PreviousNext

• 1
• 2
• 3
• 4
• 5

Наприкінці червня Закарпатський музей народної архітектури та побуту відзначив своє 45-річчя. А вже 17 липня в Україні відзначали День етнографа. З нагоди професійного свята ми поспілкувалися з Сільвією Полак, яка працює в музеї вже понад тридцять років і сьогодні обіймає посаду заступника директора з наукової роботи.

- Розкажіть, як починався ваш кар’єрний шлях?

- У 1983 році життєва стежина привела мене до музею, і це сталося тільки тому, що мені необхідна була робота. Була вакансія екскурсовода, власне з цього я й розпочинала. Пам’ятаю, що навіть і уявити собі не могла, що колись проводитиму екскурсії. Відвідувачів на той час було дуже багато, туристичні бази охоче приводили до нас людей.

- А далі?

- Після близько 8 років екскурсій мене перевели до експозиційного відділу. Все, що ви сьогодні можете бачити під відритим небом,  це важка робота працівників цього відділу. Слідкувати за порядком, збирати експонати, їздити у відрядження, опрацьовувати зібраний матеріал, будувати виставки  це було нашим завданням і обов’язком. І по сьогодні відділ вважається одним із найсерйозніших, бо тут проводиться і наукова, і дослідницька, і просвітницька робота.

- Чим привертаєте увагу туристів та містян?

- Враховуючи сучасний темп життя, сьогодні легше популяризувати музей та його здобутки. Ми пропонуємо багато тематичних екскурсій, виставок, експозицій. Незважаючи на брак фінансування, наш колектив активно бере участь в конкурсах, аби своїми силами підтримувати рівень та авторитет закладу. Нещодавно одна зі співробітниць виборола грант, кошти від якого пішли на друк сувенірних листівок. На кожній з них є схематичне зображення, за яким можна самотужки вишити сорочку, але суто нашу, традиційну, закарпатську.

- Як поповнюєте колекції музею?

- 5 років заклад готувався до відкриття і сьогодні важко сказати кому належала ідея зібрати всі народні здобутки до купи. Складно уявити, щоб зараз хтось створив настільки довершений та продуманий заклад. Раніше більшість колекцій поповнювалася силами працівників у населення. Сьогодні вже люди не так охоче діляться народними скарбами, але ще є майстри, які віддають свої творіння для виставок. Це і вишиті рушники, картини, вироби зі скла, кераміки та дерева.

- Музей народної архітектури та побуту часто організовує виставки робіт митців. А українські   колеги в гості запрошують?

- Тиждень тому ми повернулися з Коломиї, куди нас великодушно запросив Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. У їхніх залах ми представили   виставку «Традиційне народне вбрання та одягова вишивка Закарпаття». Усі експонати були взяті з наших фондових колекцій, які зберігаються у фондосховищах. Лише за останній рік ми провели 29 подібних виставок!

- Багато відвідувачів приймаєте щодня?

- Знаєте, у зв’язку з теперішнім становищем в Україні, їх кількість значно зменшилась. Ось, наприклад,   у 2013 році музей відвідало близько 90 тис. осіб   за рік, то вже в 2014 році їх було 83 тис. за рік. Хоча приємно зазначити, що половину відвідувачів становлять студенти та учні. Ми охоче приймаємо і дітей з малозабезпечених сімей, і учасників бойових дій в зоні АТО. Наше містечко невеличке, і в будь-якому випадку чи турист, чи місцевий завітає сюди.

- До вас часто навідуються вихованці благодійної організації «Дорога життя». Чи створюєте особливі умови для дітей з обмеженими можливостями?

- Найпершим нашим завданням було встановлення пандуса для зручного під’їзду до виставкових зал. Але ви розумієте, що в музеї під відкритим небом багато стежинок, пагорбів, перелазів, де навіть здоровій людині слід бути обережним. Тому ми пішли іншим шляхом  створили фільм, аби особливим діткам було легше дізнатися про експонати та роботу музею. Він отримав назву «Село з іменем Пам’ять» і буде проектуватися в холі закладу. У ньому зібрали і старі архівні документи, і відповідну музику, і навіть наші співробітники у народних костюмах теж брали участь у зйомках.

- Чим ще може похвалитися музей?

- Ми всім колективом мріяли про кімнату, яка б була обладнана комп’ютерами. Окрім того, музей потребував іншої сучасної техніки: відеокамери, фотоапарати, проектори. Врешті-решт ми створили окремий зал, де збираємося для обговорення методичної роботи, проведення майстер-класів, симпозіумів   в оточенні відповідної техніки.

- Про що мрієте сьогодні?

- Найбільше мрію про розширення приміщень для наших колекцій, адже експонатів у музеї понад 16 000! Своїми силами ми добудували додатковий поверх, аби звільнити підвальні площі для них. Але цього недостатньо, на заваді, в першу чергу, стоїть брак фінансування. Хотілося б, щоб всі експонати розташовувалися у спеціальному обладнанні, а воно зараз дуже коштовне. Гуцульська гражда під відкритим небом також потребує реставрації, адже дощ і шкідники завдають чималої шкоди.

- Є кому передати свій досвід музейної справи?

- Як не дивно, але наш колектив зараз практично складається з молодих та енергійних працівників. Це не може не тішити! Ми залюбки передаємо свій досвід, я щодня довго розмовляю з юними працівниками. Кажу їм, що наш музей заслуговує цієї важкої праці, не дивлячись на її невелику оплату. Досить лише прогулятися територією або порозмовляти з людьми, аби зрозуміти, що це того варте.

Розмовляла Валерія Ладані, студентка відділення журналістики УжНУ