У всьому світі закономірним є збереження історичної спадщини. Але це у нормальних країнах. Нас це мало стосується. Ми не можемо вберегти легендарний кінотеатр «Ужгород» і знищили «Корону». А тепер ще й назавжди втратили легендарний «магазин Фунданича», який повністю зруйнований новим власником.


Журналіст Віталій Глагола повідомив, що магазин Фунданича зруйнували. «Історичний будинок «магазин Фунданича» знесли з карти Ужгорода остаточно. Екскаватор ламає стіни і зносить залишки будівлі. Хоча по документах це «Реконструкція з надбудовою житлового будинку на вул. Волошина, № 47» При цьому будинок внесений до опорного плану, як щойно виявлений об’єкт культурної спадщини з відповідним охоронним статусом» — повідомив журналіст Віталій Глагола. Активна громада Ужгорода організувалася і навіть було проведено акцію та збір підписів. Але будівлю вже знесли.

Як і у випадку з кінотеатром «Ужгород» за документами магазин Фунданича не був архітектурною пам’яткою.

За інформацією архітектора Ужгорода Олега Боршовського, житловий будинок на вул.Волошина, № 47 відповідно до історико-архітектурного опорного плану Ужгорода з визначенням зон охорони пам’яток та історичних ареалів, розташований на території історичного ареалу міста, не є пам’яткою архітектури. Власник цього будинку має історико-містобудівне обгрунтування «Реконструкція житлового будинку приміщення на вул. Волошина, № 47», розроблене ПП «Архетектос» м. Львів і погоджене Консультативною радою з питань охорони культурної спадщини Закарпатської облдержадміністрації (протокол від 3 жовтня 2016 року).

Реконструкцію з надбудовою житлового будинку на вул. Волошина, № 47 розглянула й архітектурно-містобудівна рада при управлінні містобудування та архітектури Ужгородської міської ради. Відтак управління містобудування та архітектури видало власнику містобудівні умови та обмеження забудови від 21.04.2017 року на реконструкцію житлового будинку на вул. Волошина, № 47. У документі прописані вимоги щодо охорони культурної спадщини згідно з історико-містобудівним обгрунтуванням та висновками архітектурно-містобудівної ради.

Тим не менше, графічний дизайнер Олег Олашин переконує, що магазин Фунданича таки має історичну цінність і є пам’яткою. З його слів, будівля належить до пам’ятки місцевого значення — комплексу забудови Замкової гори. Окрім того, є затверджений історико-архітектурний опорний план, де ця будівля фігурує в переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини, тому архітектор міста повинен був забезпечити облік та паспортизацію цієї будівлі, а також зробити подання щодо занесення до Реєстру щойно виявлених об’єктів культурної спадщини.

Дуже шкода, що Ужгород втратив будівельну пам’ятку, історія якої є неймовірною.

Ось що про цей будинок писала Тетяна Літераті на сайті «ПроЗахід»:

Власник магазину Циріл Фунданич народився 31 березня 1904 року в Ужгороді. За даними, опублікованими у книзі «Ungvar es Ung varmegye» за 1940-й рік, його батько Карой був юристом. Нині онучка Кароя і племінниця Циріла Фунданича Марія Сабов (вона, до слова, є дружиною знаного в Ужгороді греко-католицького священика Павла Сабова), згадує, що Карой, можливо, і мав освіту юриста, однак за фахом не працював. Він був людиною заможною, володів великими виноградниками на тодішніх околицях Ужгорода, виробляв і продавав хороше вино. У Кароя Фунданича та його дружини було п’ятеро дітей: доньки Анастасія, Марія, Гізелла та Єлизавета, а також єдиний син Циріл. Родина була угорськомовною.

Циріл навчався в ужгородській гімназії. За даними тієї ж книги «Ungvar es Ung varmegye», далі освіту здобував у Будапешті, хоча племінниця не підтверджує цієї інформації, розповідає, що Циріл після закінчення гімназії не схотів більше вчитися й одразу відкрив невеличкий магазинчик в Ужгороді. І з книги, і від рідних відомо, що торгувати він почав у 1925-му, маючи лише 21 рік.

