1 листопада ужгородцеві Михайлові Ломазі виповнюється 75 красних літ. А народився він на благословенній Іршавщині, в селі Арданові, що зручно примостилося під горою з такою промовистою і богоугодною назвою — Богослав.

Це село «з ранньої весни до пізньої осені потопає в густій зелені садів, замріяно ширяє в сонячному промінні під різнобарвною шапкою дивних принад карпатських лісів, а взимку милує око неповторними краєвидами» — так починається книга «Арданово, село під Богославом», підготовлена за участі уродженців цього села Михайла Ломаги, Василя Кобаля та вчителя історії Арданівської середньої школи Михайла Сенишина, яка минулоріч вийшла в ужгородському видавництві «Карпати». У ній — розповіді про історію і сьогодення цього населеного пункту — одного з найстаріших на Закарпатті, про його уродженців, які прославляють Арданово своїми добрими справами на благо людей.

Він щиро гордиться своїми земляками-односельцями, про кожного з них може розповідати багато, цінує дружбу з ними. Це — Іван Якима — колишній директор школи в Арданові, «Відмінник освіти України», Василь Станинець — доктор хімічних наук, Соросівський професор, нагороджений Державною премією України в галузі науки і техніки, знані у краї медики брати Іван, Василь та їхня сестра Марта Голяни, художник Михайло Митрик, педагог і музикант Антон Кобаль, династія вчителів Хриптів, таланти родини Садваріїв… Багато з них, на жаль, уже переступили поріг вічності, але пам’ять про їхні добрі справи живе в селі…

У творчому активі нинішнього ювіляра ще одна книжка: словник говірок «Арданівська бесіда», який побачив світ кілька років тому і куди ввійшло 1750 діалектних слів. Це запозичення зі словацької, російської, чеської, німецької, угорської, польської, румунської та інших мов.

Насправді це прекрасно, коли людина не забуває про своє родове гніздо. Так сталося і в Михайла Ломаги.

У світ він прийшов у 1940 році на благодатній землі з її працьовитими людьми, щедротними садами-виноградниками, з молоком матері ввібравши в себе найкращі риси свого древнього трудолюбного роду.

Успішно вчився у школі, потім в інституті у Львові, де здобув спеціальність інженера-економіста.

Після закінчення вузу в 1962 році всеньке своє трудове життя віддав Михайло Іванович місту над Ужем. Тут трудився на промислових підприємствах, відтак на комсомольській і компартійній роботі, заступником начальника управління праці та соціальної політики Закарпатського облвиконкому, згодом державної адміністрації. Завершив свій трудовий шлях помічником-консультантом народного депутата України.

Йому неймовірно пощастило: ще в радянські часи, коли ми знаходилися за «залізною завісою», в іпостасі керівника туристських груп (працював у обласних комітетах комсомолу і партії, а такі супервідповідальні свого роду ідеологічні завдання доручалися тільки членам КПРС вищого, так би мовити, ешелону; а ще слід додати, що випадкових людей у обком партії просто не брали) побував чи не в усіх республіках СРСР, країнах Східної Європи, а в 1978 році навіть у країні, де сходить сонце — в Японії. Але з усіх далеких і близьких закордонних доріг його душа рвалася додому, у вічно юний і водночас древній Ужгород, у Арданово — столицю ні з чим незрівнянної закарпатської сливовиці.

І де й на якій посаді би не працював — завжди допомагав і допомагає людям. Це в нього у крові. Ось тільки деякі штрихи.

Брав найактивнішу участь у будівництві нової школи в рідному селі.

Коли ж створювалися нові мікрорайони Червениця та Кошицький в обласному центрі, його великий досвід та знання людей, практичність і енергійність стали тут у великій нагоді. Прокладання доріг, газо- та водопостачання тощо.

Здається, прийшов час відпочити.

Але Михайло Ломага належить до людей, яким спокій і не сниться. Він завжди знаходить якусь суспільно значиму роботу. А чи вона його шукає? І чоловік впрягається у громадського воза й добросовісно тягне його, тягне. Він усім старається прислужитися рідному місту над сивим Ужем, місту, в якому мешкає понад півстоліття, людям, які й нині звертаються до нього, особливо ж землякам. Це для нього — святе. Бути справжньою людиною — це найвища посада на землі.

Радість йому та його дружині Мелані — до речі, теж уродженці Арданова — приносять дві донечки Оксана та Леся, які позакінчували вищі навчальні заклади і живуть та трудяться теж в Ужгороді, подаровані ними разом із зятями Василями внуки, які тягнуться до свого щедрого й мудрого батька і дідуся, бо він завжди готовий підставити своє надійне плече у бурхливому житейському вирі.

Добре пам’ятається, як свого часу й мені старався прийти на поміч, коли сильним світу цього не сподобалася одна з моїх книг і я лишився без роботи. І це вже у вільній Україні! В той час, як окремі мої вчорашні друзі й колеги тихо посміювалися-тішилися, торжествували, то він, будучи вже не при владі — пенсіонер, усе-таки шукав способи, аби знайти мені роботу, щоби було за що купити шматок насущного хліба для прогодування сім’ї…

Мабуть, у нього багато золота в душі, бо народився золотоосінної днини. Людина золотоосінньої пори…

Тож усі ті, хто цінує і знає цю повну оптимізму й життєствердності особистість, а також численні родичі та друзі поспішать до нього, аби знову привітати цього щедротного й багатого душею чоловіка з черговим днем народження.

Нині ж — особлива дата, ювілейна. І всі щиро повіншують йому многая і благая літ у здоров’ї, радості й усякій житейській благодаті. І нехай рясно-щедротні побажання збудуться. Бо Михайло Ломага цього справді заслужив усім своїм людинолюбним життям…

Андрій Дурунда, письменник