Міжнародна федерація фехтування (FIE) двічі визнавала закарпатця «Кращим рапіристом Планети!!!»

Змінити амплуа нашого краянина переконав ректор Львівського Державного інституту фізичної культури, один із основоположників фехтувальної справи в Україні, чемпіон колишнього Союзу (1948 рік, Саратов, шабля), ветеран війни, командир 25–ого Окремого лижного батальйону, майстер спорту та заслужений тренер СРСР, професор Вадим Андрієвський.

Василь Васильович — уродженець с. Доробратово, що на Іршавщині, а тепер із дружиною Тетяною Іванівною, до речі, мушкетеркою–амазонкою, проживає у футбольному селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Наприкінці минулого року ця гарна сім’я у тісному родинному колі (об’єктивні причини) відзначила чудове «золоте весілля». Тетяна Станкович (Хоменко) — уродженка Ужгорода, була ученицею (1969–1972 рр.) свого майбутнього чоловіка, який у цей період був діючим спортсменом та викладачем на «Кафедрі фехтування, боксу та національних одноборств» ЛДІФК.

Наша довідка: Василь Васильович Станкович народився 25 квітня 1946 р. в учительській сім’ї. Батьки працювали у сусідньому селі Негрово. У місцевій загальноосвітній школі І–ІІ ст. Василь навчався до третього класу, а потім батьки переїхали на постійне місце проживання у с. Н. Давидково. Тут він закінчив місцеву десятирічку. У шкільні роки хлопець займався багатьма видами спорту, але найбільшу увагу приділяв футболу. Мріяв стати класним футбольним голкіпером, як його земляки Олекса Бокшай та Андрій Гаваші, а також Лев Яшин, Франтішек Планічка…

* * *

Середина 60–их років минулого століття. В. Станкович серед найрідніших (сидять зліва направо): мама — Єлизавета Євгенівна (Уйгелі) — учителька початкових класів, сестра Ольга після закінчення Львівського торгово–економічного факультету працює за спеціальністю, батько — В. Станкович–ст. (у другому ряді, ліворуч) брат Євген, який після закінчення історичного факультету УжДУ працював учителем у місцевій школі, Василь, а праворуч — його молодший брат Андрій, який, як й Василь закінчив Львівський інститут фізкультури і працює учителем фізвиховання у Клячанівській ЗОШ І-ІІІ ст.

* * *

Із заслуженим майстром спорту СРСР з фехтування (1971 рік) Василем Станковичем сидимо на веранді його будинку, який у ці весняні дні потопає у суцвітті дерев. Його сімейний теремок майже на березі річки Латориця, яка змійкою в’ється аж з–під Козакової Полонини, що поблизу села Латірка (Воловецький район) , аж до басейну Дунаю. І ось господар сідає поруч зі мною і кладе на стіл невеличку, але гарно оздоблену дерев’яну шкатулку (скринька).

