Олександр Солонтай вважає, що найкраще сепаратизм у Криму і на Донбасі розуміють закарпатці.

«Лад у країні буде тоді, коли її громадяни будуть більш освічені», — ще на початку нашої розмови зазначив Олександр Солонтай, відомий закарпатець, який сьогодні живе і працює в Києві. Ця фраза, напевно, найкраще характеризує те, чим він займається і на що спрямовує власні зусилля.

Олександр — викладач, експерт Інституту політичної освіти, один із лідерів «Сили людей», активний громадсько-політичний діяч. Особливо до його думки прислухаються закарпатці, адже після від’їзду до Києва Олександр не випускає область із виду, відстежує її політичні процеси, завжди готовий допомогти і надати підтримку громадсько активним людям, із якими постійно взаємодіє.

Нерідко експерт приїжджає до Ужгорода з проектами Інституту політосвіти. Цього разу була навчальна поїздка для депутатів зі Сходу, тож Олександр перебував у місті кілька днів, один із яких приділив зустрічі з закарпатцями на Театральній площі. За кілька днів до цього в експерта знайшлося трохи часу для інтерв’ю виданню Prozak.

Тож про ситуацію на східному фронті, децентралізацію на Закарпатті, сепаратизм і відповідальність держави перед народом — у розмові з Олександром Солонтаєм.

В УКРАЇНІ ПРОХОДЯТЬ ДВІ ЛІНІЇ ФРОНТУ: ОДНА — ФІЗИЧНА, НА ДОНБАСІ, ІНША — ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА, В КИЄВІ

— Ким ти більше почуваєшся: закарпатцем чи все ж киянином?

— За першої ліпшої нагоди приїжджаю на Закарпаття. В Києві завжди підкреслюю, що я закарпатець, спеціально вживаю діалектні слова під час своїх виступів. Пишаюся своїм походженням, хоча в моїй родині та серед друзів багато людей із «Великої України». Але я виріс на Закарпатті, сформувався і до цього часу зберігаю ужгородську реєстрацію — для мене це не просто так.

— З чого складається твій робочий день, наскільки він насичений?

— Останній рік засинаю з новинами зі Східного фронту, з усвідомленням того, що в Україні проходять дві лінії фронту: одна — фізична, на Донбасі, інша — інтелектуальна, в Києві. І перемога насправді буде в Києві, а на Сході буде фізична реалізація цієї перемоги. Не раджу так жити нікому. Навпаки — раджу всім вимикати телевізор, читати і споживати новини виключно з Інтернету, де можна контролювати інформаційний потік, і з газет.

— Ти віриш у цю владу?

— Не вірю, але вірю, що вона буде робити те, що нам потрібно, тому що вона є похідною від тієї групи людей, яка стояла на Майдані. Джерело всіх змін в Україні — це люди, які не хочуть жити по-старому. Не політики скинули Януковича, не вони зробили перезавантаження системи, не вони звернули Україну з московського у проєвропейський напрямок. Замовник змін нікуди не зник. Зміни роблять близько мільйона активних людей, які хочуть іншої країни. І цей мільйон здатен змушувати всіх інших тридцять мільйонів дорослого населення погоджуватися з цим, а політиків — скеровувати свої дії, щоб було вигідно не тільки їм, а й нам. А загалом влада не змінилася, тому я їй не довіряю, вона нічим не відрізняється від попередньої. Але на відміну від попередньої вона не стріляє в людей і боїться їх. І люди повинні звикнути до того, що владу потрібно спрямовувати, нею потрібно керувати. Ми повинні зрозуміти, що ми — джерело влади.

— Як експерт Інститут політичної освіти, чи можеш сказати, за яких обставин Україна вийде з воєнного конфлікту?

— На мою думку, війна закінчиться через три роки нашою перемогою. Я гадаю, це буде 2017 рік. Сьогодні ми не можемо просто взяти і перемогти. І не можемо здати Марі¬уполь, Краматорськ чи Сєверодонецьк, аби повернути Луганськ. Не можемо допустити нового прориву, тобто ми змушені воювати. З іншого боку, той стан, у якому перебуває країна, зараз не привабливий для проживання людей. Ця країна не є аргументом. Життя в Україні має бути таким, аби люди не сперечалися про те, де краще жити.

Я завжди кажу, що найкраще ситуацію з сепаратизмом у Криму і на Донбасі розуміє закарпатець. Бо він поїздив Європою і не розуміє, чому Україна так живе. Ми бачили бідну Румунію, Словаччину, Польщу, які змінювалися на очах. Для східняка не є аргументом, що Україна це та країна, за яку він повинен боротися. Поряд у нього багатша Росія.

Не можна постійно керуватися патріотичними почуттями. Люди мають матеріальні потреби, хочуть нормально жити. Можна вийти на революцію під синьо-жовтим прапором, наповненим емоціями, відстоювати права і свободи. Але після цього має настати добробут. Якщо краще життя не настає, виникає питання: навіщо люди гинуть?

— Тобто три роки триватимуть воєнні дії?

— Я думаю, що три роки триватимуть реформи. Цей час потрібен, аби провести їх на глибині і перетворити всі наші сектори в ринкові, запустити систему права, поставити економіку, аби не залежати повністю від кредитування. Завдання армії на першому етапі — стримувати наступ, на другому — дати таку відповідь, аби ніхто не хотів наступати, а на третьому — спланувати операції звільнення. Це завдання, які повинні поставити цивільні люди перед військовими.

ЗАКАРПАТЕЦЬ НІКОЛИ НЕ СТРІЛЯВ БИ ОДИН В ОДНОГО НАВІТЬ ЗА ВЕЛИКІ ГРОШІ

— Сьогодні активно обговорюють тему децентралізації. Що ти думаєш із цього приводу і чому так активно виступаєш щодо ліквідації РДА?

— Закарпаття давно прагне автономії й більш самостійного вирішення своїх питань. Але ця автономія повинна йти не до місцевих кланів, а до людей. Замість районних державних адміністрацій, якими керує призначена з Києва особа, повинні з’явитися органи самоврядування. Тобто райради мають створити свої виконкоми і керувати своїми районами самостійно, а самі ради повинні стати прозорими та зрозумілими для впливу людей.

На рівні Закарпатської області потрібно реформувати Закарпатську ОДА. Вона повинна перестати виконувати рішення обласної ради, стати наглядальним органом президента і прем’єра, а також взаємодіяти з судовою, військовою системою, спецслужбами, слідкувати за роботою місцевих рад. Обласна рада повинна реалізовувати функції теж через виконком і обласні комунальні підприємства, тобто здійснювати місцеве управління самостійно. Тоді буде зрозуміло, хто чим займається, і місцева влада не буде вважати себе царями, поставленими з Києва для контролю за місцевими.

— Як щодо розмов про 4 райони, які мали створити на Закарпатті?

— Це безглуздо, такого не буде. Сучасний районний поділ збережеться в найближчі роки. Навіть РДА можуть зберегтися, якщо не буде змін у Конституції. Теперішній адміністративно-територіальний поділ, який є на Закарпатті, настільки болісна тема, що ті, хто буде зачіпати це питання, отримають таку відповідь, що навіть пасивний закарпатець раптово стане активним (усміхається. — Авт.).

— Яким ти бачиш Закарпаття в Україні?

— Після закінчення війни Закарпаття стане тим місцем, де проходитимуть психологічну реабілітацію Схід і Захід. Саме закарпатці демонструють, як жити століттями в мирі, маючи різне етнічне походження, мову, віру, культуру. Ми повинні навчити цьому всю Україну. Я думаю, що на Закарпатті не вдалося б інспірувати подібну до Донбасу ЗНР, бо закарпатець ніколи не стріляв би один в одного навіть за великі гроші.

— У тебе не виникає бажання займатися політикою на Закарпатті?

