Фольклорист, доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта без перебільшення займає перше місце серед казкознавців української фольклористики, насамперед тих, хто записує, досліджує і публікує казковий епос нашого народу.

Навчаючись у стаціонарній аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського Академії наук України, він написав і захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська соціально-побутова казка». На сьогодні упорядкував і видав із солідними вступними статтями 15 збірників казок, значну частину яких становлять його записи в різних регіонах нашого краю і за його межами. Досить згадати хоча б такі збірники, як «Правда і кривда», «Казки Карпат», «Розумниця», «Мамине серце», «Трапила коса на камінь», «Казки про бідних і багатих», «Казкар», «Дарунки груші» та ін. Відомо, що казки приваблюють дітей і дорослих, поетів і фізиків, – людей простих і високовчених. Щоб детальніше висвітлити специфіку казкового епосу, його роль у сучасному житті, ми й звернулися до науковця з Ужгорода Івана Хланти.

– Іване Васильовичу, чому казки й нині безпосередньо чи опосередковано здатні збагачувати духовний світ сучасників? У чому їх чарівна сила, секрет вічної молодості?

Іван Хланта: Казка належить до найдавніших і найбільш популярних жанрів народнопоетичної творчості. У той час, коли ще не було ні радіо, ні телевізора, ні книжок, казка розраджувала людину, підтримувала в ній віру в себе, закликала до пізнання невідомого, і водночас – навчала. Вона переконувала, щоб мати щось, треба долати всілякі перешкоди, докладати великих, часом неймовірних зусиль, виявляти неабиякий розум, кмітливість, наполегливість, треба боротися з неправдою і злом. І лише тоді можна досягти певної мети. Від розповідей казок людям ставало тепліше, затишніше. На земній кулі не знайти такого народу, який би не мав свого казкового багатого епосу. Казки належать до духовних надбань не лише окремих народів, а й людства в цілому.

– Щоб легше розібратися в національному репертуарі казок, у науковців виникла необхідність їх класифікації.

Іван Хланта: Так, за тематичним розмаїттям казки умовно можна поділити на три групи: казки про тварин, героїко-фантастичні та соціально-побутові. Основною рисою казки є вигадка, творча мрія, фантазія. Все це має глибоко реалістичні підвалини, бо ж є відображенням правдивих мрій, сподівань і прагнень наших далеких предків.

– Колись казки передавалися від покоління до покоління усним шляхом. З якого часу їх почали систематично записувати, вивчати й видавати окремими книгами?

Іван Хланта: Це почалося порівняно недавно, зокрема в Європі, на початку XIX століття, а в Україні – з 30-х – 40-х років згаданого століття. Їх записували й видавали Пантелеймон Куліш, Іван Рудченко, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов, Іван Манжура, Борис Грінченко, Володимир Гнатюк та ін. На Закарпатті казки записують з 60-х років XIX століття. У цій справі чимало зробили Михайло Фінцицький, учителі Григорій Боднар, Іван Мигалка, священики й культурні діячі краю Євменій Сабов, Августин Волошин, письменники Олександр Маркуш, Василь Гренджа-Донський. Особливо пожвавилась робота по збиранню народних казок у повоєнний період. їх фіксують Лука Дем’ян, Петро Пойда, Іван Сенько та ін. Звичайно, чи не найбільше уваги приділив їм науковець Петро Лінтур. Він виявив на Закарпатті цілу низку талановитих казкарів. Серед них, у першу чергу, варто назвати Андрія Калина (с. Горінчево Хустського р-ну), від якого записано 120 текстів казок. Потім такий казкар як Михайло Галиця (с. Дулове Тячівського р-ну) – понад 80 текстів. Від Короловича Петро Лінтур записав у с. Страбичове Мукачівського р-ну – до 80 текстів. Казки названих оповідачів опубліковані у збірниках «Закарпатські казки Андрія Калина», «Казки зелених гір», «Три золоті слова», «Дідо-Всевідо», «Казки Верховини», «Зачаровані казкою» та ін.

– Розкажіть, будь ласка, про свої записи народних казок.

Іван Хланта: Я переслідую одну мету – якомога повніше зафіксувати казки від талановитих оповідачів у різних регіонах нашого краю. Такими виявилися Дмитро Юрик із села Вучкове Міжгірського району. Записані казки від нього опубліковано у збірнику під назвою «Добра наука». Це Михайло Майор із селища міського типу Вишкове Хустського району. Його казка опублікована у зірці «Золотий птах». Петро Куртанич із селища Великий Березний. Записані від нього казки ввійшли до зірки «Усі скарби з лісу йдуть» та ін. Проте найбільше казок – понад 205 текстів – вдалося зафіксувати від оригінального оповідача Юрія Баняса з села Боронява Хустського району. Уже давно підготовлено до друку збірник, що нараховує понад 600 сторінок. Нагадаю, що за кількістю текстів, записаних від однієї людини, такої книги ще не було в Україні. Однак не вистачає коштів, щоб її опублікувати. Хотілось би знайти рятівників душі дитячої, щедрих меценатів-патріотів, співвітчизників, спонсорів чи добродіїв, що допоможуть спорядити у світ книжку для дітей. Лицарі добра, відгукніться!

