Майстер спорту про перемоги на чемпіонатах, навчання спортсменів та ідею клубу європейського рівня в Ужгороді.

Щоб виконати норматив майстра спорту, треба було протягом року обіграти 6 із 50 кращих гравців Радянського Союзу, розповідає майстер спорту з тенісу Степан Сербайло. У часи СРСР чимало закарпатців уболівали за нього на кортах. Пригадують вони, очевидно, й виступ Степана на Чемпіонаті СРСР, який у 1988 році проводився в Ужгороді. Тоді ще в області була справжня школа цього виду спорту, яку на гідному рівні представляли Йосип Крочко та Степан Сербайло. Сьогодні на Закарпатті великий теніс далеко не на тому рівні, а заслуги тенісиста Сербайла безпідставно нівелюють у його прагненні відродити цей вид спорту…

Степан 38 років займається великим тенісом. Протягом 10 років він грав у складі збірної СРСР. Вже давно втратив лік усім кубкам, медалям і грамотам, хоча за кожною такою спортивною нагородою — тижні, місяці, роки тренувань. Сьогодні теніс не викинути з його життя. Для Степана це набагато більше, ніж вид спорту. Він пригадує чи не кожен турнір, поіменно знає своїх суперників, у яких вигравав чи від яких потерпав поразку. Перемог, звісно, було набагато більше, а дивлячись на кубки, здається, ніби їх і взагалі не було.

У свої 46 років Степан Сербайло не зраджує тенісу, продовжує здобувати перемоги на ветеранських турнірах. І це при тому, що на кілька років через травму він змушений був залишити цей вид спорту.

Сьогодні у Степана єдина мета — відродити великий теніс на Закарпатті. Він прагне зробити це через клуб європейського зразка, у якому були би всі умови для тенісистів різного рівня підготовки. Тож про розвиток великого тенісу на Закарпатті, а також життя спортсмена, котрий об’їздив десятки країн світу, здобував сотні перемог на турнірах в одному з найбільш елітних видів спорту — в інтерв’ю ProZak.

Це було одне з кращих відчуттів — бути першим

Мій покійний батько був спортсменом, одним із кращих футболістів Закарпаття. Ще в 15 років його запросили в команду майстрів Закарпаття, і взагалі він був одним із наймолодших майстрів спорту СРСР. З самого дитинства він прищепив мені любов до спорту, починав я теж із футболу. Я був доволі швидким, а у футболі (й не тільки) це було однією з найважливіших переваг.

Якщо згадувати дуже раннє дитинство, то заохочення до спорту виникло ще в піонерському таборі в Петрово, куди я поїхав із батьком. Ми змагалися там у бігові і я виграв ті змагання. Це було одне з кращих відчуттів — бути першим.

Теніс почався з перемоги в обласному турнірі

Коли мені було 8 років, батько привів мене на тенісний корт. Мені дали ракетку і я почав перебивати м’яч через сітку. Покійний Василь Лакатош (Лоці-бачі) сказав батькові, що так нечасто буває, коли дитина, взявши ракетку в руки перший раз, починає перебивати. Тому я позаймався в Лакатоша два місяці, мене навчили рахувати (бо в тенісі є свій рахунок) і я поїхав на перший турнір із тенісу до Тячева — це була першість області серед ровесників (навіть на рік старші) — і виграв цей турнір. Це було після двомісячних тренувань. Мій суперник у фіналі на той час займався тенісом два роки і після того, як я обіграв його, він залишив теніс. Психологічно не зміг цього пережити.

З цього часу я почав активніше займатися тенісом й у 1981 році виграв перший всесоюзний огляд-конкурс. Тоді один із наймолодших тренерів збірних СРСР із видів спорту Шаміль Тарпіщев, головний тренер збірної з тенісу, систематизував підготовку тенісистів. На мою думку, він перший підійшов до цього серйозно — організував «комплексний» огляд-конкурс: перевіряли фізичну, технічну й навіть психологічну підготовку. За результатами конкурсу Тарпіщев створив збірну, до складу якої як переможець потрапив і я. З цього часу протягом 10 років я був у складі молодіжної збірної Радянського Союзу.

