Про футбол можна говорити нескінченно довго, так само багато можна розповідати і про екс-гравця команд майстрів — ФК «Карпати» Мукачево і ФК «Говерла» Ужгород, голову облради ФСТ «Колос» та генерального директора НСБ «Закарпаття», що у Берегові, М. Ю. Тимчака, якому 11 листопада виповняється красних 70 літ.

Йому б з внуками бавитися, а він щодня дає лад на своїх відповідальних роботах. І головне — всюди встигає. Ще б пак. Микола Юрійович такий же активний, бадьорий, підтягнутий, як і раніше. Він із своєї колокольні «Досвід» відверто говорить про стан і проблеми фізичної культури на селі, в якій провів, по суті, все своє свідоме життя (облраду ФСТ «Колос» очолює ось уже чверть віку — Авт.). Його вага — оптимальна, як і 45 років, коли грав за «основу» закарпатських команд майстрів, а відтак ще ганяв м’яча до 65. А день він починає не із кави «по-закарпатськи», а ранкової зарядки, яка триває рівно стільки, як і один тайм у футбольному матчі.

М. Тимчак, як і кожен форвард, свого часу любив забивати голи. На футбольному полі завжди вмів хутко рішення прийняти, і коли в зручній позиції знаходився хтось із його колег по команді, не скупився точний пас віддати, щоби атака не стала «проколом», а таки завершилася красенем-голом.

Забити гол, — це своєрідне мистецтво, — вважає мій співрозмовник. І не залежить як ти це зробив, а головне почути голос уболівальника, який на трибуні переживає за свою команду. До речі, найтитулованіший футболіст України, неперевершений бомбардир і володар “Золотої бутси” і «Золотого м’яча», екс-гравець ФК «Динамо» Київ та збірної СРСР О. Блохін з цього приводу сказав: “Будь-який гол для мене дорогий. Буває, часом забиваєш кострубато, негарно — плечем, грудьми, коліном. Але яка різниця? Команда перемагає — це найважливіше, а уболівальник на трибунах – лікує. А це найбільше щастя для автора голу”.

Микола Юрійович народився у футбольному селищі В. Бичків, де лише з одних гравців, що свого часу грали за команди майстрів, можна організувати футбольний колектив (І. Яремчук, І. Фабіян, І. Дошкар, П. Пруць, С. Руснак, Т. Гумеров, І. Курильцьо… — Авт.).

Із першим тренером І. Яремчука Степаном Руснаком (нехай йому земля буде пухом) ювіляр пограв у складі багатьох клубів. Спочатку були у складі місцевого ФК “Хімік”, який виступав у чемпіонаті області, а у сезоні-68 великобичківці захищали кольори ФК «Карпати» Рахів. Через рік вони у команді майстрів — ФК «Карпати» Мукачево (головний тренер мс СРСР І. Осуський). Мукачівці грали у першості СРСР (клас »Б»). І що приємно, у дебютному сезоні Микола Юрійович із 15 голами став не лише кращим бомбардиром клубу, але й за підсумками 1969 року його прізвище разом із Ю. Чирковим, І. Качуром, В. Медвідем й І. Вернером значилося у списку “33-и кращі гравці УРСР”, а також згідно опитування спортивної громадськості та журналістів міста над Латорицею, він з Чирковим (на жаль, капітана команди теж уже нема серед нас) ввійшли до символічного списку “10 кращих спортсменів Мукачева”. Сезон-71 М. Тимчак був у складі ужгородської “Говерли”. За «основу» провів 42 поєдинки і до свого гольового реєстру додав ще 5 голів. А вже наступного року ужгородці вибороли срібні медалі у чемпіонаті СРСР (2–га ліга, клас “А”, українська зона). Це був тріумф закарпатської команди майстрів за всю 125–річну історію крайового футболу.

Після закінчення Львівського зооветеринарного інституту працював кілька років за спеціальністю на Закарпатській птахофабриці та обласному управлінні сільського господарства й продовжив виступати за різні аматорські команди. У 2007 році у складі ФК «Динамо» Ужгород 60-річний форвард провів історичний матч на г. Говерла, присвячений пам’яті тим гравцям та тренерам ФК «Говерла-72» , яких уже нема серед нас.

У 1990 році М. Тимчака було обрано головою облради ФСТ «Колос», яке і нині очолює (11 листопада 2017 р. — Авт.) а також є генеральним директором НСБ «Закарпаття» ФСТ «Колос», що у Берегові.

З ювіляром зробив ексклюзивне інтерв’ю:

— Як кажуть, беремо відразу бика за роги. Для Вас це висловлювання близьке, адже за спеціальністю Ви ветеринар. Ви протягом трьох сезонів виступали за збірну УРСР (1968–1970 рр.). Як там було?

— Грати за збірну — це престижно. До речі, було спеціальне положення, що гравець, котрий провів у цій збірній три сезони отримує звання майстра спорту СРСР. Та нам із Іваном Диковцем його, хоча ми і “відбухали” за збірну, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, не вручили. Як згодом   з’ясувалося, приблизно в середині 1970 року це положення відмінили, а ми якраз у той період і завершували свій третій сезон у складі збірної.

— Про цікавинки з футбольного життя? А ще про гарні голи у вашому виконанні, будь ласка?.

