Я став інфекціоністом, тому що гадаю, що людство загине не від якогось катаклізму, а нас знищить маленький вірус, який не піддаватиметься лікуванню. Віруси й бактерії сильніші за нас, бо їх більше», — розповідає лікар Віктор Петров.

Сьогодні він відомий міський інфекціоніст, сімейний лікар, загальна кількість пацієнтів якого становить близько 5 тисяч. Розумний, молодий, амбіційний, справедливий і завжди усміхнений — приблизно так охарактеризовують Петрова його пацієнти. За десятки років у лікаря накопичилося чимало кумедних історій, але ще більше — слів вдячності від тих, кому він допоміг і досі допомагає.

Віктор Петров ще й перспективний науковець, оскільки два роки тому захистив кандидатську дисертацію, у минулому — дворазовий стипендіат Фонду Віктора Пінчука, Фонду Гісема, нагороджений грамотами мера міста Ужгорода, КМУ, переможець конкурсу Кращий молодий науковець УжНУ. В університеті йому досі пророкують кар’єру науковця, але він не може залишити своїх пацієнтів. Із деякими обіцяє бути навіть у випадку позбавлення посади в державній системі медицини.

ProZak неодноразово чув про цього лікаря, тому вирішив розкрити секрет його популярності серед пацієнтів. У Віктора чимало переваг перед іншими медиками, але найважливішими серед них є розум, щирість і вміння триматися на позитиві. З таким лікарем зникає страх перед хворобою, бо він надихає на лікування — як би дивно це не звучало. Тож пропонуємо розмову з Віктором Петровим про все те, що стосується медицини загалом і кожного з нас зокрема, а також про особистість лікаря, який наперекір різним обставинам у своєму житті домігся того, про що мріяв із дитинства.

Про дитячі авторитети й вибір професії

На мій вибір професії дуже сильно вплинула сусідка Люда. Вона була акушеркою, завдяки їй я з’явився на світ. З того моменту, як себе пам’ятаю, хотів когось лікувати. Мені здається, що я був запрограмований на медицину поведінкою тьоті Люди. Я пам’ятаю, як вона ставилася до пацієнтів, як робила мені перший укол. Уколів, до речі, досі боюся (Усміхається. — Авт.). Серед лікарів є теж кілька людей, які вплинули на мене як на спеціаліста.

Бажання стати лікарем було наперекір усім. Мама забрала від мене документи наприкінці 9-го класу, бо хотіла, щоб я вступив до комерційного технікуму, був митним брокером чи кимось іншим (Усміхається. — Авт.). Я попросив від бабусі грошей, взяв свої документи і поїхав до берегівського медучилища і самостійно вступив до нього. Майже з початку навчання почав забезпечувати себе. У мене була стипендія «губернатора», а також стипендія угорського уряду. Ця сума загалом прирівнювалася до мінімальної зарплати у цей період. З другого курсу працював санітаром у приймальному відділенні лікарні, куди привозили різних людей. Дуже часто це були ті, хто постраждав у жахливих ДТП тощо. Тоді я замислився над тим, що професія фельдшера не така романтична, як собі уявляв.

Три спроби вступу на медичний факультет

Коли на другому курсі училища зрозумів, що не хочу тягати трупи, хочу на це впливати, лікувати людей, спробував вперше вступити на медичний факультет УжНУ. У мене були два курси медучилища, був атестат про повну загальну середню освіту, тож вирішив вступати. Не вступив, був другим під лінією зарахованих на медфак. Розчарувався неймовірно, пішов до ректора на емоціях. Тоді ректором був покійний Володимир Сливка. Сказав йому: «Я хлопець із села, і ви мене не можете взяти? Мені ж не вистачило двох балів. Що за несправедливість?» А він відповів: «Я теж із села, але цирк це влаштовую. Де твоя мама? Я відповів: не прийшла (а мама насправді й не знала)» (Усміхається. — Авт.). Ректор, звісно, не зарахував мене. Тоді я зрозумів, що мушу вступити на медичний факультет наступного року. Третій курс закінчив ще краще. Крім двох стипендій, які в мене були, виграв ще й конкурс імені Петра Яцика. Після третього курсу я вступав на юридичний і медичний факультети, але вже дуже сильно не старався. Вступив на контракт. Тоді зрозумів, що після четвертого курсу вже точно стану студентом медичного факультету. Взяв правила зарахування, подивився, хто має переваги: жителі гірських районів, понад два роки стажу у медичних закладах, «червонодипломники», «медалісти». Я прописався до бабусі в село, на той час уже мав два роки стажу, здобув «червоний» диплом у медучилищі. І до всього закінчив ще й підготовче відділення, за порадою ректора. У 2003 році я був першим зарахованим абітурієнтом на медичний факультет УжНУ. Я вважаю, що це була така хитра мукачівська стратегія (Усміхається. — Авт.).