«Ось у ній (щиро сміється), — каже Василь Васильович, — увесь мій спортивний доробок, який завоював на фехтувальних доріжках світу та Європи. Відверто кажучи, я у своїй сімейній скарбничці зберігаю приблизно 50 медалей з різних змагань. Ще більше подарував школярам та дітям при зустрічах у школах та інтернатах. Річ у тім, що до таких великих змагань, як чемпіонат світу, тим паче до олімпійських ігор, організатори готуються дуже наполегливо і ретельно. Крім основних медалей та кубків вони виготовляють велику кількість сувенірної продукції. Чимало їх роздають гостям, учасникам змагань, чимало і сам придбав. Але головні нагороди — це мої реліквії. Щоб їх здобути довелося не одне відро зібрати власного поту на тренуваннях. Ці дві срібні медалі привіз з олімпійських ігор, які відбулися у 1968 році у Мехіко (столиця Мексики) та 1972 році у Мюнхені (Федеративна Республіка Німеччини). Обидві нагороди вручили у командних змаганнях. Також побував і на своїй третій Олімпіаді, яка відбулася у 1976 році у Монреалі. Звідти привіз лише сувенірну продукцію. І у командних, і в індивідуальних змаганнях я двічі фінішував четвертим. Це місця очкові, але не медальні. Зате із–за океану двоє наших земляків повернулися з нагородами. Берегівчанка Ніна Гецко–Лобова, яка була членом збірної жіночої команди СРСР з гандболу, привезла із Канади «золото», а гравець збірної команди з футболу Стефан Решко – «бронзу». Маю повний комплект медалей із чемпіонатів світу. Мені доводилося 5 разів підніматися на першу сходинку почесного п’єдесталу. Перший раз це я зробив у 1969 році у Відні (командна рапіра). До речі, в австрійській столиці з чемпіонату світу я привіз чотири нагороди. Справ у тому, що у Відні у 1969 та 1971 роках відбувалися чемпіонати світу. Про одну золоту медаль я вже казав. Другу здобув через два роки, але це чи не найпрестижніша, бо її завоював в індивідуальній рапірі. У Відні цього ж року став і бронзовим призером у командних змаганнях. Ще три золоті медалі (командна рапіра) привіз з Анкари (Туреччина, 1970 рік), Гетеборга (Швеція, 1973) та Гренобля (Франція, 1974 рр.).

А ось цю срібну медаль мені вручили у Будапешті у 1975 році, де проходив чемпіонат світу

Серед студентської молоді, — мовить далі п’ятикратний чемпіон світу, — дуже популярною і престижною є всесвітня Літня Універсіада. У 1973 році одна із них проходила у Москві. Саме на ній мені в індивідуальних змаганнях вдалося вибороти медаль найвищого ґатунку. На інших двох був призером. Також був володарем Кубка Європи у 1969 та 1970 рр..

— Василю Васильовичу, на Закарпатті чемпіонів світу з того чи іншого виду спорту є від сили троє–четверо наших земляків. А ось чемпіонами колишнього СРСР у своїх видах спорту можу назвати приблизно 20 закарпатців. Є серед них і рекордсмени. Скажімо, хустянка Наталія Митрюк, яка свого часу виступала у складі прославленого жіночого гандбольного клубу «Спартак» Київ (головний тренер Ігор Турчин) була дев’ятикратною чемпіонкою СРСР.

— Я щороку брав участь у 20–25 різних змаганнях. Особливо старався бути на тих, де можна було «заробити» очки. Річ у тім, аби попасти на чемпіонат світу чи олімпійські ігри спортсмен повинен був набрати певну кількість очок. Найбільш вагомі змагання у фехтуванні є чемпіонат, турнір сильніших та кубок СРСР. На усіх трьох свого часу ставав по кілька разів переможцем. Скажу відверто, попасти до складу збірної СРСР — це була лотерея. Чому так кажу. Справа у тому, що за збірну в основному виступали атлети Москви. Їх була там левова частина. Попадали до неї час від часу й ленінградці. Наведу такий переконливий факт. Мукачівці Йосип Беца та Іван Мозер у середині 50–их років минулого століття були першими із українців членами збірної СРСР лише через те, що обидва у цей період грали за московські команди ЦДКА та «Спартак». Беца, як відомо, став у 1956 році єдиним представником України до 1988 року чемпіоном олімпійських ігор з футболу, а Мозер у складі збірної Москви у 1956 році став переможцем Спартакіади народів Радянського Союзу. Тому попасти спортсмену з периферії, як мені, навіть кращому атлету, до головної команди країни було вкрай важко.

— Василю Васильовичу, ці факти цікаві, але вони можуть стати темою окремої розмови. Ви тепер у руках тримаєте три медалі. Що це за нагороди?

