Доволі тривалий час співачка Наталія Могилевська була наче в тіні. По крихітках інформації, що доходила до нас із колонок світської хроніки, ми були в курсі подій у її особистому житті — здебільшого сумних. Але лише коли побачили нову яскраву рекламу її всеукраїнського туру «Спасибі, мамо», ми спіймали себе на думці: «І куди ж вона була зникла?»

Хтось тішиться поверненню улюбленої артистки, хтось усвідомлює, що вона правильно витримала паузу: час затишшя не лише дозволив розставити все по поличках — у тому числі політичні акценти, але й виявити, хто є хто на нашій естраді, і правильно визначити місце Могилевської в українському шоу-бізнесі.

У будь-якому випадку, перерва пішла Наталці на користь: такою посвіжілою, умиротвореною ми не бачили її давно.

— Наталю, доброго дня! Ваш всеукраїнський тур «Спасибі, мамо» можна назвати якоюсь ретроспективою всієї вашої творчої діяльності. І все ж у цьому перформансі більше лірики, переживань і одкровень — ви даєте шанс кожному слухачеві відчути величезну любов до найближчої людини. Чи легко це — відкривати своє серце багатотисячному залу?

— Тема мами зараз головна в моєму житті. Вона в кожному кроці, думці і дії. Пісню «Спасибі, мамо» написали зі мною дівчата з групи Real О. Вони присвятили її мені й моїй мамі.

Але емоції, які передаєш на сцені, мають бути контрольованими. Тому мені хотілося би присвятити свій тур усім мамам. Потрібно говорити близьким людям усе, що хочете сказати, поки вони живі.

Коли помер мій батько, я була вже доволі відомою. За плечима залишився «Слов’янський базар», всі співали «Дівчинку з волоссям кольору лілій» і «Ла-ла-ла». Я на сцені не сказала ні слова. Хоча пісня «Місяць» почасти була присвячена батькові. Але ніхто про це не здогадувався. До того ж люди би подумали, що це піар. Особисті трагедії це завжди дуже інтимно.

— В Ужгороді, як і в інших містах всеукраїнського туру, ви плануєте кастинг серед учнів музичних і художніх шкіл, щоб вибрані вами щасливчики взяли участь у концерті?

— Звичайно, це одна з ключових особливостей туру — дати можливість дітям із регіону, в якому проходить мій концерт, виступити на великій сцені і сказати своїм мамам «Спасибі!». Маленькі таланти з кожного міста беруть безпосередню участь у моїх виступах — вони співають, танцюють, прямо на сцені малюють мамам плакати... Тому концерт виходить дуже світлим і зворушливим. У такий важкий час завдання кожного артиста — дарувати людям радість і надію. Вже після перших кількох концертів я зрозуміла, що правильно роблю, виступаючи з цим туром.

— Ваш останній тур проходив шість років тому. Ви скучили за тривалими, масштабними концертними поїздками, зустрічами з шанувальниками в регіонах?

— З того часу я переглянула і сильно змінила своє ставлення і до роботи, і до життя. Але незмінною залишилася моя любов до поїздок, концертів і, звичайно, шанувальників.

— Ось уже кілька років ви займаєтеся йогою, практикуєте здорове харчування за аюрведою і цікавитеся східними духовними системами. Ваші тренери з йоги подорожують разом із вами?

— Ні. Практикувати йогу можна і самостійно. Є 5 простих правил довгожителів: здоровий сон, не менше 7—8 годин, збалансоване харчування, фізичні тренування або праця, духовне тренування і соціальність. Останні п’ять років у мене був педагог із йоги, аюрведи, буддизму (я ніколи не буду буддисткою, але східна мудрість і образність цього вчення багато нового привнесли в моє життя), однак я намагаюся не замикатися на одній людині, а знайомитися з різними людьми, які можуть дати мені різні знання.

Наприклад, зараз захоплююся бодинамікою — це щось середнє між йогою і психосоматикою. Можна сказати, що це наука вивчення тіла, того, як наші думки, травми, проблеми та непрожиті історії відбиваються на фізичному рівні. Вся історія життя відображена в нашому тілі. Працюючи з м’язами, з допомогою вправ можна «знімати» різні затиски. Моїм провідником у бодинаміці стала Альона Козелецька, дивовижна дівчина! Альона багато працює з дітьми і результати її роботи вражають. Я збираюся запросити її до Києва, щоб вона тут очолила дитяче відділення у клініці, яку я планую відкрити. Вона поєднуватиме останні технології західної медицини і принципи східної. Це, до речі, теж стало результатом мого перебування в Індії. Західний метод лікування хороший тим, що дозволяє швидко вирішити проблему (зняти біль і т. ін.). А східний добре працює з глибинними і хронічними захворюваннями. Саме в Індії я остаточно зрозуміла, що лікувати тіло, не лікуючи душу, марно.

— У півфіналі телевізійного шоу «Як дві краплини» ви несподівано поступилися своїм місцем у фіналі Єві Бушміній. Якби на той момент ви раптом вирішили йти далі, образ якої особистості вам ще хотілося би втілити?

— Це правда, рішення вийти з проекту було спонтанним. Ішов передфінальний ефір, я бачила, якою важливою кожному з конкурсантів була участь у фіналі. І в цей момент Єва Бушміна, яка подружилася в шоу з Валерієм Харчишиним, поступається йому своїм місцем у фіналі, хоча я бачила, як вона хоче перемогти. В кінцевому підсумку це стало головною причиною мого рішення покинути шоу. Я пішла і Єва потрапила в число фіналістів. З хорошими людьми рано чи пізно повинні відбуватися приємні історії.

