Людмила Гусейнова, яка цими днями привезла донецьких школярів на Закарпаття, три роки провела у в’язниці –   окупанти заарештували її, звинувативши у шпигунстві. Вона ж опікувалася дітьми-сиротами з Новоазовського інтернату, які після окупації були покинуті фактично напризволяще. Голі-босі, голодні, до смерті перелякані.

Ще 2014 р. пані Людмила як громадська активістка заснувала Всеукраїнський рух захисту прав дітей, які опинилися в нелюдських умовах майже на лінії фронту. Упродовж 5 років привозила їм гуманітарну допомогу, по можливості вивозила з окупованої території. Після арешту 2019 р. вона як «політична» опинилася в камері на 30 осіб серед жінок-кримінальниць, провела там 3 роки і 13 днів, вижила й була звільнена за обміном рік тому.

Під час спілкування про пережите розповідає стримано. Зізнається, що все ще не може спати – відучилася за цей час. Адже там цілодобово були крики, бійки, всілякі розбірки, катування, стогони… Не може також і плакати. Каже, що її сльози виллються, коли вдасться звільнити інших жінок, яких там утримують. Деяких ще з 2017 р. Особливо тяжко цивільним. Якщо військові можуть сподіватися на процедуру обміну військовополоненими, то цивільним дуже сутужно. Одну з них, наприклад, – Ольгу Мелещенко – засудили на 4 роки за «екстремізм» (лайкала у соцмережах пости проукраїнського характеру). Такі історії непоодинокі.

«Це така брехня про отих «даунбасят», як нас називають. Чи ще якось. Це наративи російської пропаганди. Так було вигідно. Хто хотів розуміти ще 2014 р., що жінки Донбасу зазнавали знущань, і ніхто їм не допомагав? Ніхто не знає про випадки, коли прості жителі мого міста, цивільні люди, були вбиті ще тоді, на початку війни. Коваленко, наприклад, за те, що заховав на собі прапор України, який із райдержадміністрації зірвали. Його катували. Його тіло досі не знайдено. Інший – начальник податкової служби – не дав даних доступу до інформації – його також закатували. У медіа говорили про Володимира Рибака, якого закатували, але ж він не один такий», – ділиться з гіркотою.

З перших днів пані Людмилі активно допомагали журналістки Ольга Мусафірова, Ліна Кущ. Спочатку для них було принципово зберегти цих дітей як фізично, так і морально. Адже з дітьми поводилися дуже жорстоко: одного хлопчика, до прикладу, помістили в психіатричну клініку й накачували якимись препаратами за «неправильну» поведінку. Тоді вже треба було спільними зусиллями рятувати й Людмилу. Бо ж там (на окупованих територіях) є поширеною практика казати у відповідь на офіційні запити, що такої особи у них нема.

«Попалася» пані Людмила на тому, що батальйон «Львів» виходив з с. Широкине на ротацію, і вони передали через волонтерів прапор України зі своїми надписами. Великими буквами на ньому було написано «Патріотам Новоазовська». Вона перевезла прапор на окуповану територію, сфотографувала, і десь це фото спливло, хоч намагалася ретельно заховати у «хмарці». Попри все, пані Людмила тішиться, що сам прапор бойовики не знайшли – він надійно схований у її рідному місті. Вона чекає, коли її місто буде звільнене, й вона зможе дістати прапор.

Після звільнення Людмила Гусейнова та її однодумці з Національної спілки журналістів започаткували проект «Україна майбутнього» (творчий конкурс). Його мета полягає в тому, щоб школярі Верхньоторецької школи (Донецька обл.), яким після окупації довелося виїхати з рідного містечка, могли зустрічатися бодай під час канікул. Разом з батьками вони опинилися в різних регіонах України, але продовжують навчатися разом онлайн у своїй рідній школі.

Перші 9 дітей, які стали переможцями в трьох номінаціях (малюнок, есе, відео), приїхали на Закарпаття й провели тут тиждень. Проте на таку подорож чекають ще близько 20 учнів цієї школи. Наразі вони отримали заохочувальні подарунки – книжки українських авторів Павла Куща, братів Капранових та багатьох інших, які відгукнулися. Ольга Герасим’юк, до прикладу, купила дитячі книги для проєкту. Частково гроші на реалізацію проєкту дала українська громада в Америці, куди пані Людмила мала адвокаційну поїздку. На допомогу прийшла й Тетяна Мачабелі, виконавча директорка ГО «Неємія», Христина Кіт, голова ГО «Асоціація жінок-юристок України «Юрфем», правозахисниця Олена Суслова та багато інших. «Україна майбутнього починається з цих дітей Донбасу. Скільки ми в них вкладемо, чого ми їх навчимо, таким воно і буде, наше майбутнє», – каже пані Людмила.

Представник Уповноваженого із захисту прав людини у Закарпатській області Андрій Крючков разом з представниками органів місцевого самоврядування зробили все можливе задля комфортного й змістовного перебування цих дітей на Закарпатті тепер й працюють над тим, щоб вони та інші діти могли приїхати взимку. Тому запрошують долучатися тих, хто може й хоче зробити для них щось корисне й цікаве.

Депутат Ужгородської міської ради, меценат Арсен Мелкумян, який разом з колегами активно долучився до організації їх дозвілля в м. Ужгород, розповів, що спілкування з дітьми справило на нього сильне враження. «Вони радісно відгукувалися на все, що ми їм пропонували: атракціони в парку «Боздош», цікава програма в «Лазер-Таг», екскурсія Ужгородом, кіносеанс у «5 Елемент», багато іншого корисного та смачного.

Ці діти є своєрідними інтеграторами України. Отримавши дуже болючий життєвий досвід, починають бачити й розуміти, що для нас вони свої, рідні. Бо ж мали таке уявлення, що за межами т. зв. ДНР живуть убивці, які їх живцем з’їдять тільки за те, що вони розмовляють російською. А ми з ними разом написали Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, поспілкувалися. Радий, що зміг долучитися до такої доброї справи. Братиму участь і в майбутньому прийомі дітей під час зимових канікул».  

Пані Людмила 2021 р., ще перебуваючи в полоні, була заочно нагороджена Національною премією за особистий внесок у захист прав людини. Продовжує бути громадською діячкою, правозахисницею, менеджером з комунікації ГО «SEMA Україна». Побажаємо їй успіхів на цьому шляху.

Розмовляла Надія Росоха