Як метал став каталізатором суспільного життя Закарпаття

15.09.2017 22:20 СОЦІО

Минуле нашого краю нерозривно пов’язане з ранньозалізною добою, коли на території сучасного Закарпаття розпочали добувати залізо.

Сьогодні ніхто не заперечує, що з добуванням заліза відбулися величезні зміни в житті людства. Археологічні й інші джерела інформації засвідчують, що серед бронзових виробів, які були знайдені шляхом розкопок, є предмети, виготовлені з заліза. Вони датуються ХІ—Х ст. до н. е.

У селі Мідяниця було поселення бронзового віку з металургійним центром

З приходом кельтів на Закарпаття в останній чверті першого тисячоліття до н. е. металурги краю швидко засвоїли поширений у Європі сиродутний спосіб добування заліза. Для цього вони споруджували кам’яні чи глинобитні печі-горни. У печі послідовними шарами закладали руду й деревне вугілля. Сюди через глиняні трубки-сопла з допомогою ковальських міхів подавали вологе повітря. Таким методом у горнах температуру можна було довести до 900—1000 градусів, що було достатньо для отримання заліза.

Про це свідчать віднайдені археологами виробничі майданчики з залишками горна, шлаків та шматків заліза. До прикладу, на території нинішньої Іршави під час розкопок були знайдені предмети залізного віку (ХІ—VІ ст. до н. е.), залізоплавильний сурм і кілька «козлів» — відходів виробництва у вигляді залізного шлаку. А в селі Мідяниця Іршавського району було поселення мідно-бронзового віку з металургійним центром. На схилах Новоклинівської гори (с. Нове Клинове), околицях сіл Хижа, Дяково та Бобове Виноградівського району знайдені ранньозалізний металургійний центр. Такі центри з залишками шлаків заліза знайдено й у селах Пацканьово, Ярок Ужгородського району, одне поселення ранньозалізного віку в селах Кальник і Медведівці Мукачівського району. Зібраний підйомний матеріал VІ—ІV ст. до н. е.

Як свідчать археологічні матеріали, ковальські майстерні повністю задовольняли потреби краю та сусідів у металевих виробах. Це — коси, серпи, лопати, сокири, ножиці, шила, ножі-сікачі, садові ножі, сокири-колуни, долота, свердла, клини, широколезі сокири, чекани, зброя і кінське спорядження, а також інструменти для ковалів і металургів.

Отже, металургія відіграла революційну роль у виробничій сфері, яка в подальшому поступово виділяється в самостійну галузь виробництва, а метал стає каталізатором суспільного життя.  

Після татарського нашестя 1241—1242 років у краї починається відродження ремесел і торгівлі. Втім було воно повільним і тривалим. Попри те, в умовах кризи феодалізму і зародження капіталістичних відносин серед галузей економіки, де відбувалися значні зміни, слід назвати поширену в Закарпатті залізоробну промисловість.

У краї було кілька десятків рудників і шахт

Якщо в період феодалізму видобуток руди і металообробка носили примітивний характер, то протягом кінця ХVІІІ—першої половини ХІХ ст. вдосконалювалася технологія виробничих процесів, будувалися нові печі, впроваджувалися нові молоти, водяні колеса, нові форми для відливання залізних предметів, нові інструменти для оброблення металу. Граф Шенборн лише в одному 1813 році на переобладнання залізорудних підприємств витратив 3 700 форинтів (то були великі кошти). А вже в 1840-х роках такі витрати становили понад 15 тисяч щорічно.

Того часу в чотирьох комітатах краю діяли 16 металургійних та металообробних заводів. Із них п’ять — належали державі, п’ять — власникам латифундій графам Старої, Боткаї, три — графу Шенборну. Власниками інших трьох заводів були капіталісти Фальвін, Бетлер і Четнекі. В другій половині ХІХ ст. вони переросли в капіталістичні підприємства.