– Чим пояснити, що в казках різних народів часто зустрічаються подібні сюжети, мотиви, образи, стилістичні прийоми?

Іван Хланта: Усе це пояснюється схожими економічними та історичними умовами життя сусідніх і навіть далеких одне від одного народів, закономірністю загального процесу, соціально-історичного розвитку людства. Не забуваймо також, що народи переймали, запозичували один від одного казки, тобто відбувався своєрідний культурний обмін між ними, що в різні часи мав різний характер і неоднаковий ступінь інтенсивності.

– Однак у подібних казках зустрічаємо чимало відмінного, своєрідного.

Іван Хланта: Саме ці відмінності якнайяскравіше виказують національну самобутність, особливості історії, географії, традицій, звичаїв і психології кожного народу, дають змогу краще пізнати його своєрідність. Передусім це проявляється в образі головного героя, у мові, побутових деталях. Якщо різні народи й використовують той самий казковий сюжет чи мотив, то вони наповнюють його своїм змістом, створюють близькі для себе образи, змальовують обставини власного життя.

– У чому ж секрет популярності, успіху, скажімо, героїко-фантастичних казок? Чому слухачі (читачі) не одного покоління, намагаються наслідувати героїв казок?

Іван Хланта: Мабуть тому, що казки відкривають шпаринку в дивний світ пригод, дуже далекий від повсякдення. І кожен із хлопчиків чи дівчаток хоче себе уявити так само мужнім, безстрашним і благородним, як незабутні герої казок, що борються за волю й справедливість і до кінця залишаються вірні своєму покликанню.

Казки дихають добром, відсвічують душевністю і гармонією боротьби за красу життя. Возвеличуючи людину, казки утверджують високі моральні цінності. Герої чарівних казок ваблять силою духу, мужністю й сміливістю. Казки виховують дітей допитливими, енергійними, стійкими характером і чуйними душею, нестерпимими до байдужості, злостивості, підлості. У казках, наче у кришталевій посудині, різноманітними барвами віддзеркалюються фантазії і мрії нашого народу, і слухач або читач не просто одержує від них естетичну насолоду, а й прилучається до духовності.

– Знайомлячись із казками, доходиш висновку, що вони є уособленням житейської мудрості, мають логічну й художню довершеність.

Іван Хланта: У казках спресовано вікову мудрість народу, вони самі – наче оберіг добрих традицій. Світ казок має таку потужну силу, що кожне нове покоління відкриває його для себе заново. Лише невігласи можуть стверджувати, що в наш урбанізований вік казка віджила, канула в небуття. У казках знайдемо відповіді на будь-які питання, які турбують людину. Недарма один арабський учений ще у VIII ст. писав, що казки є (цитую): «коренем будь-якого знання і вершиною всіх наук, дороговказом до всього корисного, ключем до пошуку життя майбутнього і засобом для врятуваннями від його страхіть...» (кінець цитати).
Казки – унікальний пам'ятник минулого, де закодовані релігійні, моральні, естетичні норми і цінності наших пращурів. Зберігаючи елементи минулого, казки не губили зв'язків із соціальною дійсністю. Вони разом з іншими фольклорними жанрами є найяскравішим виявом творчого генія народу, його високої людяності.

– З давніх-давен людина ніколи не жила тільки одним днем. Вона завжди прагнула зазирнути у майбутнє, інакше життя було б нецікавим, беззмістовним.

Іван Хланта: Правильно. І в цьому людині теж допомагала казка. Ще не було літаків, а вже в казковому небі «ширяли» летючі кораблі та килими-самольоти. Ще ніхто й не відав про швидкі автомашини, поїзди, а вже герої казок ходили в семимильних чоботях. Ще й гадки не було про телевізор, а вже в чарівному дзеркалі можна було побачити, що зараз діється на іншому краї світу. Чи не сучасну сільськогосподарську техніку нагадує розповідь казки про те, що у бідної вдови був такий кабан, який іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Казка століттями розвивала фантазію людей, збагачувала уяву, будила розум.

– Неодноразово доводилося спостерігати, що у казках не зустрічаємо обридливого повчання, якому дитина одразу ж чинить опір, не виголошуються дидактизми, лише робиться делікатний натяк, якого досить, щоб чутливий малий читач зрозумів і сприйняв світ.

Іван Хланта: Так, у казковому епосі завжди простежуємо утвердження тенденції: «прислужись природі – і вона тобі щедро віддячить». Дівчина доглянула яблуньку – потім вона пригостила її смачними плодами, вичистила криницю – напилася чистої свіжої води, пожаліла пса – отримала від нього нагороду, тобто почуватимеш радість від того, що вчиниш добре діло. Отже, в такий спосіб виховується зовсім не корисливість, а чулість до природи, благородство, розуміння краси.

