Тренер з Донецька Віктор Мельник відкрив в Ужгороді сучасну велошколу.

Про Віктора Мельника в інтернеті інформації чимало. Воно й не дивно, адже він є заслуженим тренером України, тренером вищої категорії з майже 30-річним стажем роботи, котрий підготував 15 майстрів спорту та двох майстрів спорту міжнародного класу.

У грудні минулого року визнаний у сфері велоспорту фахівець змушений був покинути Донецьк. Коли ДНР-івці з автоматами забрали його автомобіль, 60-річний Віктор поспіхом спакував у фуру 28 велосипедів і поїхав геть, аби розпочати спокійне життя деінде. “Деінде” виявилося на Закарпатті. Наставник українських велочемпіонів каже: йому хотілося жити там, де тепло. А молодий вихованець Володимир Козловський якраз запросив до свого рідного Ужгорода.

Нині ми розмовляємо з ним у підвалі ужгородської ЗОШ №20, де знаходиться база нещодавно відкритої велошколи. У просторому чистому приміщенні на стінах у рядочок висять велосипеди, під вікнами – ряди інструментів. Виявляється, пан Віктор у цьому підвалі не лише працює, а й тимчасово живе. Дирекція школи вже обіцяла виділити для тренера та його 12-річної доньки Лізи інше приміщення – кімнатку біля басейна. Там ця маленька родина планує жити, доки не з’явиться можливість продати житло в Донецьку. Тоді, каже тренер, він мріє разом зі старшим сином, який зараз працює у Києві, придбати будинок десь під Ужгородом і оселитися тут назавжди.

«Народився я у Маріуполі, – починає розповідь про себе Віктор Мельник. – Через те, що був хуліганом, потрапив на облік до дитячої кімнати міліції. А тоді структура працювала так, що важких підлітків залучали до спорту. Мені найбільше сподобався велоспорт – через динаміку, драйв, як модно нині казати. Я люблю швидкий рух, до того ж їзда на велосипеді розширює кругозір. Але, мушу визнати, сам я особливих успіхів у спорті не досяг, максимум став призером Чемпіонату ВСТ «Авангард».

У 1981 році ми з першою дружиною поїхали жити у Тернопіль, звідки вона була родом. Там я почав працювати тренером спортивного товариства «Колос». У 1985-му «Колос» запросив мене на роботу до Донецька. На той час велоспорт у цьому місті був розвинений дуже добре, тож я поїхав. З тих пір і жив у Донецьку. Спочатку там працювалося добре, але з кожним роком ставало все гірше: спорт занепадав, держава не вкладала у його розвиток жодної копійки. Бували роки, коли ми перебивалися мало не з хліба на воду. Більшість моїх колег тренерську роботу полишили, подалися хто в бізнес, хто на інші роботи. Я ж нічого іншого робити не вмів, тому продовжував працювати далі.

Так дотягнули ми до 2004 року. А потім я дізнався, що один наш мільйонер – Сергій Олексійович Тарута – це той самий хлопець, котрий колись працював зі мною над розвитком велоспорту у Маріуполі. Я потрапив до нього на прийом, а він запропонував заснувати професійну велокоманду. У мене були на той час талановиті вихованці, навколо яких ми і почали створювати приватний спортивний клуб. Він називався «ІСД» – «Індустріальний союз Донбасу».

Клуб цей швидко «виріс». До нього входили не лише українські спортсмени, а і хлопці та дівчата з Росії, Польщі, Білорусі, Швейцарії, Колумбії. Ми давали молодим спортсменам можливість працювати, отримувати хорошу зарплатню, їздити на міжнародні змагання. Якщо спортсмен не виправдовував наших очікувань, його заміняли на інших, більш перспективних, тому до нас прагнули потрапити усі, хто в нашій країні бачив себе у велоспорті.
Хоча, скажу чесно, з дітьми мені було працювати легше, ніж із дорослими. Навіть отримавши можливість тренувати світових чемпіонів і мати за це гідну винагороду, я скучив за малечею. Бо з професіоналами важче, до них в особисте життя не залізеш. Я же скучив за тими часами, коли ми кожного року їздили з дітьми на велосипедах до Криму, а це 650 кілометрів шляху.

Який я педагог? Мабуть, все таки м’який. Я ніколи не кричу, а мої діти знають, що чим тихіше я розмовляю, тим більше серджуся. Ще я люблю порядок і пунктуальність. В Ужгороді зіштовхнувся з тим, що люди до мене постійно запізнюються. Кажу: тренування на 16-ту годину, а вони приїздять на 15 хвилин пізніше, і всі їх чекають.

Власне, в Ужгороді все якось повільніше. Наприклад, ужгородці дуже люблять просто собі кататися, але у спорті зацікавлені мало. Можливо тому, що велоспорт тут не розвинений, хоча традиції в радянські часи були, як і чемпіони, про яких чомусь мало хто знає. А велоспорт – це велика і серйозна праця. Талант у цій справі потрібен лише на 1%, а інші 99% – це велика праця. Як і в будь-якій роботі.

Коли я приїхав сюди і запропонував відкрити велоцентр, дирекція 20-ї школи пішла мені назустріч, дала приміщення, яке ми привели до ладу. Потім, коли тут все було готове, я пройшовся класами і запросив до себе на тренування. Знаєте, скільки прийшло дітей? Аж двоє! Маленька дівчинка, яку я називаю мишенятком, і хлопчик в окулярах. Дуже сподіваюся на те, що ці діти не будуть моїми єдиними учнями, що нами зацікавиться більше молоді. Я чекаю учнів 5-6-7 класів і готовий робити з них спортсменів, котрі зможуть представляти країну на міжнародних змаганнях».

Поки ж Віктор Мельник обживається на новому місці, каже, що йому в Ужгороді дуже подобається. «Тут тепло, як я і хотів. Зима була взагалі дуже тепла, я майже зимову куртку і не вдягав. А тепер сакури мене полонили. Я такого цвітіння чудового ще ніколи не бачив. Хоча ваш край прикрашає не лише природа, а і люди. Тут мені дуже допомагають, тому я себе почуваю комфортно. Назад до Донецька повертатися не планую, моє життя тепер тут», – усміхається відомий тренер.



На фото: Віктор Мельник та його ужгородський учень, чемпіон України 2014 року в крос-кантрі серед юніорів, Володимир Козловський.

Тетяна Літераті, ГО «Щасливі діти»