На медичний факультет вступив уже маючи чималий досвід: три роки пропрацював санітаром, мав червоний диплом з медучилища. Крім цього, вже встиг попрацювати кілька місяців в обласній лікарні, влаштувався на роботу у психіатричне відділення. Прийшовши на навчання, вже знав, що таке медицина.

Кандидатська дисертація, приватна практика і боротьба
з системою

З четвертого курсу почав займатися наукою, і це не минуло даремно. Після закінчення університету в 2004 році захистив магістерську роботу в Львові, а в 2014 році — кандидатську дисертацію. Писав і захищав її під керівництвом чудової людини — Надії Бойко.

Вона завжди боролася проти моєї лікарської кар’єри. Казала, що я маю бути не простим лікарем, а науковцем. Але я ж розумів, що хотів бути фельдшером з самого початку, а вже потім почав рости (Усміхається. — Авт.). І вже коли став лікарем, зрозумів, що й цього мені мало. Тепер чекаю, що наступне спаде мені на думку.

Після університету за розподілом потрапив до Тячева. Побачив там кризу, яка проявляється через лікарів, котрі відійшли від пацієнтів ментально і свідомо. Зрозумів, що не хочу так і спробував змінювати систему. Система дуже швидко надавала мені по голові, тому що я майже відразу втратив роботу в обласній клінічній лікарні. (Усміхається. — Авт.). Але я не здався, став міським інфекціоністом Ужгорода. Також подався у приватну медичну практику.

Під час роботи у державній лікарні, розповідав пацієнтам правду, коли вони лікуються недієвими засобами. Це дійшло до мого основного опонента — Михайла Поляка, у нас із ним триває публічна дискусія ще із закінчення мною університету.

Важкохворих пацієнтів не залишу, навіть якщо припиню практику як державний лікар

Сьогодні у державній медицині у мене є 0,25 ставки лікаря-інфекціоніста кабінету інфекційних захворювань Ужгородської міської поліклініки. Я займаюся пацієнтами з ВІЛ-інфекцією, про яких нікому не відомо, також це пацієнти з гепатитом В і С. Я їх ніколи не залишу, навіть якщо припиню практику як державний лікар.

Серед моїх важкохворих пацієнтів майже щотижня хтось помирає. Минулого тижня помер пацієнт, який став другом. Він дізнався про діагноз пізно і вилікувати його було неможливо. Але він встиг завершити все те, що хотів. Він довчив сина, дочекався внука, закрив бізнес. Влаштував так, аби його дружина залишилася з його другом. Людина померла, але завершила все те, що хотіла...

Гепатити загрожують національній безпеці

Я боюся хвороб, які можуть скалічити і позбавити працездатності. Мій батько помер від онкології, на операційному столі. Я боюся такої хвороби, яка не дасть можливості попрощатися, завершити свої справи тощо.

Сьогодні мене найбільше турбує питання гепатитів в Україні. Нарешті в Україні, як і в усьому світі, почалося зменшення інфікованих ВІЛ-СНІДом, але поширюються гепатити. На Закарпатті на цироз печінки хворіють більше, ніж в усій Україні. У гепатитах я бачу загрозу національній безпеці. Людина, яка не лікується від цієї недуги, через 5 років може бути непрацездатною. Це створить певну соціальну напруженість у суспільстві, а також може спричинити епідеміологічний вибух у суспільстві. Найнебезпечніші гепатити В і С. На щастя, серед моїх пацієнтів чимало таких, які звертаються за щепленням від гепатитів. Я потихеньку бачу, що напрацьовується кількість людей, які захистили себе і своїх рідних.

Про щеплення для новонароджених

Якщо молоді мами люблять своїх дітей, то повинні критично ставитися до антивакцинальних заяв різних активістів. Ніхто з учених не довів тези про те, що від вакцин діти стають аутистами. Від тих хвороб, від яких не існує лікування, щеплення потрібно зробити обов’язково. Це туберкульоз, поліомієліт, дифтерія, правець — їх потрібно зробити на перших етапах життя. Щеплення від менінгіту, вітрянки, гепатитів можна зробити пізніше. Я прогнозую, що крім поліомієліту, який був на Закарпатті, наступного року буде дифтерія. Я впевнений у цьому, тому що тенденція по щепленнях така, що тільки 5—7, максимум 14 % в останні роки були вакциновані від цієї недуги. З 2008 року катастрофічно впала кількість щеплених дітей.

