Книжку «Як писали класики» упорядкував Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип», доцент Києво-Могилянської академії, в. о. директора Українського інституту книги, член журі конкурсів «Коронація слова», «Книга року BBC».


Він зібрав під однією обкладинкою Агату Крісті та шістьох постмодерністів — Джорджа Орвелла, Рея Бредбері, Курта Воннегута, Мілана Кундеру, Маріо Варгаса Льйосу, Умберто Еко. Ці автори ділилися секретами літературної майстерності, публікували праці й навіть книжки про письмо. Семків це систематизував і подав у зручному форматі.

Семків особливо акцентує на біографії своїх героїв, чим показує, як життя саме формувало літературні вектори і майстерність.

Агата довго депресувала через розлучення, цей період навіть випав із її пам’яті, але проявився у детективах. Як писати? Крісті радить просто сісти і змусити себе. Щодо сюжету, то Агата була переконана, що життя саме його створює, але в нього бажано ввести чудернацького героя, любовну лінію і спонтанну вигадку.

Далі переходимо до Орвелла, який однією фразою ввійшов у історію. «Старший брат». Тепер цим виразом кидаються де тільки можна. Як і цитатою Екзюпері «про відповідальність за тих, кого приручили».

У розповідях про хорошу літературу Джордж виступає за лаконізм, простоту й чіткість викладу, унікальні, а не затерті метафори, а ще закликає відмовитися від претензійності.

Орвелл боровся текстами проти тоталітаризму. «Страх перед знищенням штовхатиме громадян в обійми тоталітарних режимів. І тоді свобода стане рабством, мир потребуватиме війни, а незнання оголосять силою. Бомба не знищить людство — людство саме знищить людське у собі, зі страху перед бомбою» — з таким настроєм Орвелл сідає писати «1984».

Наступний літератор — Рей Бредбері. Він якраз писав і від щастя, яке проніс крізь життя. Так, у певних творах є багато сонця, але його знакові романи сповнені жахіть і попереджають про майбутні катастрофи.

Його антиутопія «451° за Фаренгейтом» була задумана в сорокових, коли йому було 20+, а втілилася у п’ятдесяті, у його 30+. Так, геніальні речі можуть з’явитися у юній свідомості, а втілитися тоді, коли свідомість буде готовою.

Звідки ідеї брати? Бредбері переконаний, що писати варто про те, що любите, а сюжети відомі нам давно, треба вивільнити їх із пам’яті.

Протилежність Рею — Курт. Той, що Воннегут. Майже всі його твори є антиутопіями. Особливість його стилю — чорний гумор. «Ми можемо підірвати себе ядерною бомбою. А то й ще ефективніше, ще потужніше — термоядерною». Всі твори Воннегута закінчуються чорним скепсисом, веселим песимізмом.

Воннегут пройшов війну, він пережив бомбардування у Дрездені — саме звідси його антивоєнна «Бійня № 5». Своєю іронією він мстив жорстокій реальності, а щоденна писанина його рятувала.

У своїх порадах письменник радить бути садистом. «Нехай із персонажами трапляються жахливі речі».

Наступний — Мілан Кундера. Кундера пережив радянську окупацію Чехословаччини, емігрував до Франції й почав життя з нуля. «Відтак його подальші творчі прояви — це нерадісний сміх, нерадісний секс, втрачена пам’ять, жорстокі діти та ангели».

Література рятувала Мілана, у творах він виступає проти тоталітаризму й комуністичної влади.

Одне з літературних правил Кундери — «екстаз». «Пишуть, щоб пережити мить екстазу. Читають — теж».

Шостий письменник у книзі — Нобелівський лауреат із Перу Маріо Варгаса Льйоса. ХХ століття Південної Америки зіткане з військових переворотів та встановлення диктатур. Ну, і головна тема творчості Маріо — протидія диктату. У Льйоси диктат був і в родині, а писанина була саме протестом і помстою за приниження.

Льйоса ділиться чотирма прийомами. Перший — чергування сюжетів, мовців, локацій і часу дії. Другий — «ефект китайської скриньки», коли у текст потрапляють вставні історії, а в них — ще інші. Третій — прийом замовчуваного факту. Ми вигадуємо історію, робимо її нарис, потім викидаємо кульмінаційну подію і переписуємо текст, ніби про неї не знаємо. Четвертий — прийом сполучених посудин, коли події й епізоди мали би розгортатися окремо, однак вони синтезуються, а це створює додаткові смислові й символічні ефекти.

І насамкінець — Умберто Еко. У нього є своє правило 100 сторінок. Умберто каже, що на початку закручує твори, аби відсіяти не свого читача.

А як творити літературу? Еко радить відкрити шафу й вигадати світ. Автор має «пожити» у цьому світі, аби переконливо про нього розповісти. До речі, описати слід найцікавіше, все інше хай лишається недоказаним. Якщо інші автори кажуть, що сюжети переважно беруться з життя, то в Еко — з багатої уяви.

А ще італійський письменник закликає синтезувати. «Еко — майстерний DJ. Основний трек детективного роману він міксує з історичними екскурсами, філософськими трактатами, перебивками з класичної літератури. І, звісно, вершечок прикрашає кількома ягідками кохання».

Евеліна Гурницька