Огляд редакційної пошти.

Ми публікуємо черговий огляд поштової скриньки газети «РІО». Обіцяємо публікувати огляди листів частіше, головне, аби була газетна площа для цього. Стежте за випусками — листи інших дописувачів також будуть надруковані. Пишіть нам.

Наразі ж пропонуємо два листи від Ольги Пономарьової про соціальні питання, які дуже важливі і які можна вирішити насправді. Також подаємо сумну і навіть моторошну історію закарпатки, в якої непорозуміння зі своїми дітьми.

Макулатура береже екологію і копійчину

Наша дописувачка пані Ольга Пономарьова, яку ми дуже цінуємо, надіслала нам важливого листа щодо корисних відходів — зокрема про папір та скло. Такі відходи можуть берегти наше довкілля, а ще є невеличкою, проте таки копійчиною в нашому гаманці. Однак ми це не цінуємо. Дарма.

Публікуємо текст.

«Майже в кожній закарпатській родині накопичуються побутові відходи, частина з них є вторинною сировиною. Йдеться про макулатуру, скляні вироби, металобрухт, використану поліетиленову тару, деревину та багато всього іншого. У минулому столітті залишилися ті часи, коли у країні працювали пункти приймання макулатури, склотари, куди люди за невеличкі кошти здавали такі відходи. Відходів завжди було багато, і макулатури в тому числі. Макулатура — це не просто відходи, це відходи, придатні для подальшого використання. З макулатури виготовляють папір (газетний, друкарський, туалетний), тарний, пакувальний картон, покрівельні, ізоляційні та інші будівельні матеріали. Кожні 100 кг макулатури рятують одне дерево. Саме так вважалося раніше. Сьогодні про одне дерево вже ніхто і нічого не каже. Вони вирубуються гектарами. І ніхто не відповідає за це. Не помилюся, якщо скажу, що в Україні всі знають — дерева вирубуються не для подальшої переробки, а для вивезення за кордон.

Гроші — це частина справи таких відходів. Велике значення має чистота на вулицях міст та сільських поселень. Якщо використаний папір у великих обсягах потрапляє на сміттєзвалища, при порушенні технології складування сміття скорочується термін експлуатації об’єкта. А найголовніше, відходи паперу сприяють виникненню пожеж на сміттєзвалищах. Про можливі наслідки таких надзвичайних ситуацій знає не тільки вся Україна, знає увесь світ.

А що робити? Нема жодної реклами, де і коли можна здати макулатуру, навіть в Ужгороді. А реклами немає тому, що ніхто вторинні відходи від населення не збирає. Пункти приймання будь-яких відходів відсутні. Можливо, вони і є, але розміщені далеко, треба їхати на авто. Замовляти таксі для таких потреб собі дорожче. Така діяльність не зовсім прибуткова, коли на прийманні повинні працювати люди навіть із невеликою заробітною платою. Взагалі ж викинутий папір не залишається поза увагою деяких мешканців наших міст. Перебирають сміття в контейнерах люди, для яких у місті тривалий час немає роботи, і вони щось на цьому заробляють. Самі сортують сміття (збирають тільки чистий папір), самі вивозять до приймальних пунктів і отримують за це гроші на хліб. У приймальників таких вторинних відходів витрат на таку діяльність мінімум.

А раніше макулатура збиралася по всій області, а в Рахові працювала картонна фабрика, де і перероблялася макулатура. Де картонна фабрика? Спитати нікого.

Те саме можна сказати і про використану скляну тару, вартість якої чималенька і входить вона до вартості продукції. Здати тару не можна, бо нікуди. Люди просто викидають пляшки різного калібру. А раніше збирали навіть склобій, який вивозився на Свалявський склотарний завод.

В області виготовляються різні напої, що розливаються у скляну тару. А вона завозиться з різних країн світу. Де Свалявський склотарний завод? Там, де і картонна фабрика. Чому наші люди працюють не на свою державу, не на себе, а на чужого дядька?

