До ювілею відомого закарпатського вченого Михайла Тиводара.

Ця розмова була записана дев’ять років тому після відходу до Вічності відомого закарпатського дослідника, професора Ужгородського національного університету Михайла Тиводара. Я зайшов до будинку біля Студентської набережної, аби висловити співчуття дружині Олені Михайлівні. Протягом минулих років час від часу заходив порадитися з відомим науковцем з приводу резонансних подій в області. Адже Михайло Петрович був автором таких відомих праць, як «Етнографія Закарпаття», «Етнологія», «Життя і наукові погляди Федора Потушняка», «Історія села Бедевля». Добре знав наш край, брав активну участь у політичних процесах під час здобуття Незалежності.

Розмова з пані Оленою мимоволі перейшла на останні дні її чоловіка.

— У 2017 році Михайло хворів, але все ще ходив на пари, залишався на пів ставки. Далі загострилися хронічні болячки, він потрапив до лікарні. Звідти його відправили додому, бо вже не було надії на покращення. І через три дні, 20 жовтня, він відійшов.

— Щось залишилося не завершене з його праць?

— Останньою його великою працею була книжка про рідне село Бедевлю. В останні місяці вже не берував працювати. Важко було ручку тримати, бо набрякали пальці.

Пам’ятаю, він розповідав мені про переклад етнографічного нарису Гіядора Стрипського про село Довге та матеріали з часу депутатства Михайла Петровича в Закарпатській обласній раді.

Може, син Роман більше знає. Він — історик, закінчував аспірантуру у Львові, але далі подався у бізнес. Бо в 1990-ті роки з науки вижити було важко.

— У вас один син?

— Маємо ще доньку Мирославу, лікарку. Її син, а наш онук Роман — доктор наук, викладає в університеті. У сина — троє дітей.

— Яким був ваш чоловік?

— Дуже добрим. Ми 59 років прожили разом. Готувалися наступного року відзначати 60-річчя шлюбу. Одружилися ще в 1958 році. До речі, діти його більше любили, ніж мене. Хоч я працювала вчителькою у школі, могла їх насварити. А він тихенько говорив з ними у своїй лагідній манері, і діти його слухалися.

Він дуже любив батьків, бо залишився у них одинаком. Брат помер школярем, а сестра — в 32 роки. Тож батьки прожили довше за дітей: Михайлів тато дожив до 88-ми років, а мати — 86-ти. Міші 7 лютого виповнилося би 82 роки.

Він постійно їздив до батьків у Бедевлю, турбувався про них. І вони залишили йому стару й нову хату. Після їхньої смерті він їх продав і збудував цей будинок в Ужгороді. Батьки радили йому купити авто, а він заперечував: якщо до 60 років не придбав, то й на пенсії обійдуся.

— Розкажіть трохи про себе?

— Я навчала українську мову і літературу в Ужгородській школі № 2. Народилася в селі Ганичі. Мій тато Михайло Плиска був ґаздою. Батьки виховали семеро дітей.

Ми з Михайлом з одного року. Я закінчувала в університеті українську філологію, а він — історичний факультет. Вісім років учителювали в Дубовому, винаймаючи житло. І коли переїхали в 1966 році до Ужгорода, то десять років нам не виділяли квартири. Тіснячись, він не раз нарікав, що задихається. Казав, що йому нема чим дихати. Тому збудував простору хату, аби мати досить кисню.

— Яким він був батьком?

— Діти його обожнювали. Навіть мої племінники. Коли проводився перепис за радянських часів, то його призначили відповідальним за Ганичі. Там його називали «зятем Ганицьким». Його всюди любили. Коли помер, то дзвони задзвонили і в Бедевлі, хоча там залишилися вже лише його далека родина.

— Чи мав ворогів?

— Його шлях в університеті був нелегким. Був молодим, гарним, розумним. Тому заздрили, пришивали йому «націоналізм». При здачі крові заразився Боткіна. З того часу почалися в нього різні болячки.

Пригадую, як Федір Манайло приїхав у Дубове малювати разом із Володимиром Микитою. І Михайло так сподобався відомому художнику, що Володя ледь не приревнував. Микити були нашими кумами.

Закохувалися в Михайла і студентки, й аспірантки. Одна прийшла до мене, розповідає: «Я закохалася у вашого чоловіка, але почула, що маєте двоє дітей. Ви — добра дружина, порадьте, що маю робити?». Відказую: «Забирайте його собі, але разом із дітьми». Розсміялася. Потім у Москві вийшла заміж за пілота, а згодом виїхала до США.

— Ви не ревнували?

— Ні, я вірила чоловіку. Він влітку їздив на практику зі студентами, але я була спокійна.

— Чи мав хобі?

— У молодості грав у футбол, навіть за район. В університеті став баскетболістом. Але найбільша його симпатія — це шахи. Неодноразово був чемпіоном серед викладачів університету, а історичний факультет завдяки йому здобував високі місця в змаганнях.

Удома з дітьми щонеділі грав у шахи. До речі, наша онучка ходить на шаховий гурток. Михайло йшов пограти у шахи в Будинок офіцерів, бо ми жили неподалік у старому будинку. Тому його знали всі офіцери.

У 1968 році, напередодні захисту дисертації, сталися відомі події в Чехословаччині. У понеділок він мав захищатися в Києві, а в п’ятницю увечері принесли йому додому повістку. Малому Романові ще не було двох років. А напередодні в газеті повідомили про захист дисертації. Посеред ночі Михайла забрали до казарми. Там його побачив покійний офіцер Масков.

— Міша, ти что здесь делаеш? — запитав, бо зналися по грі в шахи. Михайло показує газету з повідомленням.

Той його відпустив: «Їдь під мою відповідальність! Але негайно, щоб тебе в другий раз не забрали».

І Михайло поїздом подався до Львова, а звідти літаком до Києва. Тоді Академією наук України ще керував Максим Рильський. Коли Михайло повернувся додому, то його вже не шукали. Мабуть, уже набрали необхідну кількість резервістів.

— Чим Михайло Петрович цікавився в останні роки?

— Та весь час сидів у книжках.

— А яку свою працю вважав головною?

— «Етнологія» — це його основна наукова праця, підручник для всієї України. Подібну роботу до «Етнографії Закарпаття» тепер майже всі області мають, але він написав першим.

P. S. Цієї весни в Ужгородському національному університеті відбулася конференція з нагоди 90-річчя відомого вченого. У Закарпатському обласному музеї народної архітектури і побуту провели меморіальний вечір Михайла Тиводара. Готується до друку його книжка: «Із доробку останніх років». А Олені Михайлівні йде вже, хвала Богу, 90-й рік…

Олександр Гаврош