— Для форварда головне — це забивати голи і чим побільше. Особливо уболівальник перевагу надає ефектним забитим м’ячам. Якщо всі підрахувати, що забив за команди майстрів, то буде приблизно 60. А щодо ефектних — треба помізкувати. Роки ж беруть своє. До речі, в мене зберігається вирізка з газети за 1968 рік — це рік мого дебюту в мукачівських “Карпатах”. Матеріал так і називається “Три голи М.Тимчака”.

— Цікаво, як же тоді писали мої колеги про хет-трик М. Тимчака? Читаю. Це був домашній поєдинок мукачівських “Карпат” та нововолинського “Шахтаря”. Ось тут: “На 37-ій хвилині півзахисник С. Гудас почав атаку з центра поля і точно передав пас М. Тимчаку. Той увірвався у штрафний майданчик, пробив — і воротар гірників пропустив м’яч під собою”. Що ж це із серії ефектних голів. А що там далі: “На початку другого тайму М.   Тимчак з відстані 18 метрів сильно послав м’яч під верхню перекладину — 2:0». Теж, гадаю. класний був гол. «На 62-ій хвилині захисник І. Качур пройшов лівим флангом і, наближаючись до штрафного майданчика, зробив сильний простріл. Першим біля м’яча опинився М. Тимчак і з ходу забиває третій гол”.

— Висловлюючись футбольною термінологією — це хет-трик. Але мені відомо, що М. Тимчак і автор покеру. Як же вдалося в одному поєдинку забити відразу чотири м’ячі?

— Це був знову ж таки той 1968 рік. Мукачівські “Карпати”, котрі разом із ужгородською “Верховиною” виступали в першості СРСР серед команд класу “Б”, в підсумковій турнірній таблиці зайняли 14 місце серед 22 клубів, і щоб залишитися серед команд майстрів, повинні були зіграти два перехідні поєдинки з чемпіоном Закарпаття — футболістами хустського “Кооператора”. У Хусті ми поступилися господарям (2:3), зате вдома не лише взяли реванш, але й змусили хустян 7 разів розпочинати гру з центра поля. Чотири рази це вони робили після моїх прицільних ударів.

— А про цікавинку таки призабули?

— Гм. Ми приймали лідера — хмельницьке “Динамо”. Цього дня у Мукачеві було свято — відкривали новий стадіон. Наш тренер просив нас, щоб ми нині конче виграли і між іншим випалив: «Хто заб’є гол, того від воріт до центра поля понесу на руках». Я на 35 хвилині таки у ворота гостей провів гол. До мене підбіг Осуський і хутко взяв мене на руки і як молодицю поніс до центра поля. Там потрібно було бути.

До речі, аналогічна картина сталася і в Івано-Франківську, коли теж після забитого мною гола він знову ніс мене на руках до центра поля. Гарний був у нас тоді наставник. Нас усіх любив, як рідних дітей.

— Миколо Юрійовичу, 25 років ви очолюєте найбільше в області спортивне товариство. Як працюється тепер?

— Якщо коротко, то як і усім. Важко. Але ми намагаємося проводити заплановані змагання серед жителів села нашого краю. Але вони уже не такі масові, як були колись. Скажімо, свого часу наше товариство окремо від ФФЗ проводило свою першість області з футболу, де виступало до 75 сільських команд і стільки ж «дублюючих» скаладів. Але це все можна назвати одним словом — «ностальгія». А були такі періоди, що, скажімо, у чемпіонаті Закарпаття протягом 18 років (1977–1991 рр.) обласне «золото» здобували лише представники облради ФСТ «Колос» (ФК «Керамік» Виноградів, ФК «Урожай» Кольчино, ФК «Колос» Нове Давидково, ФК «Аваль» Довге)...

— А які справи у сільських школярів?

— З перемінним успіхом. Наші команди кілька разів ставали призерами популярних турнірів «Шкіряний» м’яч», «Золотий колос». До речі, показовим був 2007 рік, коли 5 наших команд поїхали на Київщину на фінальні ігри всеукраїнського футбольного фестивалю під назвою «Даруймо радість дітям». Три з них повернулися із золотими нагородами: юнаки із Вилоку та Косино, а також дівчата з мого рідного села Великий Бичків. Тренером у них був мій цімбора Микола Волощук.

Юнацька команда Перечинської школи-інтернату та дівоча із с. Малий Раковець зайняли четверті місця. Для закарпатських юних спортсменів був приємний і той факт, що їх нагороджували земляки, бронзові призери олімпійських ігор, екс-гравці ФК «Динамо» Київ змс СРСР Й. Сабо та С. Решко.

— Миколо Юрійовичу, спасибі за відвертісь. Знаю, що Ви для рідних, багатьох друзів, колег є завжди надією, опорою і прикладом у всьому. Тож, шановний ювіляре, якщо казати образно, то на Вашому життєвому календарі чудова осіння пора. Бажаємо Вам, аби вона була довгою і щасливою, аби завжди були у такій спортивній формі, як і тепер. Зичимо Вам кротонівського здоров’я, людського щастя, оптимізму, сімейного благополуччя і щоб на вашій життєвій стежині завжди зустрічалися хороші й надійні люди.

Василь Гаджега, голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.

На фото. Під №10 М. Тимчак забиває гол. А уболівальників на нашому стадіоні «Авангард». Повірте: «ніде було яблуку впасти».