Названі вище підприємства виробляли чавун і залізо, виготовляли сільськогосподарське знаряддя, різні залізні вироби, предмети домашнього вжитку. Збут готової продукції відбувався на внутрішньому ринку та ринках країн Європи.

Крім металургійних і металоробних заводів у краї успішно діяли підприємства з видобутку залізної руди, що були представлені кількома десятками рудників і шахт. У 60-х роках ХІХ ст. таких нараховувалося 31. Зокрема в Марамороському комітаті — 14, Угочанському — 6, Березькому — 7, Ужанському — 5. Загальна експлуатаційна їх площа становила 213 га. Водночас із видобутком 7092 центнерів залізної руди ними в 1867 році видобуто 56 центнерів свинцю, 774 — міді, 681 — фунт срібла і 21,76 — фунта золота.

Чавуноливарні заводи Іршавчини

З огляду на історичне минуле слід ознайомити краян із містами й селами, де в різні часи були залізообробні підприємства, які від самого початку своєї діяльності слугували їх розвитку. Зокрема село Лисичово Іршавського району, що відоме з початку ХV ст., і нині славиться тим, що ще   в середині ХVІІІ ст. тут заснували державний залізообробний завод, який випалював чавун із місцевої руди. В 1984 році, до прикладу, виплавив 577 тонн. Тут працювало 260 робітників. Свого часу виготовляв добротні огорожі мешканцям навколишніх сіл та сільськогосподарський реманент. У чехословацький період виробництво стало занепадати. З 1934 року працював лише ковальський цех.

У документах фонду Р-14 Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) знаходимо, що на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод «Сила». Того ж року виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики — 3317 штук, кирки — 225, підкови — 2000, рискачі — 100, рафи — 95, лопати — 480, чекани — 340, сокири — 280, иртувки — 127, підкови — 2570, коси — 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського пром­комбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині «Гамора» — єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора».

Мешканці сіл Підгірне, Чорний Потік, Ільниця Іршав­ського району на початку ХІХ ст. добувають залізну руду, з якої випалюють залізо та виробляють із нього залізні вироби. А в селі Довге того ж району угорська фірма «Гамора» 1830 року відкрила чавуноливарний завод, на якому 1854 року запрацювала перша в Закарпатті домна, яка працювала на місцевій руді сіл Довге, Білки, Лисичова та міста Хуст. Завод виробляв пічки, чавунні плити й різний інвентар. Згодом німецький підприємець Гамор встановив на заводі мартен, на якому випуск металу збільшився до 14 тисяч центнерів щорічно. 1900 року на заводі вже працювали 300 робітників. Але у зв’язку з будівництвом тут лісопильного заводу металургійне виробництво перенесли до Шелестова.

Відродження села Білки, що на Іршавщині, відбувається на початку ХІХ ст. Саме тоді тут відкрили рудник із видобутку залізної руди і створили чавуноливарне підприємство, на якому плавили залізо з руди власного видобутку. Крім того працював металообробний цех, де виготовляли сільськогосподарський інвентар. При ньому працював коваль, аби підкувати коней, лагодити вози, правити знаряддя праці тощо.

Слава Кобилецько-Полянського заводу

Селище міського типу Дубове Рахівського району, що за 37 км від райцентру, відоме з першої половини ХVІ ст. Тут 1782 року заснували металообробну мануфактуру, але існувала вона лише 5 років. 1787 року виробництво перенесли до Кобилецької Поляни, але 1841 року підприємство відновили і продовжили виробляти лопати, мотики, коси, серпи, сокири, деталі для плугів і возів, огорож і ліжок.

Наприкінці ХVІІІ ст. у селі Косівська Поляна Рахівського району, що відоме з середини ХVІІ ст., його мешканці наприкінці ХVІІІ ст. почали добувати залізну руду, на якій працював місцевий чавуноливарний завод.

