Колись він був відомий як батько закарпатського туризму, а зараз знаний на всю Україну як професор з окопів. Федір Шандор є не просто військовим ЗСУ, викладачем Ужгородського національного університету, а й президентом туристичної організації "Закарпаття", майбутнім послом України в Угорщині та багатогранною і цікавою особистістю. Що спонукало піти до війська, якими були студентські підробітки та чому пан Федір спокійний за майбутнє України – читайте у розмові.

Пане Федоре, чому Ви все-таки вирішили вступити до лав ЗСУ, хоча могли цього й не робити, адже Ви є викладачем університету?

Потрібно було прийняти рішення, базуючись на соціальних складових. І ця складова називалася «або ти, або тебе». Ми розуміли, що воювати з 140-мільйонним ресурсним ворогом, з ядерною державою, практично нереально, як визначав відомий футуролог Ю. Габермас. Ми мали програти, бути знищеними, ім'я українців мало бути стертим з лиця землі. Так хотів наш ворог. Але в нас була одна спроба і цією спробою ми скористалися. Спробували дати відсіч – і це вийшло. За таким принципом я і пішов. У тебе може бути все добре, але не буде Батьківщини. Я за свої 49 років став доктором наук, професором, завідувачем кафедри, працював у різних галузях і міг все одно це втратити. Міг жити комфортно працюючи менеджером клінінгу, прибираючи десь за кордоном, переживаючи та плачучи за свою державу на берегах Адріатичного моря чи Тихого океану. Але я розумів, що буду ніким, мене зватимуть ніяк і я буду повним соціальним нулем. Тому й зробив вибір українця – людини, яка любить свою землю.

Саме тому Ваша історія і є спростуванням поширеного міфу про те, що на Закарпатті люди далекі від війни, живуть своїм життям та повністю ігнорують те, що відбувається на фронті.

Закарпатці рівно пропорційно дали стільки своїх синів і дочок на фронт, як і всі інші області. Не менше і не більше. Дали тих, хто відчував у собі фізичну, психологічну можливість встати до лав Збройних Сил України.

Якщо ми вже говоримо про Закарпаття, то наш регіон, зокрема Ужгород, вже неможливо уявити без легендарних мініскульптурок, параду Миколайчиків, Ужгородської регати та багатьох інших Ваших ініціатив. Як Ви все це вигадували?

Не зовсім вигадував, а намагався проєктувати. Було дуже багато ідей, які просто «не зайшли», як то кажуть. Не пішли в маси, не стали трендами, брендами. Деякі треба було підтримувати довго, інші – коротко. Власне із мініскульптурами вдалося – вони здобули популярність. Зараз в Ужгороді їх понад 60. Вони стали родзинкою для туристів, екскурсоводам є можливість більше розповідати про місто, кожного року з'являються нові скульптурки. Крім цього – квести для школярів, студентів, для тих, хто цікавиться. Фактично маленьке місто, маленькі скульптури, але великі історії.
Так само з різними атракціями, фестивалями – щось померло, щось народилося. Суспільство саме обирає. Зараз, до речі, у нас рік квіткового туризму. Ми популяризуємо ті рослини, якими в соцмережах відомий наш регіон: сакури, лаванда, нарциси, білоцвіти, фіалки. І ще маємо кілька нових проєктів, незважаючи на те, що війна. Тому що ми воюємо не для того, щоб плакати і ходити на кладовище. Це честь і слава, ми дякуємо всім, хто віддав своє життя, здоров'я. Але всі ми: і ті, хто загинув, хто поранений, хто воює, хто уже відійшов в тил – всі воювали заради задоволення, усмішок, не заради чорної України, а синьо-жовтої радісної великої України. Ми воюємо заради майбутнього, а не минулого.

Справді, у Вас дуже багато цікавих ініціатив. Мені відомо, що у свій час Ви навіть працювали радіоведучим. Якими ще справами Вам доводилось займатись, про які ніколи не подумали б?

Деякими справами займався тільки тому, що потрібно було виконувати свою споживацьку функцію – просто їсти хотілося.   Тоді був складний період формування нової фінансової системи, перехід від купонів до стабільної валюти гривні, ясна річ, була девальвація. Багато хто був змушений піти зі сфери науки та мистецтва в бізнес. Я також мав вибір або залишитись в освіті, або піти в комерційну діяльність. Не було в мене підприємницької жилки, але допомогли товариші і я перепрацював у всіх різновидах медіа. Спочатку робив у таких старих відомих виданнях, як «Молодь Закарпаття», «Новини Закарпаття», «Фест», «Роксолянка». Потім зустрівся з людьми, які формували нову газету «Ріо-інформ», ще пізніше вів «Тур-інформ». Працював з «1+1» та «ICTV», які тоді тільки зароджувалися. Такими були наші студентські підробітки.
Також цікавий момент, що на Закарпатті тоді не існувало україномовного радіо FM, лише дротове. Всі слухали словацьке «Рок FM», «Петефі», «Барток», чи «Експрес радіо». Раптово з’явилося «Радіо 107» – це був «вибух» для суспільства. Я там працював радіоведучим. Спочатку вів новини, а потім сказали, що за кожну додаткову годину будуть доплачувати. Тому там я заробляв на 300% більше, ніж на основній науковій роботі. Далі заснував кілька інтернет-видань, які до тепер працюють.
Це були ті часи, коли мені треба було покращити своє фінансове становище. Як тільки університет вийшов у стабільність, я відразу переорієнтувався тільки на науково-освітню діяльність.

А ось коли Ви були юнаком, чи уявляли себе таким, яким є зараз: успішним, популярним та завжди своїм серед молоді?

Успішність вимірюю не я, а суспільство, і для мене це в цілому не важливо. Я роблю ту роботу, від якої отримую задоволення. А як каже соціологія, небагато людей займаються такою справою, за яку платять гроші і отримують втіху. Я таку справу маю – це робота зі студентами, педагогічна, наукова праця, конференції, поїздки по світу. Я об'їхав п'ять континентів завдяки соціології і туризмознавству. Не для відпочинку, а саме на конференції, також різні знайомства у тій сфері, яку люблю. Це приносить мені велике задоволення і є моїм внутрішнім успіхом.

Пане Федоре, чи було Вам колись соромно і якщо так, то за що?

Було соромно за те, що я порушив етичний кодекс своєї професії. Я тоді думав, що «а, ніхто не дізнається». До тепер мені про це згадують. Я на все життя запам’ятав цей момент, він був жорстоким ударом для мене. Проте потрібно завжди вчитися на своїх помилках, а потім їх приймати. Так, тоді я заробив хороші гроші, була тимчасова ейфорія. Але мені це до сьогодні згадують і друзі, і недруги. Я завжди розповідаю студентам про цей випадок, щоб ніколи не «лакомились» на такі швидкі гроші, бо вони потім довго псують імідж. Тому правило завжди залишається одне: ніколи не зраджувати кодексу етики своєї   професії.

І на останок: що Вас зараз хвилює, і за що Ви спокійні?

Хвилює, чому зимою немає снігу, що змінився кліматичний пояс. Ще хвилює, чи хлопці встигнуть зробити нові мініскультури до визначених термінів і чи я встигну здійснити всі свої проєкти до певного нового етапу в моєму житті.

А спокійний я за майбутнє України. На фронті я бачив нове покоління, яке набагато краще, ніж наше. Воно має той досвід, який ми здобули, і бачить, що ми робили неправильно, наші помилки, які, я впевнений, ви не повторите. Бо ми все-таки люди, які виросли в тій імперії, яка тепер розпадається на наших очах. Я бачив тих молодих людей, які гинули, йшли вперед, тримали лінію оборони – це нова Україна. Тому я спокійний за наше майбутнє. Не важливо, як воно буде розвиватися. Комусь буде здаватися, що це кінець, нічого завтра не буде. Ні. Ви кращі, ніж ми, і дякую за те, що тримаєте разом з нами ту ідею під назвою Україна.

Софія Сливка