Лікар може бути хорошим тільки тоді, коли не шукатиме
можливості підзаробити

Лікар має випромінювати сильнішу енергію, ніж у пацієнта. Коли людина хвора, вона шукає підтримку, яка має бути не на словах. Скажу по-філософськи: зміст повинен бути форменим, а форма лікаря — змістовною. Загальним виглядом, бесідою, поведінкою лікар має переконувати пацієнта, що все буде ОК. Шахрайство у медицині закінчиться, коли суспільство зрозуміє, що дешевий лікар — це ворог медицині й кожній людині. Мені страшно йти до лікаря, вчителя, правоохоронця, які голодні, бо я розумію, що вони можуть бути немотивовані мені допомагати. Я завжди кажу, що якість не може бути безкоштовною і лікар може бути хорошим тільки тоді, коли не шукатиме можливості підзаробити. Це дуже важливий момент. Цього швидко не вирішити, але медична культура потихеньку змінюється. На мою думку, справжній лікар має бути успішним, незалежним і не зазирати до кишені пацієнтів. З цим прямо пов’язано питання корупції.

Лікарі-шарлатани впливають на своїх пацієнтів психологічно

Щоб не потрапити до шарлатанів, потрібно отримати кілька думок щодо своєї хвороби. Звісно, не завжди є час на те, щоб шукати правду, але людину повинно насторожувати те, що успіх від лікування гарантують простим методом. Якщо лікар сказав, що потрібно оперативне втручання, а інший сказав, що не потрібно, треба вислухати третю думку. Лікар не може лікувати абсолютно все. Не буває універсальних спеціалістів. Тому потрібно бути критичним і не піддаватися навіюванню. Якщо на вас намагаються подіяти страхом смерті чи розвитку хвороби, лікар застосовує психологічний тиск. Будьте уважні, коли вам кажуть, щоб ви не йшли до інших спеціалістів. Фаховий лікар ніколи не скаже такого. Потрібно дуже уважно ставитися до апаратних методик лікування. Апаратом теж всього не вилікувати. Крім цього, чимало медичної інформації сьогодні є на спеціалізованих сайтах. Тому потрібно аналізувати слова лікаря якщо він призначає будь-які обстеження. Не треба соромитися запитати: для чого мені це обстеження, це лікування? Якщо приватний центр не дає чека і жодних інших документів, які свідчать про отримання консультативної допомоги, це теж має насторожувати. Як мінімум, вас і державу пробують обманути.

Про відчуття свободи в небі

Я займаюся йогою п’ять разів на тиждень, бо я дуже нервовий, емоційний. Практикую класичну йогу, не вважаю себе великим йогістом, але розтяжки вмію робити, це мене заспокоює, дає мені енергію. Також займаюся силовими вправами і захоплююся парапланеризмом. Маю крило і пробую літати. Це дуже небезпечно, але це так фантастично, коли ти в небі, і коли немає контролю, крім твоїх рук і вітру.

Раніше я був перфекціоністом, а потім зрозумів, що це шлях у нікуди. Бо перфекціонізм знищує ментальність людини. Я вважаю, що це виснажує сили, які можуть бути витрачені на щось корисніше. Вільний час повинен бути витрачений ефективно: як у роботі, так і під час відпочинку. Я йду у відпустку чотири рази на рік, зазвичай кудись їду. Вважаю, що відпочивати потрібно кожні три місяці короткими періодами часу.

У парі має бути симбіоз і синергія

Я бачу себе сім’янином, відчуваю потребу дбати про когось. Відносини в мене дуже стабільні, просто немає тієї зрілості, що це потрібно робити саме тепер. Я не дуже вірю в класичну моногамію, бо як лікар, знаю своїх пацієнтів, їхніх чоловіків, дружин, коханців (Усміхається. — Авт.). Пара має розумітися. Має бути симбіоз і синергія. Симбіоз — це коли люди доповнюють одне одного, а синергія — коли вони разом сильніші, ніж поокремо. Тільки у такому випадку ця пара має шанс на існування.

Щастя — це повна гармонія

Не знаю, у чому щастя, думаю, що ніхто не знає. Щастя дуже індивідуальне. Для когось — це гамбургер, для інших — секс, для третіх — гармонія. Щастя — це коли є улюблена робота, коли вдома все добре, є хобі, творчість, відчуття реалізованості — усе важливе. Не може бути щастя, коли в тебе хороша кар’єра, але ти приходиш у порожню квартиру, як і коли в тебе повна квартира людей, а ти нікому не потрібен за межами помешкання. Тому щастя — це повна гармонія. Я наразі на шляху до цього.

Наталія Каралкіна, фото Олександри Шевченко
Повну версію інтерв’ю читайте на сайті ProZak.info
http://prozak.info/Osobistosti/Viktor-Petrov-Spravzhnij-likar-mae-buti-uspishnim