—Це золоті медалі, які я здобув в індивідуальній рапірі на чемпіонатах СРСР. Цю мені вручили у 1968 році у Талліні, другу — через два роки у Запоріжжі, а у 1971 році на титульній сторінці «Радянського спорту» було вміщене моє фото, а матеріал журналіст Лев Рассошік назвав так: «Василь Станкович у Москві став кращим рапіристом СРСР».

—Василю Васильовичу, давайте відкладемо цю чарівну шкатулку, адже у ній ще бачу багато оригінальних нагород про які ви не говорили, а візуально помандруємо з Вами фехтувальними залами, де ви тренували інших.

— Після закінчення у 1966 році «вишу» мене мій тренер залишив працювати на своїй кафедрі. Мене тренував аж до 1979 року Вадим Андрієвський, а я у свою чергу вчив добре володіти холодною зброєю студентів молодших курсів. Серед них була і моя майбутня дружина з Ужгорода Тетяна Хоменко. З нею і стали 26 грудня (день народження В. Андрієвського!)1970 року на рушничок щастя. Весілля «гуділо» по–закарпатськи (тиждень гуляли у молодої, а тиждень — у моїх батьків!), а найповажнішим гостем був мій тренер Вадим Андрієвський (див. фото нижче).

У 1976 році ще побував на олімпійських іграх у Монреалі, де, як казав вище, був двічі четвертим, як в індивідуальній так і командній рапірі. Згодом став тренером збірної Львівщини, України та колишнього Радянського Союзу. Довелося посидіти кілька років і на начальницьких кріслах, зокрема, був завідувачем «Кафедрою фехтування….», а у 1984 році у Львові відкрив школу вищої спортивної майстерності (ШВСМ) з фехтування і став, звісно, її директором.

—А чому залишили Львів? — Я Львів не залишав. Я залишив Радянський Союз і московських бюрократів. Справа у тому, що тренерська бригада, в яку входив і я, укомплектувала збірну на «відмінно», а мої рапіристи у Сеулі (1988 рік) зайняли перше місце. Але я не бачив їхню звитягу через те, що замість мене у Корею поїхав москвич, який у збірній підносив і готував зброю до бою. Я вирішив виїхати з країни. До того ж, мене давно уже запрошували колеги із сусідньої Угорщини. У цій країні навіть тренував збірну. Також довелося попрацювати в Індонезії, Кувейті (див. світлину нижче — В. Станкович у другому ряді праворуч із членами збірної Кувейту), а також майже 15 років в американських фехтувальних клубах «New Jersey at Lilov Fencing Academy» та «Columbia High School».

Фехтування — це наше життя

Під такою назвою (див. титульну сторінку внизу) автором підготовлена книга спогадів (формат А–-4, 350 стор.) про засновника «Кафедри фехтування….», ректора Львівського Університету фізичної культури, майстра спорту та заслуженого тренера СРСР, професора В. О. Андрієвського та його найкращого учня, нашого земляка, заслуженого майстра спорту СРСР Василя Станковича, який тепер із дружиною проживає у селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Безперечно, на його ювілей із США прилетить його донечка Маша. «Злетяться» з усюди і його велика рідня, друзі, колеги. Вітання, вітання, вітання…. До них приєднуємось і ми й зичимо шановному ювіляру Василю Васильовичу найперше — це здоров’я. Нехай невичерпна енергія, оптимізм і надалі будуть Вашими постійними супутниками в житті, а доля подарує багато світлих літ у мирі та добробуті. Бажаю Вам святкового настрою, доброго здоров'я, довгих років життя, великого людського щастя та благополуччя. А ще побільше Вам хороших і надійних друзів з якими, як кажуть, ви могли піти не лише у розвідку, але й на вадаску (полювання) у рідні Карпати.

А завершити цей матеріал хочу ось цим спогадом: «Засновник знаменитої радянської школи фехтування Віталій Аркадьєв, дивлячись на потужне, технічно бездоганне фехтування Василя Станковича, сказав: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою та кам’яною незворушністю. Одним словом, природжений фехтувальник».

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналісті України.