В Ужгороді вперше відбувся семінар для екскурсоводів і працівників музеїв на тематику єврейської культури і історії.

Протягом трьох днів, із 25 по 28 серпня, учасники семінару могли ознайомитися з єврейським світом як теоретично, так і на практиці. Головний доповідач і організатор цієї акції Ігор Радомисельский розповів про нелегку долю свого народу, історію його популяції і знищення на теренах Закарпатської області, страшну трагедію – голокост, а також провів наочну екскурсію синагогами краю.

«Ідея провести такий захід з’явилася в мене ще п’ять років назад, коли я почув від одного закарпатського гіда легенду про євреїв. Її суть полягала у тому, що якщо єврейка помирає цнотливою, то вважається, ніби її не можна ховати. Тому сім’я загиблої замовляє спеціального чоловіка, який би цю проблему вирішив… Таке ставлення до нашого народу мене досить обурило і я вирішив зробити спеціальний семінар, на якому зміг би детально розповісти про наші традиції і культуру, адже подібні «казочки» з уст кваліфікованих гідів звучать досить переконливо. Так виникає досить негативне відношення до євреїв. А насправді на Закарпатті так багато про що можна розповісти і ще більше показати!» - ділиться своїми думками Ігор.

І таки він мав рацію. Першого дня відбулася екскурсія синагогами Ужгорода, включаючи ту, яка діє і по сьогоднішній день. По вулиці Мукачівська є невеличкий будиночок, який виглядає досить непримітно, та виявилося, що його, ще у 1939 році, побудував рабин з села Геївці Аарон Фабельман. Цікаво, що під час побудови синагоги рабин постійно читав молитви і кожну цеглу помічав особливими символами, а в разі своєї відсутності забороняв будівельникам торкатися будь-чого. Наразі ж у синагозі зробили євроремонт, повісили гарну кришталеву люстру і обнесли територію великим металевим забором. Та величне каміння все ще стоїть і таємнича атмосфера захоплює подих. Відчуття, ніби ти не в рідному Ужгороді, адже ніколи не здогадувався про подібне місце. Тож, хоч рабина Фабельмана і забили насмерть, на платформі вокзалу зловісного Аушвіца, та по собі він залишив великий чудесний спадок.

За старовинним звичаєм, біля синагоги євреї будують спеціальну прибудову, яка називається міква. Всередині мікви знаходиться водний резервуар для обмивання тіла з метою очищення від ритуальної нечистоти. Євреї вважають, що омиватися потрібно лише природною проточною водою, тож придумали спеціальний казанок, який заповнюється дощовою водою. Цікаво як виглядає міква? Виявляється, одна з них збереглася біля лінгвістичної гімназії ім.Т.Г.Шевченка на набережній Незалежності. Ще донедавна у цій будівлі була їдальня, та в 1906 році сюди ходили митися євреї. Наразі будівля закинута і знаходиться у приватній власності, нажаль.

Аушвіц – ще не вирок. Історія   жінки, яка пережила табір смерті

Другого дня учасників знайомили із темою голокосту на Закарпатті. Виявляється в 1944 році на територій цеглового заводу було створено гетто, де люди знаходилися від 1 до 1,5 місяця. Євреям говорили, що відправлять їх працювати на завод, але для цього потрібно почекати деякий час у гетто. Без їжі, санітарії і мінімальних зручностей багато людей гинуло ще на місці, так і не дочекавшись зловісних потягів, які привезуть їх до таборів смерті. В ужгородському гетто було зареєстровано близько 17 000 осіб. На території Закарпаття ж було 8 гетто загалом. До таборів смерті того року відправилося 115 000 осіб. 90% з них так ніколи й не вийшли більше на волю. Та були й такі, яким вдалося повернутися. Одною з них виявилася Тільда Гальперт, яка прийшла на зустріч з учасниками семінару і розповіла як все було насправді.
«В моїй сім’ї було 8 дітей, я була сьомою. Народилась я у Мукачеві 1923 року. Коли мені виповнилося 15, я пішла працювати на завод. Наша сім’я була дуже бідною, грошей на життя не вистачало, виживав хто як міг. Їли ми в основному хліб з тирсою і варену брукву. Відносилися до нас, як до людей другого сорту і це було дуже образливо. До 1944 року ми ледве прожили якимось чудом. Поки нас не забрали в мукачівське гетто. Як ми там жили мені розповідати лячно, тому хотілося б опустити подробиці.
Після гетто нас пересадили до «холопських вагонів» і везли незрозуміло куди. Як виявилося пізніше, кінцевою точкою став табір Аушвіц. Мою сім’ю розділили: маму, старшу сестру з дитиною, дружину мого брата з дитиною і молодшого брата посадили в машину і сказали, що відвезуть їх до місця прибуття, щоб вони не йшли пішки. Мене забрали, вибрили налисо і одягли у лахміття. Все що в мене залишилося – це поцілунок мами на прощання.

Нас помістили у дерев’яні бараки по 10 осіб. Зранку ми вставали у стрій і довго чекали поки усіх перерахують. Тоді я вперше побачила великі труби, з яких йшов чорний дим.   Чекаючи, я вирішила спитати у нашої старшої Анчі, яка вже давно була тут, коли ж ми зустрінемося з нашими мамами, на що вона відповіла: «Бачиш дим? Он там твоя мати». Тільки тоді ми зрозуміли, що це табір смерті. Тільки від неї ми дізналися, що наша мати пішла в газ і її спалили, і зараз вона перетворилася на дим.
Після цього я була ще в декількох робочих таборах, працювала на заводах і робила якісь прилади для німецької армії. 8 травня 1945 року радянські війська звільнили наше місто Райхенбаум, яке наразі знаходиться в Польщі. Нікому особливо не було до нас діла, але в один день зробили оголошення, в якому йшлося про те, щоб усі громадяни колишньої Чехословаччини зібралися на головній площі і їх відвезуть додому. Так я і потрапила знов на Закарпаття».

Ця зустріч вразила кожного з присутніх. Особисто я ніколи не думала, що мені доведеться поспілкуватися, чи хоча б на власні очі побачити людину, яка пережила Аушвіц. А ця жіночка і досі ходить вуличками Ужгорода, і ніхто навіть не підозрює, через що вона пройшла.

Третій день був максимально наповнений практикою, адже організатори влаштували тур історичними єврейськими місцями Закарпаття. Спочатку нам представили єврейське кладовище, що знаходиться в мікрорайоні Шахта і розповіли про звичаї поховання. Цікаво що євреї не кладуть на могили квітів, тому що вважають, що знак пошани має бути вічним, тож замість квітів вони використовують невеличкі камінчики.

Наступною зупинкою було Мукачевo, де нам розповіли про декілька синагог, а також вулицю, на якій раніше жили євреї і згодом влаштували гетто. Та найцікавішою була розповідь про мукачівського рабина Елазара Шапіру, який жив на початку ХХ сторіччя і тримав усе місто в своїх руках. Рабина знали по всій Чехословаччині, настільки авторитетним було його ім’я. Кажуть, що колись до Мукачева приїхав президент і почав потискати усім руки. Коли ж він дійшов до рабина, то він лише косо глянув на нього і спитав: «Я вибачаюсь, але хто Ви?». Президент очманів: «Спитайтесь у будь-кого в цьому залі і він скаже Вам хто я. А тепер перепрошую, але хто Ви?». Рабин теж не залишився в боргу: « Спитайте у будь-кого в цьому місті і спочатку вони скажуть Вам хто я, а вже потім хто Ви». І таких історій безліч. Тож можемо підмітити впливовість мукачівських євреїв і гуморливе ставлення до незручних випадків.

Унікальна пам’ятка архітектури гине посеред теплиць в закарпатському селі!

Як багато Ви знаєте про закинуті історичні пам’ятки Закарпаття? Наступна зупинка вразила усіх. Виявляється, що поблизу с. Гребля (місце попросили не розголошувати), знаходиться унікальна архітектурна пам’ятка початку ХХ сторіччя, аналогів якої немає в радіусі 300км. Так, це невеличка синагога, зроблена з дощок, очерету і глини. Наразі будівлю використовують як сарай, а навколо зведено купу теплиць. Сама синагога пристойно тримається, але чи надовго.

«Якщо цю пам’ятку показувати туристам, то вона, скоріш за все розвалиться, та й місцеві почнуть заробляти на цьому гроші. Та навіть якщо й вирішать реконструювати, то спеціалістів в нашій країні немає, а з закордону когось запрошувати дорого, тож вийде ще один «євроремонт». Краще нехай вона помре так, горда і самотня.» - гірко зітхаючи, говорить Ігор Радомисельский.

Тора – дороге задоволення, яке змогли собі дозволити хустська єврейська громада

Ще одним цікавим пунктом виявилася хустська синагога, якою нині опікується рабин Кац, от тільки цю вже можна від реставрувати, хоча все ще лячно, що влада може вирішити що завгодно. Вона була побудована у кінці ХІХ сторіччя, а розписи на стелі і стінах датують початком ХХ сторіччя. Ось тут і хотілося б розповісти про цікаву і невід’ємну частину єврейської релігії – Тору, якої до Другої Світової війни в синагозі зберігалося 80 листів (а це дуже дорого). Отже, юдеї вірять в загробне життя, але найбільшу увагу юдаїзм приділяє земному. Засновником можна вважати Мойсея, якому Бог передав Тору (заповіт). В основі юдаїзму лежить Тора, або «закон» — п'ять перших книг єврейської Біблії.

«Тору виготовляють з дубленої шкіри, - розповідає голова Хустської синагоги рабин Кац. – Крізь віки її прийнято записувати слово в слово і зберігати у вигляді оригіналу. Для такої тяжкої роботи існує спеціальний писар – сойфер. Він особисто вичиняє шкіру і виготовляє чорнила. Писати Тору потрібно гусячим пером і обов’язково в хорошому настрої, тому процес виходить досить довгим. Існує кілька технік написання шрифту, але кінцевий вигляд літер має бути ідентичний оригіналу. Тора містить 54 розділи, кожен з них записаний на прямокутних шматках шкіри, закріплених між собою. Вони намотуються на спеціальні дерев’яні палки і виглядають, як згорток. Розділи відповідають 54 суботам року. Протягом тижня, євреї читають фрагменти розділу, а в суботу «закріпляють знання.»

Наразі в хустській синагозі залишилося лише три листи Тори, та виглядають вони велично, як і сама будівля, тож радимо відвідати її кожному і самостійно поспілкуватися з рабином.

Семінар завершився тим, що кожен з учасників отримав диплом про проходження, а це означає, що близько 30 гідів тепер знають ще одну таємничу історію нашого краю, про яку варто розповідати і якої не треба цуратися.

Вероніка Станчак, студентка відділення журналістики УжНУ