Вторинна сировина є, а підприємств із її переробки в області давно немає».

Стережіться! Виноградівська поліція вас не захистить

Редакція також має листа від закарпатця Володимира Волошина, який описує сумну історію мешканки села Великі Ком’яти Марти Кобаль, з якою, за словами Волошина, негарно вчинили її ж діти (їх п’ятеро, але йдеться про кількох дочок). Сам Волошин наразі є довіреною особою Марти Ласлівни. Крім листа пан Волошин також надав відповідні звернення до Берегівської прокуратури, прокуратури області та до Генеральної прокуратури

Історія починається з того, що 11 років тому помер чоловік пані Марти, який перед смертю зібрав усіх своїх дочок та сина і сказав їм, що дім, у якому вони народилися, заповідає одній зі своїх дочок, яка, у свою чергу, має доглядати його дружину Марту до смерті. Всі діти були згодні з рішенням батька.

Після смерті свого чоловіка Марта Ласлівна зазнала проблем зі своїми дітьми (до судового рішення редакція не називає імені дітей). Приїхала одна з дочок зі своєю сім’єю і вселилася. Волошин запевняє, що дочки забирали в матері її 2 тисячі гривень пенсії. Також діти відібрали в матері 8 тисяч доларів спадку, який вона отримала зі США. Так тривало 11 років, до 2016 року.

А у травні 2016 року дві дочки сильно побили свою матір і з допомогою працівників поліції запроторили її до Берегівської психіатричної лікарні. Там вона пробула на стаціонарі 10 днів, поки її не забрали син із дочкою.

«Вона мені бідкалася, що вже була в пеклі… Два дні ходила навколо Великоком’ятівської сільради вся побита в синяках і нікому до неї не було діла, ні сільському голові, ні поліції. Вона все ж таки написала у Вино­градівську поліцію про її побиття. І тут почалося, — пише Волошин. — 26 травня 2016 року приїздять працівники поліції, надягають престарілій жінці кайданки на руки і привозять до кабінету дільничного інспектора села В. Ком’яти, де вона вимушено підписує заяву, що претензій до своїх дочок не має. Сказали їй, мовляв, підпишися для судово-медичного обстеження за те, що вас побили доньки. Просто обманули стару бабку, щоб списати заяву про злочин».

Коли Волошин відвіз жінку до обласного психіатра в Ужгород, там зібрався консиліум, комісійно її обстежили і дали висновок, що Марта Кобаль ніколи не хворіла психічно, а обласний травматолог дійшов висновку, що вона була побита. В які тільки інстанції не звертався автор листа, всюди байдужість, досі він не може дізнатися у Виноградівській поліції, хто ж усе таки надягав наручники. Всі скарги розглядають ті працівники поліції, які є винуватцями цієї трагедії. Нікому ніякого діла до трагедії Марти Кобаль. Одна відповідь — зверніться до суду.

«І яке було наше здивування, коли ми з Мартою Ласлівною дізналися, що є рішення Вино­градівського районного суду під головуванням судді Г. Рішко, яка винесла рішення, що жінка відмовилася від свого спадку на користь дочки. І ще 3 травня 2006 року, — зазначає автор листа. — Марта Кобаль стверджує, що вона на жодні суди не ходила, тобто вона не могла знати, що вона вже без даху над головою. Всі документи дочки від неї забрали і зараз її взяла до себе інша дочка. Пані Марта не може потрапити у свій дім, який так важко будувала зі своїм чоловіком».

Чоловік також переконує, що втрачені документи складно відновити. Крім того, жінки мають хорошу адвокатську підтримку. Наразі вони вирішили продати хату своєї матері, отримали завдаток...