Кобилецька Поляна — селище міського типу з 1411 року, а відоме з 1406-го. Назва — від гори Кобили, де воно розташовано. Тут державна віденська казначейська придворна казна 1770 року створила металургійний і метало­обробний Кобилецько-Полянський завод «Інтернаціонал». Його заснуванню сприяло видобування залізної руди в околицях Квасової Поляни, Мензула, Бедевлі, Барлабаше і Прислопа. Завод спеціалізувався на виготовленні реманенту для солотвинських солекопалень та підприємств лісопереробної промисловості. Крім того виробляв мотики, лопати, серпи, коси, пили, сокири, цвяхи, ланцюги та якорі для плаваючих засобів. 1776 року введено в дію високу домну продуктивністю 1540 кг сталі. На початку ХІХ ст. завод щорічно виробляв 200—300 тонн заліза. У другій половині ХІХ ст. на заводі відбулося вдосконалення та розширення самого виробництва. Після цього в 1875 році було виплавлено 4173 ц чавуну, а вже в 1875-му   — 8 тис. ц. Того ж року вартість продукції становила 175 060 форинтів. Вироби заводу в 1873 році експонувалися на світовій виставці у Відні, де здобули добру славу, за що завод нагородили медаллю.

У 1908—1912 роках завод був повністю модернізований на основі досягнень тогочасного металургійного і металообробного виробництва. Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини завод продовжував виробляти налагоджений раніше асортимент виробів. Того часу стала до ладу вузькоколійна залізниця, яка з’єднала завод із державною лісовою дорогою «Кобилецька Поляна—Тересва». Обсяг річного виробництва металургійного, залізоробного і деревообробних цехів заводу ХІХ— поч. ХХ ст. становив 705 вагонів.

У документах фонду Р-14 ДАЗО знаходимо, що в червні 1945 року Народна рада Закарпатської України завод націоналізувала і вже під назвою Кобилецько-Полянський ливарно-механічний завод «Інтернаціонал» він одержав від держави допомогу устаткуванням і фінансами. У 1959—1960 роках здійснена велика реконструкція, а випуск продукції зріс майже вдесятеро. 1964 року його реорганізували у Закарпатський арматурний завод, який почав випускати різноманітну трубопровідну арматуру і товари побутового призначення. А на замовлення Угорщини на заводі виготовляли велику партію винних пресів. Продукцію заводу експортували до 30 країн світу. Кількість   працівників зростає до 1100 осіб. Прикро констатувати, але 2010 року підприємство збанкрутіло і було ліквідоване. Так закінчилася 240-річна історія заводу.

Село Ділове Рахівського району, що за 20 км від райцентру, відоме з кінця ХІV ст., на його околицях, де красиво дзюрчить водою водоспад Білий, у ХVІІІ ст. добували залізну руду, яку возили в Кобилецьку Поляну на металургійний завод. Тут досі збереглися залізорудні штольні, вирубані в скелях гори Довгарунь.

У селищі міського типу Тересві Тячівського району, що за 10 км від районного центру в 1970-х роках створили ремонтно-механічний завод, що мав ливарний і ковальський цехи з металообробки, які забезпечували металевими виробами власне виробництво та замовлення інших підприємств й організацій.

Верхня Визниця — село Мукачівського району, що на лівому березі р. Визниці за 15 км від районного центру. Тут 1642 року з місцевої залізної руди почали виплавляти залізо. Крім того добували золото і срібло.

Село Бистриця (до 1946 р. Рапідь) Мукачівського району відоме з 1278 року. Тут із 1642-го існували залізоплавильні горни. Але, на жаль, невідомий подальший рух їхнього плавлення.

Юрій Туряниця,
краєзнавець, член НСЖУ


При написанні статті використані газета «НЗ» № 154 за 2012 р. та «Слово вчителя» № 16 за 2007 р.      

(Продовження у статті, що вийде за тиждень)

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат