Фоліанти про посадовців високого рангу — не рідкість для сучасної України. Їх, м’яко кажучи, дифірамбний стиль з успіхом відлякує вдумливого читача. І ось переді мною книга, здавалось би, з тієї ж «опери», але замість набридливого фіміаму — справдешність чуттів і мислей, глибина проникнення у внутрішній світ героя, блискуче поєднання змісту і форми. А ще — промовиста відповідь на споконвічне запитання: як у житті домогтися успіху?


Саме такими постають нариси головного редактора журналу «Лідер ХХІ століття» Анатолія Краслянського «І знов я у гори іду...» про нашого земляка — першого міністра транспорту незалежної України, Надзвичайного і Повноважного Посла в Угорщині, а нині — голову Федерації роботодавців транспорту України Ореста Климпуша.

Утім, журналістська доля подарувала А. Краслянському воістину благодатний матеріал. Пишу це не задля красного слівця, а як літератор «у темі», якому не воднораз доводилося вести мову про гуцульський рід Климпушів, зокрема про братів Василя, Івана та Дмитра. До слова, останній з них — один із героїв моєї поеми «Езотеричні життєписи»… «Вдячність» теми для автора книги полягає насамперед у багатстві супердраматичних колізій славетного родоводу. Адже брати Климпуші були провідниками Гуцульської Республіки в Ясіню (1919 р.), відомими громадськими, політичними діячами на теренах міжвоєнного Закарпаття, успішними підприємцями на додачу, які, за відомою метафорою Чикаленка, любили Україну не лише «до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Майбутній міністр і посол народився в сім’ї Дмитра Климпуша, очільника родинного бізнесу, засновника і голови «спортового» товариства «Січ», головного команданта «Карпатської Січі» (1938 р.), а після «визвольного» 1945-го — в’язня страхітливого ГУЛАГу. Вражаючими є спомини пана Ореста про далеке дитинство. Як ось цей: батько — у таборі побіля Ангари; в кутку маминої кімнати — мішок із сухарями та кілька шматків вудженого сала: сім’ю «ворога народу», «українського буржуазного націоналіста», теж будь-якої хвилини можуть відрядити до «білих ведмедів»…

Уміння виживати, вірніше, жити всупереч — недоброзичливим діям, несприятливим обставинам, не втрачаючи при цьому віри й надії, залишаючись сповна відкритими світу, — найважливіша мамина наука. І вона не проминула намарне. Незважаючи на цьку­вання сім’ї з боку владоможців, Орест і молодший брат Мирослав виростали неперевершеними оптимістами, залюбленими у принади дитинства, у життя загалом. Сходження на величаві Стіг, Говерлу, Близниці, плавання Чорною Тисою на власноруч виготовленому човні, блискучі успіхи в гірськолижному спорті, відмінне навчання в школі, вдумливий вибір майбутньої професії — скрізь проявлялися успадковані від батька чіпкий розум, тверда вдача, прагнення лідерства й водночас толерантне ставлення до людей…

Стрімко розгортаючи сюжетну канву оповіді, переступивши трагічні сторінки родоводу Климпушів, А. Краслянський, утім, й надалі тримає читача в драматичній напрузі, навіть тоді, коли веде мову про навчання свого героя у Київському автодорожньому інституті, працю на посаді головного інженера Хустської автобази у тресті «Голов­львівбуд», експериментаторство по кількох роках в аспірантурі при альма-матер. Адже і тоді О. Климпушу доводилося бути готовим до найнесподіваніших житейських випробувань… До речі, вважаю п’ятий розділ книги, який має назву «Визнання», не тільки одним із найцікавіших, але й особливо повчальним. Він описує не тільки численні наукові, організаційні здобутки нашого героя, а й стверджує аксіому, якої сьогодні на українському кадровому «олімпі», на жаль, не дотримуються. Висувати на поважні міністерські посади годилося би не за політичною доцільністю, не за квотами тієї чи іншої партії, а виходячи з високої професійної компетенції претендента, його вміння мислити масштабно й стратегічно. Саме за ці якості Ореста Климпуша у 1992 р. було призначено міністром транспорту незалежної України…

Про те, що очікувало далі нашого героя, автор нарисів розповідає з особливою експресією. У пам’яті читача закарбуються красномовні епізоди про переведення суден Чорноморського морського пароплавства під українські прапори, створення Міжнародного авіаційного комітету в Києві, відкриття Климпушем (у прямому, а не переносному значенні цього слова) Америки для регулярного авіаційного сполучення з Україною. Новоспечений міністр з успіхом упорався, незважаючи на спротив старої системи, з архіскладним завданням — сформувати національний транспортно-дорожній комплекс, забезпечити його реформування та діяльність.

