Вона трохи не при собі. П’яна, словом, як чіп.
Вертається до мене і каже: ти симпатичний,   пішли на пів години зі мною − я мала жахливий тиждень. Я усміхаюсь і кажу, що при виконанні. Вона каже: «плюнь, зі мною заробиш більше. 200 дірхам авансом (50 баксів). Я махаю рукою начальнику – виручай. Він підходить, починає з нею говорити, а мені каже ховатися на складі. Я там сиджу собі пів години. І тут вона вривається і туди! Ледве мене відбили. Вся зміна хіхікала і підколювала більше тижня.
А, ну й обов’язкова відповідь на географічне питання, яке задає клієнт: «Я родом з України. Там, де футболіст Шевченко, боксери Клички, Чорнобиль і дикий холод». Пояснювати, що в деяких регіонах країни навіть дуже жарко по 7 місяців на рік − не варто. Не повірять. У них коли температура опускається до +25 – всі локали (корінні мешканці), теплокровні емігранти та приїжджі африканські туристи бігом натягують на себе товсті джинси светри й куртки. На нас у білих шортах і футболках дивляться як на пацієнтів божевільні.
Тож, загалом, з такою роботою є час і пошкрябати щось на папірці для чеків. Хоча філіппінський наглядач вже почав супитися: неприродно велику кількість паперу тягаю то з одного то з іншого касового апарату. Тож пхаю всю писанину в кишеню клонованого піджака, відчуваючи себе трохи Кобзарем із захалявною (чи то пак запіджачною) книжечкою. Потроху формую словник арабсько-словянських прислів’їв. Щось типу Что русскому хорошо, то для араба от двадцатипяти до пожизненного…не свисти, дірхамів не буде (тамтешні гроші); не все то шейх, що в дішдаші ходить

Сижу високо, вижу далеко
З іншого боку, мені ще пощастило − попав у ту частину аеропорту, де прибувають літаки. І приземлених обивателів (приземлених у переносному й літальному сенсі слова) цікавить лише, де знаходиться туалет, вихід і кількість бухла, яке вони можуть протягнути через митницю цієї досить ортодоксальної країни але туристично розперезаного міста. Бувають і форсмажори та кумедні випадки.
Дружина колишнього солдата-афганця першою пройшла митницю, а його замели офіцери із 8 літрами алкоголю (ввозити можна лише 4 на одну особу). Він не говорить англійською, лише кричить, що «я таких як ви в афгані стріляв і тепер буду. А горілку розіб’ю, щоб вони не випили». Поки я прибіг і переклав – ледь бійка не почалася. Інший колега українець розбороняв митників і російське подружжя, котре хотіло вивезти… двометрового крокодила! Опудало правда, але без документів. Дружина купила його десь від бедуїнів і це мав бути подарунок благовірному на день народження… З іншого боку, друзям вже пощастило і вони розповідатимуть дітям, що обслуговували Бориса Гребенщекова, Рафу Вандерварта, Бекхема тощо. До мене ж потрапила якась зірка індійського кіно. І я її гречно віддав захопленому непальцю, котрий взяв автографа для дружини.
В Дубаї парадокси тонкого сходу так і лізуть в очі. У відділеній турнікетом жіночій частині автобуса сидить обмотана у все чорне леді (лише очі видно) і ріжеться на останній моделі айфона в садистичну іграшку енгрібьордс. У всіх магазинах наклейки з попередженнями: за ручки не триматися, не цілуватися, плечі та коліна не оголювати (як жінкам, так і чоловікам). З іншого боку − на пляжах (де ніби діють ті ж правила громадських місць) купа нетрадиційно зорієнтованих дядів плескаються парами у водичці, а традиційно орієнтовані, але дуже стурбовані дяді ходять берегом і вивертають собі шиї, видивляючись тьоть в купальниках, котрі смажать на сонечку свої ще біленькі привабливі тіла.
ОАЕ країна твереза. Алкоголю у вільному продажі немає. Покарання − дуже строгі. А заливати всередину спиртне можна… придбавши ліценцію. Якщо влада й лікарі не проти: гроб свою печінку але лише на 500 дірхам у місяць (1100 грн). Не розженешся, чесно кажучи.