У складі збірної я об’їздив увесь Союз, бо в нас змагання проводилися в містах кожної республіки: Москві, Санкт-Петербурзі,Ризі, Вільнюсі, Таллінні, Тбілісі, Баку, Ташкенті… Нагадаю, що в СРСР було 15 (!) республік. У цей час я жив у Ужгороді, але вже з 12 років мене по півроку не бувало вдома. Два рази у складі юнацької збірної СРСР був призером командних Чемпіонатів Європи.

Щоб поїхати на чемпіонат, виграв відбірковий матч і склав випускні іспити

У мене не було німба над головою, однокласники ставилися добре до мого захоплення спортом. Перші п’ять класів я був відмінником, але коли почав їздити на збори та змагання, навчатися на «відмінно» стало важче. У 8-му класі мене звільнили від випускних іспитів, бо я їхав на Чемпіонат Європи. У 10-му класі не звільнили. Як потім виявилося, хотіли відправити на змагання замість мене одного слабшого тенісиста (з Вірменії). Але я обіграв його у відбірковому матчі й у 10-му класі склав усі іспити.

Після закінчення школи я вступив до УжНУ на факультет іноземних мов. Оскільки навчався в Ужгородській ЗОШ № 1, уже з першого класу вивчав іноземну мову. Володію англійською, німецькою, угорською, а також слов’янськими мовами, які схожі між собою, і за тиждень-два, перебуваючи в слов’янських країнах на змаганнях, міг оволодіти ними.

Чемпіонат Радянського Союзу і команда: засудити

Після того, як я виграв обласний турнір у Тячеві, мене взяв до себе старший тренер — Іван Крочко. У нього було троє синів і він, безсумнівно, хотів, щоб усі вони досягли чогось у тенісі. Так сталося, що з трьох найкраще грав середній син Йосип. Ми з ним були у складі збірної СРСР. Ми підтягували один одного, між нами було суперництво на кожному тренуванні. Він був старшим на два роки, тому до певного часу був сильнішим. У свої 16 років я вперше обіграв його на тренуванні. Проти нього багато гравців ламали ракетки, бо він не віддавав жодного м’яча.

На Чемпіонаті Радянського Союзу, який у 1988 році проводився на Закарпатті, Йосип був у фіналі. Він програв лише Андрієві Черкасову, який на цьому турнірі став чемпіоном СРСР серед дорослих (на той час він був № 1 у світовому рейтингу серед юніорів). Я міг його обіграти на тому чемпіонаті. Вигравши з потрійного матч-болу другий сет, я повів у третьому, але після цього судді була дана команда мене засудити. Причому це було зроблено досить явно, бо на кортах залишаються сліди. Це вирішило мою подальшу долю. При Союзі система була відносно проста: все вирішувалося через Москву. Всім юнакам із 18 до 20 років потрібно було йти в армію на два роки. Для збірників Союзу робили спорт-роти: спортсмен виступав за армійський клуб і міг продовжувати свою спортивну кар’єру.

В армію на 31-й «Волзі»

Після виступу на чемпіонаті головний тренер підійшов до мого батька і запропонував віддати мене до Москви грати у спорт-роті. Але батько образився та те, що мене так зухвало засудили, й віддав мене у Львів. Керівник Прикарпатського військового округу прислав за мною 31-шу «Волгу», на якій тоді їздили перші секретарі обкомів. Я поїхав у частину, склав присягу, побув там тиждень і мені дали змогу продовжувати свою спортивну діяльність. У той час я дуже багато їздив, вигравав республіканські та всесоюзні змагання.

За рік — від 25 до 30 турнірів

Ми приїжджали в січні на перший збір, кожному видавали річний щоденник, де на першій сторінці ми виписували свій річний календар. Щомісяця в мене було в середньому по два турніри. У році це було від 25 до 30 турнірів. Але турнір від турніру суттєво відрізняється. У всесоюзних турнірах за тиждень треба було виграти п’ять-шість матчів у одиночному розряді. Крім цього були парні та змішані розряди. Двічі я брав участь у турнірах-«мільйонниках». Грав на першому Кубку Кремля.

Теніс — наче дзеркало душі

Теніс — це індивідуальний вид спорту, тут ти залежиш тільки від себе. Це одна зі складових мого життя. Щоб грати в теніс, мусить бути і фізична підготовка, і техніка, і тактика, і психологія, й культура. Теніс вважається елітним видом спорту. Лев Толстой писав, що теніс — наче дзеркало душі: на корті людина не може приховати свого внутрішнього світу.