Для багатьох представників українського істеблішменту, наголошує далі А. Краслянський, стало справжнісінькою несподіванкою, що, віддавши добровільно посаду міністра в інші руки, Орест Климпуш 1994 року включається в передвиборну боротьбу і тріумфально (судіть самі: 64 відсотків голосів віддано за ньо­го в тодішніх виборчих округах Рахівського й Тячівського районів Закарпатської області) виграє парламентські вибори. З благословення земляків Орест Климпуш присвятив законотворчій діяльності десять років (1994—1998, 2002—2006) життя. Його праця під час другого та четвертого скликань Верховної Ради України була настільки багатогранною, плідною, що колеги-депутати і вже ті, що пізніше перейняли від нього цю естафету, й досі згадують ім’я Климпуша як бренд успішної парламентарської діяльності. Зокрема, високе поцінування виборців отримав внесок О. Климпуша у розробку і ухвалення Закону України «Про статус гірських населених пунктів»…

Не менш пізнавальним постає перед читачем восьмий розділ книги, що розповідає про Климпуша-дипломата, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Угорщині. А. Краслянський одразу ж виокремлює красномовну цифру, яка не потребує жодних коментарів: коли пан Орест лишень приступав до виконання обов’язків, товарообіг між Україною та Угорщиною ледь добігав до півмільярда доларів, а при завершенні ним дипломатичної місії сягнув півтора мільярда! Про найрізноманітніші діяння посла у тих чи інших царинах автор книги розповідає грунтовно, панорамно, не оминаючи найдрібніших деталей. Скажімо, про участь у Дунайській комісії, штаб-квартира якої розташована в Будапешті, яка регулювала всі процеси, пов’язані з судно­плавством на Дунаї, залагоджувала суперечки і конфлікти, що виникали довкола руху суден славетною рікою. Дунай, як відомо, зв’язує Чорне й Північне моря, пронизує простори десятка європейських країн, і кожна з них, природно, прагне мати від цього власні вигоди. Сербія, зокрема, зажадала тоді чималої плати за прохід через її територіальні води. Подібної позиції дотримувалися й деякі інші країни. Для України це могло відгукнутися величезними економічними збитками: 25 відсотків вантажоперевезень Українським Дунайським пароплавством здійснювалося саме Дунаєм… Як вдалося О. Д. Климпушу успішно розв’язати цю проблему — за відповіддю на ці та інші запитання теж відсилаю заінтригованого читача до рецензованої книги.

«Іти. Ані на мить не зупинятися» — таку символічну назву має розділ десятий, завершальний, який розповідає про нинішню діяльність пана Ореста. Звільнившись від депутатських та державних обов’язків, разом із однодумцями створив громадську організацію, яка навіть вийшла на міжнародний рівень. Йдеться про Федерацію роботодавців транспорту України (ФРТУ), на думку якої вважають урядові кола, без її експертизи не приймаються до розгляду у Верховній Раді законопроекти, що стосуються транспортної галузі.

Завершуючи книгу, А. Краслянський, як і годиться справжньому біографу, підсумовує основні принципи життя О. Д. Климпуша. Це — чесність і порядність, професіоналізм і відповідальність, уміння тримати дане слово. А ще — робота до сьомого поту, відданість справі, сім’ї, друзям, любов до людей, сакральне поклоніння рідним Карпатським горам, усьому тому, що зветься Україною. Можливо, нинішнім спритникам від політики подібні принципи здаються дещо старозавітними, але те, що це не словесна еквілібристика, пан Орест довів усіма своїми стосунками зі світом. Вірить цьому й читач, адже нариси щедро пересипані мозаїкою цифр, імен, назв, фактів, які засвідчують справжнє, а не бутафорне «Я». Зі свого боку додам, що рецензована книга — не стільки про достойника високого рангу, як про шляхи досягнення успіху. Саме тому настійливо раджу використовувати її при підготовці майбутніх, як і нині діючих, управлінців — нехай відточують непросте ремесло на благо рідної країни. І, наостанок, настійливе прохання: займіться врешті-решт, панове, селекцією: професійною, політичною. Адже не випадково гласить народне прислів’я: «Яке коріння, таке й насіння…». З глибин цієї мудрості випливає, сказати б, тяглість климпушівського високопосадового ланцюжка: провідник Гуцульської Республіки, головний командант «Карпатської Січі» Дмитро Климпуш; міністр транспорту України, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Орест Климпуш; віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цінцадзе…

Василь Кухта, письменник, журналіст