Де саме знаходилася перша крамниця Фунданича, родина не знає, але сліди її знайшов інший не менш легендарний ужгородець — власник кафе «Під замком» («Снек»-бару) Юрій Руснак. Коли у 1988-му він придбав на нинішній вулиці Ольбрахта закидане сміттям напівпідвальне приміщення, літні сусіди розповіли, що раніше тут була маленька крамничка Фунданича, а поруч — власне, там, де зараз кафе, його винний погріб. У першому магазинчику Фунданича торгували вином, пивом, мінеральними водами, свіжою смаженою кавою, чайним маслом (мова не про олію чайного дерева, а продукт, вигаданий і дуже популярний в Австро-Угорщині. Власне, це не масло з додаванням чаю, а просто вершкове масло найвищої якості, яке аристократи додавали у чай), сирами тощо. Вивіски Юрій Руснак під шаром штукатурки не знайшов, тому припускає, що цей крихітний магазин її просто не потребував, бо обслуговував мешканців цього району.

Очевидно, справи в Циріла йшли непогано, бізнес розростався. Тож згодом він вирішив переїхати з тісної крамнички у просторіше приміщення. Таке знайшов поруч — у будинку вчителя Олександра Мончака, саме у будівлі, яку сьогодні остаточно знесли. В архіві колишнього БТІ (тепер КП «Архітектурно-планувальне бюро») в інвентарній справі цього будинку є копія договору за 1936 рік, яка підтверджує, що будинок, зведений 1900 року, ужгородський вчитель Олександр Мончак та його дружина Олена Кімак продали за 90 000 чеських корун торговцю Кирилу Фунданичу та його дружині Олені Ласоті. Цей документ спростовує розповсюджену думку про те, що Циріл Фунданич збудував дім на нинішній вулиці Волошина. Насправді, він лише придбав його для розширення бізнесу. Крім цього, документ вказує і на сімейне становище Циріла, котрий станом на 1936-й вже був одружений на ужгородці Олені (Ілоні) Ласоті (за даними книги «Ungvar es Ung varmegye», вона була донькою депутата Ужанського комітату Імре Ласоти).

Марія Сабов добре пригадує магазин на нинішній вулиці Волошина. Там продавали вино, ймовірно, виготовлене також і з винограду, зібраного на виноградниках старшого Фунданича, каву, багато різних прянощів (деякі газетні реклами представляють Циріла саме як торговця прянощами), хліб, солодощі, а також інші продукти. Приміщення було невеличке, за прилавком торгував сам Циріл, однак був у нього і помічник. Просторий підвал як торгову залу не використовували, там був склад продукції. З магазину можна було увійти до задніх житлових кімнат, у яких Циріл Фунданич проживав із дружиною. Дім був гарний і просторий, на три кімнати. Жили Фунданичі без надмірної розкоші, мали гарні дерев’яні меблі, у вітальні лежав великий килим, на стінах висіли картини і фотографії, зокрема й єдиний збережений у родичів фотопортрет Циріла Фунданича.

У роки Другої світової війни Циріл Фунданич був солдатом угорської армії, на жаль, невідомо де, коли і за яких обставин потрапив у полон радянської армії, кілька років працював на лісозаготівлі десь у Росії, а додому повернувся, за неточними даними, у 1947-му. Хто весь цей час приглядав за магазином, і чи працював він узагалі в роки війни — невідомо. Рідні пригадують лише, що сімейне життя Циріла після повернення додому не склалося, незабаром вони з дружиною Ілоною розлучилися і вона виїхала на проживання до Хуста. Ймовірно, саме розлучення і стало приводом для продажу будинку з крамницею на тоді вже Жовтневій вулиці у 1951 році. Новими власниками будинку з магазинчиком стали Марія Егер та Габріелла Гербер.