— Загалом свого спостереження за нею я не припиняв. І на місцеві вибори, які невдовзі відбудуться, маю намір пропустити через спеціальні навчання і підготовку всіх охочих наводити лад у місцевих радах.

— Такою є одна з функцій Інституту політичної освіти?

— Так, це одна з функцій Інституту політичної освіти і моя політична функція. Звичайно, тим, хто мені особисто імпонує, я буду допомагати, але це в додатковий, незалежний від навчального процесу час. А взагалі функція нашого Інституту та політичної команди «Сила людей», до якої я належу, це зміна влади шляхом введення в політику нових людей, особливо тих, хто проявив себе останнім часом: євромайданівців, волонтерів, правозахисників, помічників людей, переселенців тощо, а також підсилення дієвих, які вже себе проявили.

— Тобто «Сила людей» попри невелику кількість голосів на виборах продовжує діяти?

— Після того, як півроку тому партія була зареєстрована і вперше спробувала взяти участь у виборах (ми взяли понад 100 тисяч голосів — 18 тис. за списком, решта в мажоритарних округах), ми продовжуємо розбудову структури. Увесь вільний від Інституту політичної освіти час я приділяю політичній діяльності. На Закарпатті вже є перші осередки нашої структури.

«ДЕРЖАВА УНИКАЄ НОРМАЛЬНОЇ ОПЛАТИ СИЛОВИКАМ І ВОДНОЧАС НАБИРАЄ РЕКРУТІВ У УКРАЇНІ»

— Тобі ще не надходила повістка?

— Не надходила. Якщо надійде — піду. Але вважаю кардинально неправильним те, що людей, які не хочуть воювати, забирають в армію. Вважаю неправильними як мобілізацію, так і призов молодих 20-річних хлопців, які раніше не воювали. Бо вони не стануть військовими. Це безглуздя, визнане в усьому світі. Мобілізацію в Україні теж вважаю безглуздою не тому, що в країні не оголошена війна, а тому, що в Україні достатня кількість чоловіків, які мають військовий досвід і готові працювати професійними військовими, якщо їм нормально платити. Держава уникає нормальної оплати силовикам і водночас набирає рекрутів у Україні, заганяє гарматне м’ясо в армію. Я не сприймаю той аргумент, що в державі немає грошей на професійну армію. Це в державі, у якій 30 мільярдів гривень внаслідок податково-бюджетної реформи вилучили з місцевих бюджетів у національний бюджет (25 % ПДФО з кожної області потрапило в національний бюджет + військовий податок)? Уряд каже, що немає грошей профінансувати професійну армію, тобто людей, які мають права, передбачені в контракті, й отримують гідну зарплату? Красти треба менше, а не зганяти хлопців із усієї України в армійське рабство, де нема прав, ухилення карається, а батьки та друзі мусять одягнути й забезпечити!

— Яка твоя думка щодо офіційного відкупу від мобілізації?

— Це ще один податок. Доволі непоганий варіант.

— Закарпатців звинувачують у тому, що хлопці виїжджають за кордон на заробітки, аби не йти воювати…

— Порівняно з іншими регіонами Закарпаття не має дуже негативних показників. Взагалі щодо інертності закарпатців створено чимало міфів. Це пов’язано і з тим, що під час виборів у нас найменша явка. Але це специфіка регіону — їздити на заробітки. А рівень активності тут такий, як у середньому в інших регіонах.

— Чи вистачає за такого тісного графіка часу на подорожі, сім’ю, дозвілля?

— Критично не вистачає. За останні два роки в мене таке враження, що працюю цілодобово. Але як тільки подумаю, що переживають воїни та мої друзі там на Сході, зникає вся втома. Більше того, коли закрадається сумнів або хвилина відчаю, я набираю друзів, які воюють, питаю, чим можу їм допомогти. І розумію, наскільки нам легше тут. Хоча інтелектуально наше завдання складніше, але фізично нам набагато легше. Тому ніхто з нас не має права бідкатися. Маємо докласти максимальних зусиль, аби змінити ситуацію.

Наталія Каралкіна, фото Людвіка Гойса