Свого часу майже три місяці я працював із перспективним гравцем Стасом Поплавським. Наприкінці третього місяця наших занять я посадив його в машину і ми поїхали до Молдавії. Свого часу я вигравав відкриту першість Молдавії. Я сказав йому: колись я вигравав тут як спортсмен, тепер приїхав як тренер і теж хочу виграти. Щоденна підготовка, настрій дали свій результат — він переміг.

Навчання спортсмена — як робота ювеліра

Я вважаю, що спортсмен високого рівня, який досягав результату, може швидше навчити молодь, бо в нього є власний досвід. Навчання спортсменів я порівняв би з роботою ювеліра: треба відточувати кожну грань, щоб камінь виблискував, у роботі тренера теж потрібно відточувати майстерність, але матеріалом є не камінь, а жива людина.

Навіть кращі гравці запрошують собі в ролі тренерів колишніх хороших гравців. У таких гравців є психологія переможця і це дуже важливо. Я впевнений на 100 %, що людина, яка сама досягала висот, набагато більше може допомогти потрібним словом, потрібним поглядом.

Аварія і перемога у ветеранських турнірах

10 років тому, їдучи зі Львова на Київ, під Рівним я потрапив у ДТП і мені погано зробили операцію. Я не думаю, що був винний у цій аварії, але достовірно не пам’ятаю (через забій мозку тиждень пам’ять не працювала — амнезія). На жаль, через перелом обох кісток на правій нозі півроку не зросталися кістки. Мені зробили повторну операцію. Тоді довелося провести ще 4 місяці на милицях. З кожним можуть трапитися такі речі в житті. У мене характер не змінився після цього випадку. Через рік я зробив третю операцію, кістки, слава Богу, зрослися,   вже через 2 роки після цього я вийшов на корт. Потім у 2010 й 2011 роках виграв два Всеукраїнські ветеранські турніри. Сьогодні продовжую виступати. Виступаю в категорії 45—50 років. На початку лютого я вперше взяв участь у міжнародному турнірі 2-ї категорії в Будапешті. Результат : в одиночці — чвертьфінал, у парі — фінал.

Після аварії тривалий час реабілітовувався і звертав увагу на принципи організації тенісних клубів. Близько 15 років представляю австрійську будівельну компанію — «PEM-buildings». Одним із перших привіз в Україну опорні конструкції угорської компанії «Spandome».

Кращий тенісний клуб в Україні міг би бути на Закарпатті

На Закарпатті, на жаль, великий теніс практично помер. Я хотів би організувати в Ужгороді тенісний клуб і відродити закарпатський теніс. У клубі можна було би розділити різні «рівні» тенісу : зробити тут аматорський, середній рівень і найвищий рівень, якого можуть досягти не всі. У мене є чітке розуміння, як потрібно організовувати цей вид спорту на Закарпатті. У мене хороші зв’язки в тенісі, я спілкуюся з багатьма президентами федерацій.

Із восьми кортів неподалік «Юності» я взяв би три в користування (тільки за умови використання за призначенням), організував би клуб, запросив би тренерів. Закарпаття може стати прикладом у державі в розвитку тенісу, бо за відсутності Криму саме тут можна проводити збори, турніри. Колись першість Радянського Союзу проводилася в Ужгороді. Свого часу тут організовували збори, на Закарпатті була одна з кращих тенісних шкіл. Сьогодні це й близько не те. Всі тренери, які могли щось зробити, поїхали звідси. На жаль, я можу бути наступним.

Я не можу «зламатися»

Моє бажання — організувати клуб і налагодити належним чином роботу в ньому. Я вже трохи стомився від ситуації загалом в Україні, але моє бажання не зникло. Я не можу «зламатися». На жаль, я не знайшов тут партнера й однодумця. Дуже шкода, що й держава загалом недооцінює роль спорту і не цінує своїх власних спортсменів. До чого дійшла «підтримка» спорту в Україні, можна почути у виступі 13-річної Марти Костюк у Верховній Раді. Маму Марти — Талину — я дуже добре знаю. Свого часу ми разом виступали на змаганнях.

Якщо людина має змогу займатися тим, що вона вміє робити і від чого вона отримує задоволення, це одна зі складових щастя. Я поки що не почуваюся щасливим, бо не зміг зробити те, що хочу. Коли зроблю, зможу сказати, що я щасливий.

Наталія Каралкіна, фото Олександри Шевченко