Студент із Єгипту навчається в Ужгороді медицині, любить закарпатську каву і відзначає всі українські свята.

Хусам Мижагид Аббала з єгипетського містечка Люксор уже 7 років живе в Україні, а віднедавна є студентом УжНУ.

За цей час вивчив українську мову, вільно розмовляє та пише нею. Україна і Єгипет для нього схожі людьми, які тут і там дуже добрі. В Ужгороді йому спокійно, подобається закарпатська кава, яку п’є вранці з молоком, а прокидається о 6-й, передусім для того, аби вчитися.

Колись Хусам розпочинав навчання у Львові, однак на другому курсі через неузгодженість із документами змушений був перевестися на навчання до Луганська. Коли розпочалися воєнні дії, то Хусама разом із його закордонними колегами прийняв до себе Ужгород.

Сьогодні він повинен пройти програму другого-третього курсів медичного факультету, скласти предмети академрізниці, а після цього — продовжити навчання одразу на шостому курсі. «Я хочу вчитися, не бачу в цьому проблем. Вважаю, що лікар має багато вчитися. Знання в медицині на першому місці. Це дуже важливо. Це не економіка, не математика, тут йдеться про людські життя», — ділиться думками про медицину Хусам.

Тож про Україну й Ужгород зокрема, а також ставлення до навчання, професії і людей, які трапляються в житті — в інтерв’ю з єгипетським студентом Хусамом, яке записало видання ProZak одного березневого ранку за чашечкою закарпатської кави.

ВИБРАВ УКРАЇНУ З-ПОМІЖ НІМЕЧЧИНИ, ПОЛЬЩІ РУМУНІЇ Й АНГЛІЇ

— Чому ти вирішив стати лікарем?

— Передусім тому, що лікарем є мій батько. У Єгипті він має власну лікарню, і я допомагаю йому там. Мені завжди була цікава професія лікаря. Цим не важко займатися, якщо людина має бажання вчитися, то вона буде й сумлінно працювати.

— То батько дозволяє тобі працювати з ним?

— Так, я допомагаю йому. Але коли я з батьком у лікарні, то маю бути серйозним. Пацієнт довіряє тобі, приходить до тебе, тому мусиш допомогти йому всім, чим зможеш. Людину, яка приходить до тебе лікуватися, треба поважати. Мій батько так робить. У нього не дуже велика лікарня, але там є переважна більшість спеціалістів: хірург, ЛОР, гінеколог, офтальмолог та інші.

— Залишився би працювати в Ужгороді?

— Хочу працювати в лікарні у батька, але якби була можливість залишитися в Україні, то, напевно, працював би й тут.

— Яка в тебе родина?

— Батько працює лікарем, як я вже говорив, мама зараз вдома, має освіту економіста. Моя молодша сестра навчається в Єгипті на стоматологічному факультеті, а старший брат працює капітаном.

— Ти пишаєшся історією свого народу?

— Так, я народився в південному Єгипті, в Люксорі. Це досить велике туристичне місто, там багато пам’яток архітектури, храмів і в цього міста багата історія.

— Чому ти вирішив навчатися в Україні?

— Вибрав Україну з-поміж Німеччини, Польщі Румунії й Англії. Звідси мав знайомих, вони розповідали, що тут добре навчатися, тому приїхав саме сюди.

— Якщо порівнювати Луганськ і Ужгород, то де більше подобається?

— Тут, в Закарпатті, бо тут спокійно. Так склалося, що перші два роки життя в Україні я навчався у Львові. Відвідував там підготовчі курси, аби вивчити мову. Після цього на другому курсі перевівся на навчання у Луганськ. Бував також в Івано-Франківську у друзів. Взагалі мені Західна Україна подобається більше. Ужгород найменший із обласних центрів України. Також я був у Мукачеві, маю там друзів.

— Як почуваєшся в УжНУ?

— Тут дуже хороші викладачі, навчають нас англійською мовою. І загалом в університеті до нас прихильно ставляться.

— П’єш закарпатську каву?

— Люблю закарпатську каву, п’ю її з молоком зранку. Зранку також вчуся, сьогодні прокинувся о 6-й, тому що так легше і ніхто не відволікає. Винаймаю в Ужгороді квартиру, де почуваюся дуже комфортно. У мене хороші сусіди. У Луганську теж жив на квартирі. Тільки на першому курсі жив у гуртожитку, бо вважаю, що нові студенти мають жити серед своїх колег, коли вони ще не знають міста і ні з ким не знайомі. Так мені казав батько, і я так зробив.

ВИРІШИВ СПОЧАТКУ ВИВЧИТИ МОВУ ВАШОЇ КРАЇНИ, А ПОТІМ ЗДОБУВАТИ ТУТ ФАХ

— Скільки мов ти знаєш?

— П’ять: арабську, французьку, англійську, українську, російську. Українську вивчив у Львові на підготовчому відділенні. Там був хороший курс навчання. Студент повинен вчитися, знати мову. Я сам зробив такий вибір, щоб спочатку вивчити мову вашої країни, а потім здобувати тут фах.

— Як ти вважаєш, що найважливіше у професії лікаря?

— Усі професії важливі. Мені просто подобається хірургія, тому я обрав спеціалізацію «загальна хірургія». Я завжди беру приклад зі свого батька. Під час зимових канікул працював з ним у лікарні, був на операціях. Мені подобається допомагати людям, і я знаю, що дуже важливо дати хорошу діагностику. Бо цілком можливо, що людині можна допомогти без операції.

— Які традиції, свята любиш в Україні?

— Я поважаю всі традиції, бо так мене навчили батьки. Святкую тут усі свята. Наприклад, нещодавно було 8 Березня. Хоч у нас його не святкують і тут я не маю дівчини, але всіх знайомих дівчат я привітав. І взагалі на всі свята вітаю їх.

Мої батьки навчили мене спілкуватися з людьми. Тому мені легко жити тут, бо в Україні, як і в Єгипті, дуже добрі, гарні люди.

РЕВОЛЮЦІЯ МАЄ БУТИ, АЛЕ ЛЮДИ МАЮТЬ ЗМІНИТИСЯ Й САМІ

— Ти досить довго жив у Луганську, бачив початок воєнного конфлікту. Як гадаєш, чи можна було його уникнути?

— Поки я там жив, у мене жодного разу не виникало проблем. Я знав, де університет і де мій дім. Я відпочивав зі своїми друзями. І люди в Луганську непогані, але зараз туди приїхали інші люди, з-за кордону, які розпочали цей конфлікт.

Всі мої друзі з Луганська виїхали у безпечні міста. У мене там залишилися речі, одяг, бо лише частину змогла надіслати власниця квартири, у якій я жив. Якби там було безпечно, то я сам поїхав би за речами.

— Як ти розумієш революцію, війну?

— Весь світ пройшов через революції, зокрема, всі арабські країни. Революція має бути, але люди мають змінитися й самі. Якщо так не сталося, то користі з революції не буде. Щодо війни, то у Єгипті ми знаємо своїх зовнішніх ворогів. Але ситуація в моїй країні дуже змінилася після революції.

— Що для тебе найважливіше у житті?

— Сьогодні для мене важливо закінчити навчання, отримати диплом, працювати, створити сім’ю.

— Зараз почуваєшся щасливим?

— Так, мені подобається усе, я щасливий тут. Ходжу на заняття, спілкуюся зі своєю сім’єю. Буваю вдома тричі на рік. На вихідні їжджу до друзів, ходжу в спортзал, граю у футбол, захоплювався вільною боротьбою, бо спорт потрібен. Тому все добре (усміхається — Авт.).

Наталія Каралкіна