Сьогодні Іванові Маснюку мало б виповнитися 81...

Художник, графік, скульптор, педагог. Він народився 7 липня 1945 року в Середньому, а більшу частину свого життя присвятив Закарпаттю, його мистецтву та вихованню молодих художників. Понад чотири десятиліття він навчав студентів Ужгородського училища прикладного мистецтва (нині - Фаховий коледж мистецтв імені А.Ерделі ЗАМ) залишивши після себе не лише десятки творів, а й сотні вдячних учнів.
Я не мала нагоди добре знати Івана Маснюка особисто, але знаю його через спогади найдорожчих мені людей.
У 1975 році мій батько, художник Іван Щур (Янко Деревляний), після армійської служби в Криму, вступав до тодішнього Ужгородського училища прикладного мистецтва. І саме Маснюк готував його до вступу. Тато й сьогодні згадує його, як надзвичайно терплячого, уважного й мудрого наставника, бо завдяки підготовці Івана Маснюка, він блискуче склав вступний іспит із "рисунка". Але ще ціннішим за оцінку залишилося людське ставлення. Це був педагог, який умів не лише навчити, а й надихнути, бо ще одна ниточка цих спогадів, із уст мого батька , веде до ужгородського Альпінарію. Для нашої родини це особливе місце ще й тому, що там свого часу стояла й "Цапля" мого дядька, Володимира Щура.
Отож, саме в просторі чарівного Альпінарію, де часто відбуваються неймовірні речі з творчими людьми і де розчиняються їх роботи у просторі ( наче аспірин у воді...) мій тато сильно закарбував у своїй памʼяті незвичайні роботи свого педагога. Вони були зовсім "іншими" - сміливими, пластичними, дуже щирими, із дивовижним поєднанням сили й ніжності, та ... страждання. Їхні образи настільки вразили молодого хлопця, що залишилися в пам’яті на десятиліття, і так само боляче було потім бачити, як багато з цього мистецтва місто втратило.
В одному зі своїх інтерв’ю Іван Маснюк згадував про ці роботи , як після персональної виставки 1987 року в Альпінарії він подарував Ужгороду вісім скульптур. Серед них- "Часи зневаги", "Взаємність", "Землі моїй", "Жертва геноциду", "Нескорений" та інші. Вони залишилися просто неба, в Альпінарії. На жаль, із болем розповідав сам автор, уже через кілька років значну частину цих робіт знищили вандали ( від себе додам, що я особисто ніяк не можу зрозуміти вибірковість цих "вандалів" , це завжди якісь особи, яких неможливо встановити, але вони існують за всіх часів і "плодяться" наче жуки-короїди). Іван Дмитрович мріяв, що там народиться справжній парк скульптури, але цій мрії не судилося здійснитися, а я сьогодні публікую фотографії деяких, саме тих робіт, які вдалося знайти в архіві Brovdi Art ( завжди вдячна цьому сайту за якісні архіви). До речі, як виявилось, навіть мій чоловік Ярослав , має спогади повʼязані із цими скульптурами , бо його тітка жила по сусідству з Іваном Маснюком. Малим Ярослав часто бував у неї, а потім, із дитячої цікавості, зазирав до саду Майстра, де стояли його скульптури. Він згадує, що вони здавалися неймовірно великими, майже казковими. Одні нагадували фантастичних персонажів, інші навіть трохи лякали. Тоді на початку 80-х років, він, звісно, ще не міг зрозуміти закладених у них образів і сенсів. Але саме це перше дитяче враження від сили мистецтва запам’яталося йому на все життя, чим він зі мною поділився, а найсильніше згадує "обличчя з рукою на очах"...
Мене особисто, ще вражає одна з робіт Івана Маснюка - скульптурний портрет Павла Бедзіра "Людина з високо піднятою головою", який і сьогодні зберігається в стінах коледжу мистецтв імені А.Ерделі. Саме на цю скульптуру нещодавно звернув мою увагу мистецтвознавець та художник Михайло Сирохман, бо я так би мовити, "фанатка" Бедзіра. І я тоді подумала, як добре, що вона збережена. Цими ж коридорами в коледжі свого часу ходив і мій молодший брат- Іван Щур. Тут він навчався, тут захищав дипломну роботу. Як і наш батько, він обрав фах декоративно-прикладного мистецтва. Щоправда, якщо тата завжди вабило дерево, то братові ближчим став метал ( як і у вподобаннях музичних).
Мабуть, найбільша цінність таких людей, як Іван Маснюк, навіть не в тому, скільки вони створили. А в тому, скільки вони залишили в інших. Бо справжній учитель живе доти, доки його згадують учні.
Світла пам’ять Іванові Маснюку.
І дякую за мистецтво, яке навчило не одне покоління бачити красу і за приклад того, що справжня відданість своїй справі ніколи не минає безслідно.





Марі Щур
Коментарі :
Додати коментар