Що стосується образів, Людмила Зикіна, Ніна Матвієнко, Клавдія Шульженко, Едіт Піаф — це великі жінки, відчути яких — велике задоволення. Мені здається, з проекту я для себе взяла необхідний на той момент максимум.

— Поділіться секретом, як можна настільки ввійти в образ, щоб так блискуче передати кожен подих і рух іншої людини? Невже всі виконавці, яких вам довелося зображати, були вам близькі?

— Для мене тоді ці перевтілення стали віддушиною, можливістю думати, переживати про чужі життя і не замислюватися про власне. Мені запропонували взяти участь у шоу, коли я тільки поховала маму і думала, що більше ніколи не зможу вийти на сцену. Я не хотіла жити. У мене була найсильніша депресія — не було бажання виходити з дому, щось робити, не могла нікого бачити. Все здавалося безглуздим, дрібним, дешевим і ненатуральним. Тільки от педагоги з вокалу проекту «Як дві краплини» Наталя Єфименко та Таня Смаїч нічого цього не знали, ввірвалися в мій будинок із репетицією пропонованих образів, повні захоплень і світлої енергії. Завдяки їм я й не помітила, як захопилася проектом. Перший раз ми репетирували до 6.00 і я була щаслива, тому що коли співаю, не відчуваю ні болю, ні смерті, ні самотності.

— Скажіть читачам «РІО», коли відбудеться прем’єра спектаклю Романа Віктюка про життя Людмили Гурченко, в якому ви втілюєте образ великої актриси?

—   Коли нормалізується ситуація у країні.

— Беручи участь у всіляких телевізійних шоу і телепроектах, ви часто зізнаєтеся, що тим самим робите виклик самій собі. Ви перебуваєте в постійному русі. Чи хочеться вам іноді зробити паузу і поспостерігати за своїм життям збоку, неспішно попиваючи чай у тихій гавані?

— Такою я була раніше, але за останній час чітко для себе зрозуміла: як раніше, я жити не буду. Тепер дуже ціную свої вихідні. Знаєте, адже в Радянському Союзі дівчаток виховували або як мам, або як воїнів. У своєму прагненні бути «номером першим» у професії я взагалі не приділяла часу собі як жінці. Нас просто цьому не вчили. Я п’ять років не була у відпустці. Якщо ти щось робиш занадто часто або не робиш ніколи — значить, є проблема. Все має бути в міру. Зрозуміла, що хочу бути гармонійною особистістю. І прийшла до цього через йогу і холістичний підхід до життя. Якщо в мене є талант бути жінкою, матір’ю, то я повинна його реалізувати.

— Яким для вас є ідеальний вечір вікенду?

— Для мене найкращий вечір це посидіти з хорошою книгою або покликати в гості друзів і пригостити їх смачною їжею. В роботі кращі вечори у мене зараз ті, коли ми з дітками репетируємо номери для моїх концертів у турі «Спасибі, мамо». Ще мені дарують прекрасні вечори, прекрасні емоції глядачі на концертах. Після одного з перших виступів у Прилуках до мене підійшла мама шестирічної Даші і зі сльозами на очах сказала: «Спасибі вам за те, що ви робите, нам так цього не вистачає». І з тих пір я чую слова подяки в кожному місті, де ми вже побували. Я вважаю, що зараз такий час, коли важливо знаходити місце в серці для світла і надії, коли важливо не втрачати віру.

— Гадаю, часу на приготування обідів і вечерь у вас катастрофічно не вистачає. Ваш друг Ектор Хіменес-Браво частенько балує вас своїми коронними стравами?

— Буває, але рідко. До речі, Ектор навчив мене експериментувати в кулінарії. Змішувати смаки. Пробувати різні приправи. Мої друзі, коли бачать, як я готую, кажуть: «Наталю! Що ти робиш? Ми не будемо цього!» Я відповідаю: «Спокійно!» І виходить смачно!

Ектор дуже хотів, щоб я кинула палити. І безмежно тиснув на мене з цього приводу (посміхається). І я покінчила з цією звичкою. Але, на жаль, він бував тільки вранці зі смачними сніданками. А весь інший день в офісі його не було (сміється). Один час ми навіть бігали разом. Але, як буває у відомих особистостей, всі зайняті, різні графіки. Побігали всього тиждень.

А одного разу 40 хвилин умовляв мене просто скуштувати страву. Солоні чи то сливи, чи то черешні в шоколаді. Такий десерт. Це було дуже ніжно і смачно водночас.

Ектор навчив мене дуже багатьом речам. Він дивовижний чоловік. Малює, сміливо танцює, співає. Може розетку полагодити. А як готує! Ось комусь пощастить! Він людина світу, постійно в дорозі. І важко будувати відносини з чоловіком, який належить усьому світу. Але ми дружимо.

— Які треки найчастіше звучать зараз у вашому плеєрі?

— Я слухаю найрізноманітнішу музику, це частина моєї професії. Та й люблю послухати, що роблять талановиті молоді люди. А в моменти розслаблення, відпочинку полюбляю східну, індійську музику, мантри. Вони допомагають повернути спокій і баланс, відволіктися від метушні.

— Які рядки з пісні найбільше відповідають вашій життєвій філософії?

— Мабуть, це «полюби меня такой, какая я есть» (посміхається).

Наталія Каралкіна