Наш нещодавній матеріал про їдальні міста викликав неабияке обговорення в соцмережах. Читачі пропонували свої варіанти місць бюджетного харчування і запропонували продовжити огляд.


Що ж, ми це обов’язково зробимо, навіть якщо це буде пов’язано з певним ризиком для здоров’я і естетичних уподобань. :)

А зараз, поки збирається відповідний матеріал, пропонуємо згадати їдальні і просто популярні "повсякденні" заклади недорогого громадського харчування.   Переважна більшість з них   залишилися лише в пам’яті тих, хто застав Ужгород радянських часів.

Відзначимо, що в ті часи свої їдальні для робітників утримували майже всі заводи та інші великі   підприємства, існувало навіть негласне змагання між "червоними директорами", хто смачніше і якісніше   годує персонал. Проте зараз мова піде про загальнодоступні і масові "точки".

Отже, ТОП-10 зниклих їдалень Ужгорода.

1.   Можливо   найвідомішою є "Молочарня", що ще донедавна була розташована на розі Довженка і Жупанатської.   Зовні будівля була малопривабливою, такий собі похмурий мавзолей.

Але всередині два просторих зали не були порожніми ніколи, це було справді культовим місцем. І недарма: гомбовці, сирники, галушки з сиром і шкварками, токан, каші, млинці з найрізноманітнішими начинками, підбивана пасуля, кулеша і ще багато-багато страв   і випічки тут готували справді смачно-пресмачно!   Багато хто особливо полюбляв навідуватися в підвальний зал, дещо затемнений, проте більш затишний.   У приміщенні при вході варили на ностальгічній зараз, але дуже розповсюдженій тоді грубезній трирожковій кавоварці   знамениту, класичну ужгородську каву, зерна для якої смажили власноруч в глибинах виробничих приміщень.   Тут же пропонували широкий вибір тістечок – заварні еклери,   "Карпати",   "картошку", кіфлики, "пташине молоко" тощо.

Пізніше, вже в 2000-ні роки рівень значно впав разом із відвідуваністю. «Молочарня» перетворилася на звичайну дешеву "столовку"   зі скудним асортиментом.   Зал в підвалі було зачинено і закинуто, а перед сходами красномовно стояв похилений стілець. Щоб нікому й гадки не було йти туди – зась.

Потім довгі роки Молочарня просто була закрита.   Будівлю викупив якийсь приватник абсолютно без ужгородсько-ностальгічних почуттів і минулого року на місті легендарного закладу зведено стандартну "стєкляшку" імені секонд-хенду, оренди і несмаку.

2. Чудовою була свого часу так звана "офіцерська їдальня". Офіцерська – бо знаходилася в гуртожитку для військовослужбовців і задумана була, напевно, саме для їхнього харчування. Проте зайти сюди і пообідати міг кожен, і часто цим користувалися саме студенти.   У офіцерів був свій невеличкий окремий зал.

Важливою і приємною відмінністю цієї їдальні було те, що, незважаючи на невисокі ціни, відвідувачів обслуговували офіціанти, а посуд був дещо вищого класу, ніж у простих закладах.   Вибір страв був, проте, не надто широкий. Автор саме тут вперше покуштував солянку.

Зараз вже довгий час їдальня не працює. Над дверима з коридору стирчить велика вивіска, якої в той час не було, але навісний замок – річ красномовна.

3. Одна з найдешевших їдалень радянських часів – дієтична, яка   знаходилася на першому поверсі будинку на самому початку Православної набережної. В часи студентства туди ми бігали перед стипендією, коли грошей залишалося в обмаль, а обіду хотілося повноцінного. Особливої дієтичності не пригадую, м’ясні страви присутніми були завжди, хоча б у вигляді сосисок.

Пізніше приміщення займав пивбар, де через скляну стінку можна було побачити процес варки пива.

Зараз тут – банк "Львів".

4. А знаєте, що розташовувалося в приміщенні, де зараз ресторан "Кактус"?

Саме так, їдальня. Якщо не зраджує пам’ять, вона носила горду назву "Українські страви", але в народі частіше називали "Українські отрави".   Можливо, це буде занадто суб’єктивною думкою, але цей заклад ужгородці   оминали.   Мені запам’яталася лише біла "лікарняна" кахельна плитка на стінах,   відкрита солонка зі слідами   брудних пальців попередників, потрісканий пластик столів   і застигла прісна гречка.   Можливо, у когось збереглися і кращі спогади, я таких не знаю.

5. Зараз мало хто пам’ятає чудову їдальню біля самої площі Театральної, в будівлі Центру здоров’я. Вона відкрилася вже наприкінці буремних 90-х, працювала не так вже й довго. Але через вдале розташування, доступні ціни і   смачну, майже домашню їжу була дуже популярна. Проте найбільше запам’яталися пенсіонери, які чемно сиділи збоку на стільцях і чогось чекали.

Як з’ясувалося, власники закладу (а це було таке собі невеличке родинне підприємство) з власної ініціативи безкоштовно частували найбільш знедолених стареньких смачними обідами.   І самі виносили їм на столи наповнені таці. Власне, саме через цю благочинність я й вирішив згадати цю їдальню.

Зараз в цьому приміщенні – бутік зі шмотками. Навряд чи їх відвідують нужденні дідусі і бабці.

Багато студентів старих років із вдячністю згадують їдальню при медичному факультеті УжНУ, тоді ще УжДУ.   Сюди радо ходили не лише медики, але й студенти інших факультетів та й просто містяни.   Тут можна було «отоварити» профспілкові талони на харчування, якими керівництво вишу буквально рятувало студентів з неповних сімей, сиріт та деякі інші категорії.