Володимир Волошин завершує свій текст такими словами: «Цією статтею я хочу привернути увагу спільноти. Не будьте байдужими до чужого горя, адже що бачиш на другому, чекай на себе. Тим паче, ми подали позовну заяву заяву до Апеляційного суду в Закарпатській області. Нам в очі заявляють, що ми нічого не доб’ємося, ніякої правди, оскільки в Ужгороді все «схоплено» і наша заява буде повернута без розгляду. Дуже не хотілося би в це вірити. Прошу вас, допоможіть цій заслуженій матері-героїні, яка на старості літ не має покою».

Ужгородські пляжі змиваються разом із грошима за їх облаштування

Ще одного листа маємо від Ольги Пономарьової. Йдеться про відпочинок в Ужгороді.

«У генеральних планах населених пунктів визначаються шляхи їх розвитку, що забезпечують для кожної людини умови мешкання, роботи, навчання, відпочинку.

Літній відпочинок завжди асоціюється з морем, річкою, іншими водоймами, де можна поплавати, позасмагати, просто відпочити. Саме для цього в населеному пункті створюються місця відпочинку, доступні як для заможних, так і незахищених верств населення.

Значна частина українських міст має місця відпочинку з природними або штучними водоймами. Ужгород має свою прикрасу — річку Уж. Для створення пляжу Уж (річка гірська) не зовсім підходить. То вода чиста, але замало, то багато, але брудної. У минулі часи мешканці міста використовували для відпочинку річку в районі села Невицьке. Сьогодні заможні люди такі місця для відпочинку не використовують, а для незаможних їхати на таку відстань на громадському транспорті з родиною недешево.

В Ужгороді на берегах Ужа кілька разів облаштовувалися пляжі, яких вистачало на один-два сезони. Потім усе змивалося разом із грошима за їх будівництво. Гроші по річці не плили, вони списувалися, а точніше, осідали в чиїхось кишенях. Так було не раз. Кожна нова влада намагалася зробити для міста доступне для всіх місце відпочинку. Наразі ж крім згадок нічого не залишилося.

Створювалася база відпочинку і в іншому місці на річці Уж. Це був район села Оріховиці. Зроблено все було непогано, можна було і покупатися, поплавати, покататися на катамаранах, просто відпочити, купити щось із їжі. Не враховано було головне — заповнювалася чаша штучного озера під час паводків, коли у воді було багато змулених часток. Вони осідали на дно і з часом перетворили його на тверду поверхню, на якій з’явилися зарості очерету та дерев. І це вже було не озеро, а суцільний ліс. А коштувала така робота з облаштування місця відпочинку не так уже й дешево. Гроші списані, про них забули. А ось озеро можна було зберегти за умови заповнення його водою через каскад відстійників, однак такий захід не був закладений навіть у проекті. Люди обізнані, а в основному це дачники, говорять, що знову щось будується чи вже збудоване. І знову далеко від меж обласного центру.

Правда, в нашому місті є місця для відпочинку у вигляді аквапарку, басейнів із водою — термальною, холодною, мінеральною, звичайною питною. Ціни такого відпочинку доступні не всім. Хто економить на їжі, не буде відпочивати в таких місцях.

Не за горами наступний, 2017 рік зі своїм літом та відпочинком. Влада в місті відносно нова, пора починати думати про майбутнє, адже проблем багато. Не на останньому місці має бути питання організованого відпочинку наших ужгородців, малих та дорослих, багатих і бідних, з машинами та без машин.

Є непогане місце в районі «Кірпічки». Заплановане в минулі часи створення на цій території парку Перемоги ввійшло в історію. Жодних парків у наш час ніхто і не збирається будувати, заважають олігархізація та ломбардизація всієї держави. А вода на території є, вільні площі також є, хоча чомусь вони постійно зменшуються. Для когось створювати місце відпочинку саме там вкрай невигідно. Зайвого мулу не буде, повені не змиють, урагани не знесуть, а також їхати далеко не треба. Для мешканців Ужгорода — радість, суцільні збитки — для когось.

Цікаво, що закладено в генеральному плані нашого рідного Ужгорода з приводу створення місць відпочинку? А що думають самі ужгородці?»