Циріл Фунданич же придбав частину будинку на нинішній вулиці Яроцькій, де оселився, незабаром одружившись удруге — на сестрі відомого у Виноградові хірурга Олівера Сіладі Кларі Сіладі.

У Радянському Союзі, куди після війни повернувся Циріл, для нього, як приватного торговця і, тим паче, колишнього угорського солдата, в торгівлі місця не було. Тому він влаштувався на роботу на фанерно-меблевий комбінат, де у звичайному цеху, складаючи стільці, працював до самого виходу на пенсію. Його друга дружина Клара працювала у краєзнавчому музеї в замку, у відділі кадрів. Жило подружжя скромно, тихо. Рідні не пригадують, аби приємний, милий і завжди дуже скромний Циріл-бачі мав якесь хобі чи кудись ходив, крім церкви. Так тихо він і помер у жовтні 1986 року.

Тоді і виявилося, що весь цей час Циріл Фунданич ревно зберігав усі речі, пов’язані з його магазином. У 1987-му Клара Фунданич принесла їх до музею, поповнивши його колекцію цікавими експонатами, завдяки яким нині і можемо хоча би приблизно уявити, як виглядала крамничка Фунданича всередині.

Нові ж власниці будівлі у радянські часи добряче намучилися, аби захистити своє майно від зазіхань влади. У 1962-му у «літню кухню» на подвір’ї, а також на горище основного будинку хотіли примусово вселити додаткових пожильців, в ті ж роки жінки ледве відстояли своє володіння всім будинком, включно з приміщенням магазину, яке хотіли націоналізувати. Невідомо як, та їм все ж вдалося добитися того, що магазин залишився у їхній власності, держава ж виплачувала їм орендну плату за розміщення у ньому маленького гастроному.

У 1996-му, за документами, там працювало вже кафе, пізніше відкрився магазин музичних інструментів. Це був відомий магазин від мукачівської фірми «ТІК-ТАК», яка була офіційним представником музичних інструментів ROLAND. На той час у будинку проживала лише старенька власниця — Габріелла Леонардівна Гербер. Їй допомагав доглядати за будинком племінник — нині вчитель Ратовецької школи Ленард Іллар. Він і розповів, що будинок на той час перебував у дуже поганому стані, стіни були постійно вологими. Можливо, через те фарба на фасаді ніяк не хотіла триматися, і скільки разів у радянські часи вивіску Фунданича не намагалися забілити, фарба не трималася і стара вивіска знову проглядала. Врешті, хтось із орендарів відкрив її й так і залишив.

Ленард Іллар, котрий провів у будинку на Жовтневій все дитинство і юність, має про нього багато теплих спогадів. Саме він успадкував історичний будинок після смерті своєї тітки у 2012 році. Під час обстеження будівлю визнали аварійною, тож пан Ленард розумів, що на її порятунок потрібні великі кошти, яких у нього, звичайного вчителя, немає. Тому він змушений був продати будинок, погодившись на пропозицію покупця лише після того, як той пообіцяв: зносити будівлю не буде, зробить усе, щоб її врятувати.

На жаль, новий власник не дотримав слова. Ужгород втратив цю будівлю назавжди.

Власник переконує, що побудує на цьому місці нічим не гірший об’єкт, який буде схожим на історичну будівлю. Але власник не розуміє однієї важливої деталі — новий об’єкт, яким би він не був, не буде вже мати історичної аури. Власник отримав будівлю, на якій були старовинні написи. І власне це і був бонус для того, щоб зберегти ці написи, провести часткову реконструкцію й отримати об’єкт, що був би цікавий туристам. Так поруч зробив Юрій Руснак. Але таких, як Руснак, на жаль, у нас дуже мало.

Наразі громадські активісти не мають наміру миритися з тим, що сталося. Суд наклав арешт на продовження будівництва. Звичайно, будівлю не повернеш, але активність громади може завадити іншим олігофренам знущатися над історією міста.