– Мені здається, що казки окутані якоюсь таємницею, та все ж, очевидно, можна простежити деякі закономірності, чому казки так сильно впливають на людину.

Іван Хланта: Природність, самобутність, мудра стриманість – ось ті орієнтири, що характерні для казок. У них немає яскравих епітетів, вражаючих метафор, вишуканих порівнянь та інших тропів, а сила їх емоційного впливу велика. Передовсім оповідач говорить просто і задушевно, вживає ті єдино правильні слова, які тільки можливі для передачі глибоких душевних переживань. Розповідь завжди щира, захоплююча, яка потребує ясності і прозорості, як і в інших фольклорних жанрах. І головне: оповідач демонструє високу шляхетність людських вчинків, почуттів, проповідує народну мораль, красу людських взаємин. Він намагається зробити слухача своїм однодумцем, заполонити своєю одержимістю, красою помислів і глибиною почувань.

– Який слід залишила казка в художній літературі, мистецтві?

Іван Хланта: Казки витримали випробування часом. Вони й досі залишаються улюбленими творами широкого кола читачів, лягли в основу багатьох творів художньої літератури, фільмів, стали взірцем для наслідування. Письменники обробляють народні казки й складають власні за народними зразками. З приводу цього Максим Горький – відомий письменник – писав: «Казками і темами казок здавна користувалися літератори всіх країн і всіх епох». Так, найкращим прикладом національної класики на сцені театру ляльок різних народів є казка. Саме вона лежить в основі багатьох фестивальних вистав. Вона буває в осучасненому вигляді, як розказана у кількох національних варіантах, існує, звичайно, й традиційна казка у традиційному ширмовому виконанні.

– Відомо, що не всі тексти казок, зібрані в минулому, опубліковані. Чимало їх ще побутує серед народу в різних варіантах та оригінальних інтерпретаціях. Що треба зробити, на вашу думку, щоб казковий епос зберегти для майбутніх поколінь?

Іван Хланта: Україна за кількістю зафіксованих текстів казок належить до числа країн з багатою народнопоетичною спадщиною. Жаль, що не все ще на сьогодні опубліковано. Чимало матеріалів зберігається у рукописному фонді Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Академії наук України, в музеях, бібліотеках та у багатьох інших містах, в домашніх архівах.

– Таку велику й потрібну роботу можна буде виконати тоді, коли народнопоетична творчість в Україні матиме державну підтримку.

Іван Хланта: Хочеться вірити, що нинішні владні структури як на верхах, так і в низах, попри всі негаразди таки повернуться обличчям до національних духовних надбань і зроблять все, щоб діти, а також і дорослі черпали науку, морально-етичні орієнтири саме в наших пракоренях, а не рилися на чужих ідеологічних «смітниках».

Коротко кажучи, українці можуть пишатися творіннями своїх пращурів. Однак мені видається, що наші пращури на тому світі стурбовані тим, що ми не продовжуємо їхньої естафети. Якщо раніше розповідалися казки в кожній хаті, в людних місцях, то нині цього немає. Взагалі спостерігається сумний факт. Доля казкового епосу, як і всієї національної культури, традицій, історії українського народу, що залишили нам близькі й далекі пращури, тотально тривожать наш люд. Перед нами відкривається картина національного лиха. Щорічно народнопоетичні твори гинуть сотнями і навіть тисячами, бо відходять від нас їх носії і назавжди забирають із собою в могилу дорогоцінні словесні перлини. Тому вкрай необхідно, щоб наступний, 2014 рік оголосити роком казкового епосу України і в кожному населеному пункті записати від талановитих оповідачів казки, які ще збереглися в їхній пам’яті. Потім ці тексти систематизувати, упорядкувати й опублікувати в книгах, як і ті тексти, що знаходяться в архівах. Україна має 25 областей, то можна видати 25 збірників казок. Це треба виконати негайно, бо через п’ять – десять років уже буде пізно. Вже й тепер за нашими спостереженнями залишилися в селах лічені особи, що пам’ятають тексти казок, які становлять певну наукову цінність.

Мені доводилося зустрічати в різних селах нашої області чимало талановитих казкарів, які з великою майстерністю розповідають казки. Так, у с. Вучкове Міжгірського району, записуючи казки від талановитого оповідача Дмитра Юрика, я зустрів такий цікавий факт, що він, коли уже завершував казку, у якій розповідалося про те, як Іван, селянський син зустрів свою принцесу, дівчину – зробили гучне весілля, запросили, – каже казкар, – багато людей на весілля, а також запросили і мене, як талановитого музиканта. І я, будучи на цьому весіллі із скрипкою у руках, виконував їм наші верховинські мелодії. І тут він на скрипці справді виконує прекрасні мелодії, які часто виконували у їхньому рідному селі під час весільного обряду.

Отож народна творчість, казка завжди надихала і надихає письменників і художників, композиторів і учених. Скільки шедеврів створили вони завдяки казці. Отож казка – це дитинство людства і його мудрість. Читаємо, слухаємо казки, які супроводжують нас усе життя.

Андріана Мегіц, студентка відділення журналістики УжНУ