Бо ціни в магазинах Дубаї − жах. Можна, однак, поїхати й в інший, алкоголічно дешевший та лояльніший емірат. Цікаво, що навіть без ліцензії є спосіб (хоча й дорогий) захмеліти. Просто ідеш в бар крутого готелю або «ірландське село» (мережа пабів) і цмулиш пиво за 85-100 грн, вино за 300-500 грн пляшка чи віскі за 400 грн графін. Парадокс: якщо тебе перевірить компанія або поліція на предмет алкоголю − капут. Але в готелях та пабах ліцензію чи вік ніхто не питає: ми наливаємо, а ви там з владою самі розгрібайте.
Але нам-українцям (вже досвідченим відвідувачам кабаків та застіль) гріх нарікати. Їхній уряд та напівдержавна компанія так приголубили нас, що від своїх не діждешся! Хоча дехто із першої партії українців та українок стверджує, що їм зробили 5 хвилин весело на початку: дивилися, як реагуватимуть, чи зможуть постояти за себе. Вони постояли. Тому з нами бюрократична дубайська машина, буцімто, вирішила не зв’язуватися: піднесли все на блюдечці. Житло: як у Маріїнському палаці, все закатане в плитку, в кімнатах – кондюки. На кожен квартальчик − басейн, тренажерний зал в приміщенні та штучний майданчик для футболу\баскетболу\тенісу, пральня, Інтернет (лімітований до неможливого).
Навколо − чистота, пальмочки, папуги нелякані літають. Сонна безпечність. Спокій порушують хіба ошалілі доставщики піци: вискакують гади на своїх моторолерах в найнесподіваніших місцях! І це при тому, що наш район вважається не зовсім етичним у плані того, що «за ручки тримаються, гульбани влаштовують, сором!» (короткий зміст статті в муніципальній газеті). Медична страховка хоча й не повна, зате лояльна: не спиться тобі дитинко, акліматизація − піди собі на 2 зайві вихідні. Тільки пам’ятай: більше 2 зареєстрованих візитів до лікаря за 3 місяці − й компанія до тебе придивиться уважніше. Мовляв, чого це ти так часто в лазареті: симулюєш чи хронічний?
Комусь важко хіба психологічно. Хоча моя знівечена психіка якраз відпочиває. Я можу митися круглодобово. Якщо якась поломка в квартирі − відразу прибігають дитинкуватого вигляду низенькі ремонтники. За вікном не гавкають і не нападають на людей бродячі собаки (й мені плювати, що з ними робить влада). Я не бачив жодного жебрака чи знедоленого. Тут знедоленими вважаються прибиральники, котрі мають зарплату 350 баксів (трохи більше викладачів у наших вузах). Я не бачив навіть дуже засмучених чи заплаканих людей. Змучених – так, роздратованих − так. Але ненависті на весь світ, безвиході, сарказму та жовчі, як у нас − ні… Хоча, зазначу: це суб’єктивна думка. І загалом – кожна думка про такий неоднозначний край, як Емірати − суб’єктивна. Навіть якщо живеш тут 15 років.
Зарплата, як для початківців, працівників нижчої ланки також терпима. Якщо не купувати ковбасу за 200 грн та обмежувати себе у 80-гривневому пиві − навіть можна щось відкласти (якщо зміна припадає на свята − подвійна оплата, що й понаднормових не треба). Але найголовніше «відкладення» − перспектива. Яку не пропонує левова частка українських компаній. Виживеш на пробному періоді, обкатаєшся у більш елітних магазинах компанії та клієнтському сервісі − й через рік або автоматичне продовження контракту, підвищення зарплати, квиток додому й назад, відпускні (не такі як у нас – 500 грн офіційних!) або ж рекомендаційний лист з приміткою «загартований та зазомбований однією з кращих компаній на ринку клієнтських послуг». Дюжина українців із першої партії вже довели, що в активних і цілеспрямованих є майбутнє як в цій фірмі, так і в інших в межах Дубай і ОАЕ.
Тож треба виживати. Бо для цього є умови і передумови… А щодо закидів «ви залишили неньку Україну», то мені дуже добре пояснив німець − керівник рекрутингової компанії, яка набирала нас на роботу: «сприймай це як досвід не лише для себе. В дальній перспективі ти і твої дубайські земляки-колеги таки повернуться додому й привноситимуть у своє суспільство міжнародні найвищі стандарти, змінюватимуть його на краще!».
P.S. Закарпатців на заробітках в Дубай за неперевіреною інформацією п’ятеро. Причому троє з них – колишні журналісти.
Тарас ВАЩУК, Дубай

admin