Вони нерозлучні з 1961 року: один із кращих і найстаріших в Україні ансамблів народного танцю і його незмінний керівник, без праці якого це визнання навряд чи відбулось би. Цього року в них подвійний ювілей. Михайлові Суслікову, народному артистові України, майстрові масштабних танців, виповнилося 90 років, а заслуженому самодіяльному ансамблю «Юність Закарпаття» — 50.

Сьогодні в колективі 35 учасників віком 16—40 років. Тренуються тричі на тиждень, для багатьох ансамбль став частиною життя. Окрему історію складають покоління, які виросли і виховувалися у творчій атмосфері. Навряд чи в якомусь іншому колективі створилося стільки сімейних пар, як у «Юності Закарпаття» — майже 30 сімей. Наприклад, сім’я Суслікова-молодшого також створилася в ансамблі. Тут він познайомився з майбутньою дружиною, після цього їхня дочка також зустріла свого чоловіка в ансамблі, а сьогодні перші кроки у хореографії роблять уже їхні діти.

Частиною піввікової історії є і дитячий ансамбль «Веселка», яким керує Людмила Петрецька, заслужений працівник культури України, педагог-репети¬тор, дочка і помічниця Михайла Суслікова. 70 % тих, хто в юному віці займався в ансамблі «Веселка», сьогодні утворюють «Юність Закарпаття».

Людмила Михайлівна роз¬повідає, що не батько вплинув на її рішення займатися танцями: «І я, і мій брат досить пізно почали займатися хореографією. Брат у 15, я у 11,5 року. Зараз це вважається дуже пізно. Ніхто не наполягав, хоча розмови ці точилися та й ми росли в такому середовищі, але це рішення було виключно нашим. Ми захотіли, марили танцями. Коли створився колектив, мені було три роки і я весь час була присутня на репетиціях у батька. В ансамбль «Юність Закарпаття» ми вступили пізніше і це, напевно, підтверджує те, що за нас ніхто не вирішував. Я, наприклад, спочатку й не думала про танці. Вчилася в музичній школі, потім в училищі, закінчила його з відзнакою, планувала вступати до консерваторії. На той час танцювала в «Юності Закарпаття», але хореографія була лише моїм хобі. Думаю, що й батько не дуже хотів для мене такої кар’єри. Але це сталося само собою».

Зараз Михайло Сусліков дуже задоволений роботою своєї дочки, а вона, у свою чергу, вважає його найавторитетнішим хореографом. «Взагалі, я дуже зважаю на його думку. І не тому, що він мій батько, а тому що я вже трохи побачила, поїздила по світу, спостерігаючи за різними хореографами, колективами. Бачила їхні танці, порівнювала з можливостями свого колективу і без жодного сорому можу сказати, що його майстерність, талант набагато вищі, його танці неперевершені. Мені здається, що така людина не народжується просто так», — каже Людмила Петрецька.

Рідні та друзі Михайла Суслікова кажуть, що на похвалу він скупий. Постійно перебуває у творчому пошуку, суворо слідкує за репетиціями свого ансамблю. Змінювати щось у програмі можна тільки зі згоди майстра. «Його життя — це колектив, це рух, це танці. «Юність Закарпаття»   він обожнює, — каже дочка відомого танцівника. — І ще батько ніколи не був зірковою людиною. Не зазнався і після того, як йому присвоїли звання «народного артиста». Гостинний, любить спілкування, компанії, молодь, творче середовище».

Ансамбль «Юність Закарпаття» за 50 років об’їздив дуже багато країн. Виступали з концертами в Канаді, Франції, Італії, Африці, Великобританії, Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині. Сьогодні в Україні немає самодіяльного колективу, якому би виповнилося стільки років і він би продовжував існувати. За часів Радянського Союзу таких ансамблів було дуже багато, втім, «Юність Закарпаття» й тоді входила у трійку кращих самодіяльних колективів України. Після проголошення незалежності ситуація різко змінилася: занепадає народне мистецтво, на перший план виходить модерн.

Людмила Михайлівна каже, що сучасні батьки готові віддати на танці своє чадо у віці 3,5 року, хоча найоптимальніше починати тренування з шести-семи років. «Річ у тім, що зараз це комерція, на цьому заробляють гроші, тому дитину візьмуть у будь-якому віці. Дитина, звісно, буде розвиватися, але лише настільки, наскільки вона зможе, скільки ви зможете їй дати. Сучасні батьки не мають часу з дітьми займатися, тому їм легше заплатити за навчання і всебічний розвиток. Наплив є на сучасні танці, народне ж мистецтво поки що спочиває на лаврах. Молоді мами мріють, щоб їхня дитина йшла в ногу з часом, і використовують найрізноманітніші способи. Але лише народні танці дають ту основу, без якої неможливо навчитися справжній хореографії, — переконана Людмила Петрецька. — Це ті корені, те дерево, до якого потім можна прищепити все, що захочеш. Це основа всієї хореографії. На жаль, сьогодні це мало хто розуміє». І ще трохи бракує патріотизму, але він штучно не створюється. Соромно, коли діти не можуть показати жоден рух закарпатського танцю. Тому якщо буде підтримка народного, впевненість у тому, що свій край треба прославляти, то й народні танці будуть розвиватися».

Одна з нагальних проблем, із якою стикається «Юність Закарпаття» — відсутність постійних спонсорів. Коли один костюм коштує в межах 1,5 тисячі, підтримки з боку держави чекати марно. Соромно, але весь найкращий одяг «Юності Закарпаття» ще з радянського періоду. За 20 років незалежності для танцюристів не пошили майже нічого. Спроби підтримки талантів є, але вони надто мізерні порівняно з потребами.

«Різниця між хореографією радянського часу і сучасною найбільше відчувається у відсутності фінансування, — каже Людмила Петрецька. — І ще змінилася молодь. Немає того, чим би на неї можна вплинути: розмови про патріотичність, духовність йдуть наче в повітря. Відтягнути від Інтернету сучасного підлітка майже неможливо. Якщо з дитинства немає хобі, то дитину важко до чогось спонукати. Очевидно, комерціалізація зробила свою погану справу. Сьогодні мало хто розуміє, що таке мистецтво, духовність, а людина починається саме з цього».

Ансамбль «Юність Закарпаття» тренується у приміщенні Будинку культури профспілок. Місця тут поки що вистачає, але підлога потребує негайного ремонту, їй уже понад 30 років. Допомогти найкращому ансамблю Закарпаття пообіцяв Олександр Ледида, голова Закарпатської ОДА.

З нагоди подвійного ювілею на Закарпатті видали книжку про найвідоміший народний танцювальний ансамбль краю та його незмінного керівника. Оскільки учні та друзі кличуть Михайла Суслікова «батя», то книжка має таку ж назву. Тираж — 500 примірників. Михайлові Петровичу її подарували під час ювілейного концерту «Мої роки — моє багатство». Тож поважні ювіляри тепер матимуть іменне видання як підтвердження власної геніальності. Хоча мистецтво і не потребує жодних підтверджень, тим паче, якщо воно витримує часову відстань у піввіку.  

Наталія Каралкіна