Враховуючи специфіку закладу, тут під час обіду можна було почути захопливі історії студентів про відвідування прозекторської (тобто моргу), нюанси мікробіології та гістології тощо, цікаві відомості про кишкових паразитів.   Саме так студенти-медики інколи дражнили своїх колег з інших факультетів, перевіряючи їхню психологічну витривалість. Проте розважалися так не часто, тому їсти сюди бігали охоче всі.

Зараз їдальня закрита, в її приміщеннях влаштовано аудиторії.

7. А зараз саме час згадати ще один культовий заклад, хоча це й не зовсім їдальня. Знаменита "Варенична", що належала, здається,   ресторану "Київ". Довга низенька будівля на нинішній вул. Фединця з досить характерними вікнами.  

Після входу у відвідувачів був вибір: пройти прямо на літню терасу ресторану, звернути ліворуч в гріль-бар, або ж праворуч в цю саму пречудову «Вареничну». І більшість обирала саме цей напрямок. Черга тут завжди була довжелезна, через весь зал майже до вхідних дверей. Але, по-перше,   радянський народ був звиклим до черг, адже вони були абсолютно всюди, а по друге, – відвідувачі добре знали,   заради чого вони терплять в даному випадку.   Пельмені тут були ну просто дуже смачні, але й вони поступалися головній страві – вареникам. З картоплею, грибами,   з сиром, з лекварьом, з вишнями.   З маслом, смальцем, шкварками.   Ех...

Єдиний мінус   –   та сама черга. Рухалася вона повільно, якраз повз столи, і не кожному було комфортно насолоджуватися смакотою, коли над тобой стоїть юрба зголоднілих співгромадян і буквально зазирає у рота.

На даний час будівлі вже не існує, і лише маленька стіночка біля новобудови дозволяє згадати, як виглядав весь комплекс, і хоча б уявити ті самі характерні вікна.

8. На початку набережної Незалежності, відразу за Лінгвістичною гімназією, ховається в тіні дерев на перший погляд непомітна будова з надзвичайно цікавою історією та, на жаль,   дещо трагічним сьогоденням. Йдеться про колишню мікву – єврейську ритуальну лазню. За радянських часів споруда, звісно,   не використовувалася за призначенням. У рамках цього огляду вона згадана тому, що тривалий час саме тут була шкільна їдальня. Свого часу з неї навіть   прибудували коридор, що веде безпосередньо до "першої школи".

Сюди охоче навідувались і учні, і вчителі, і – просто ужгородці. Адже готували їжу тут справді   з душею і любов’ю.   Відбивні, крученики, тефтелі, риба, різноманітні ковбаски, борщі, компоти і узвари – смачним було все. Особисто моїм хітом була підбивана пасуля – густа, насичена, з копченостями і папрікою. Ну просто як удома.

Пізніше сталося щось на кшталт рейдерства: історична будівля перейшла в приватні руки, їдальню вигнали, залишивши школярів без гарячої їжі.   Але й новому власнику це майно, схоже, байдуже, тому зараз в колишній лазні живуть безхатченки, остаточно її знищуючи і демонтуючи останні залишки металу.

9. Наступні   дві втрачені Ужгородом позиції   – не зовсім їдальні.   Це просто легендарні заклади дуже дешевого харчування з досить далекого минулого, які майже неможливо забути.   Це підтвердить кожен ужгородський старожил.

Отже, на дев’ятій позиції розташуємо кафе "Млинці" на Корзо, неподалік від нинішньої "Астіки".   Сюди відбувалося справжнє паломництво, настільки чудово готували тут млинці.   Окрім млинців нічого в асортименті не було, та й просто не потрібно було – чергам сюди позаздрив би будь-який інший заклад.   Млинці зі сметаною, з сиром, з повидлом, з   шоколадом, з м’ясом   – вони збивали з ніг ароматом, танули в роті і були, по суті, офіційно дозволеним наркотиком Ужгорода.   Треба було самому набрати собі з великого металевого бака з краником какао в стакан-гранчак і насолоджуватися.   Це був справжній здоровий фаст-фуд.

З "Млинцями" у автора пов’язаний дотепний студентський спогад. Один із сокурсників настільки обожнював цей заклад, що поспорив з товаришами,   що легко з’їсть тут 10 млинців.   Якщо впорається – друзі бралися оплатити рекорд і частувати його ще тиждень.

Млинці – страва дуже калорійна. Тому після сьомого у студента вже почалися складнощі. На восьмому він щиро жалкував, що "забився" аж на 10. Коли ненажера трамбував до рота дев’ятий, половина товаришів щиро пропонувала   зупинити самознущання.

Микола (саме так його звали) витримав   випробування. Не знаю, як це йому вдалося. Але дружний регіт товаришів здійнявся на виході з кафе, коли останній млинець просто вистрибнув з бідолахи до смітника. Майже неушкоджений шелепами...

Тепер в цьому приміщенні – знову ж таки магазин з різним модним ганчір'ям...

10. На цій позиції   хотілося б розмістити "Гаряче молоко" на самому початку вулиці Волошина. Жодних сенсацій – тут можна було просто випити склянку гарячого, свіжого і ароматного молока зі "Шкільною" булочкою.   Але, враховуючи наднизьку вартість, поживність, смак та корисність такого швидкого "перекусу", – цей магазинчик також ніколи не бував порожнім.

Інколи нам так не вистачає саме такої точки...

Натомість маємо знову ж таки – бутік з пафосною назвою.   Інші часи – інші реалії.

Я не закликаю, боронь Боже, повертатися у ті часи і відновлювати ці   заклади.   Мета цього ТОПу – суто ностальгічна.   І це – не найгірші спогади...

Ян Гострич

http://uzhgorod.in/

admin