Володимир Химинець, відомий науковець та громадський діяч, до всього ставиться по-філософськи та зі стійким оптимізмом. На його думку, немає завдань, яких не можна вирішити, і, попри найгірші кризи, вихід можна знайти. Як доктор економічних наук Володимир Химинець розмірковує, що зробити, аби зміни в державі таки настали, як ужгородець вірить у наше місто та людей, як батько розповідає, чому дітям необхідне хороше виховання і справжнє дитинство. Тож розмова з Володимиром Химинцем за чашкою кави.


— Ми ще, здається, ніколи не починали розмови саме з кави. Але: ви її любите?

— А хто із корінних ужгородців не любить каву? Вважаю, що найкращу каву готують в Ужгороді. Так склалося історично і без цього напою не буває жодної серйозної розмови, а тим більше закарпатської гостини! Загалом любителі кави діляться на дві основні великі групи. Одні цінять певні сорти кави і надають їм перевагу. Інші люблять експериментувати і змішують у відповідних пропорціях кілька сортів. Для мене найбільш смачною є кава, яку готує вдома мама з кількох сортів і за своєю технологією. Люблю випити каву і з друзями в кафе.

— Мама зразу викликає асоціації з дитинством. Яким воно у вас було?

— Я народився в Ужгороді. Спочатку навчався в Ужгородській школі № 3 — батьки працювали в університетській лабораторії, яка розташовувалася у підвалах медичного факультету, і мене було зручно вранці відводити до школи, а після уроків забирати в лабораторію. Там я часто робив уроки і проводив «наукові досліди». А закінчував школу № 19, до якої перейшов вчитися після її відкриття у нашому мікрорайоні. Моє дитинство пройшло в класичній університетській сім'ї (мама — доцент, а батько — професор тоді ще УжДУ) і в районі нинішніх вулиць Грушевського та Заньковецької. Тому Ужгород для мене рідне і дуже знайоме місто, люблю його і хочу тут жити! Прагну, щоб в Ужгороді хотіли жити мої діти і тому впливаю, наскільки можу, на його зміни в кращий бік.

— Чи пам'ятаєте дитячі подарунки на Новорічно-Різдвяні свята? Сьогодні саме доречно про це згадати.

— Це були іграшки: конструктори, солдатики. Ми любили гратися з братом (у мене старший брат Олексій). Взагалі спогади з дитинства найяскравіші. До 16-ти років я жив з батьками у хрущовці біля «Океану», площею десь 30— 36 кв. м. Батьки були у науці, а ми самі влаштовували собі ігри та розваги. Я ганяв із дворовою компанією, така собі «вулична банда».

З дитинства багато спогадів. Пригадую вулицю Грушевського ще без асфальту, через дорогу були приватні будинки, а далі — поле. І повалений стовпчик угорською мовою, що свідчив про закінчення міста. Автобуси їздили у той час по Заньковецькій.

— Ким хотіли стати? У той час модно було мріяти бути космонавтом, наприклад :)

— У нашій сім'ї найчастіше мова велася про освіту, науку і культуру. Більшість із друзів моїх батьків працювали саме в цій сфері, а в ті часи люди збиралися вечорами і дискутували не тільки про політику, а й про науку, освіту, розвиток Закарпаття. У дитинстві разом із батьками, частіше з мамою, котра як наставник студентів займалася і їх культурним світоглядним вихованням, я побував у багатьох містах країни — Дніпропетровськ, Київ, Москва, тоді ще в Ленінграді був на екскурсіях у відомих усьому світі Ермітажі, Пе-тергофі, крейсері «Аврора». І, звичайно, все це впливало на мої мрії і плани. Я прагнув стати вченим.

— То ви ним стали?

— Я тільки захистився у вересні, у жовтні отримав диплом. Маю ступінь доктора наук. Тепер, щоб отримати вчене звання професора, треба виконати ряд вимог. Я викладаю протягом 11 років на факультеті міжнародних відносин УжНУ, маю свої спеціалізовані курси, один із них — зовнішньоекономічна політика України, намагаюся читати лекції цікаво. Тому професором стану гарантовано :)

Всі роки після закінчення УжДУ працюю в галузі дослідження проблем сталого розвитку сучасних країн та їх регіонів. У контексті єв-роінтеграційної політики України питання сталого розвитку Карпатського єврорегіону, до складу якого крім чотирьох областей України входять прикордонні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії, набуло великої актуальності. Саме з цієї тематики я брав участь в розробці Концепцій сталого розвитку Закарпаття (2000—2002 роки) та сталого розвитку м. Ужгорода (2008 р.). Я ще закінчив Національну академію держуправління з рідкісною спеціалізацією «управління суспільним розвитком», що передбачає вміння планувати довготривалі перспективи, виробляти стратегії розвитку суспільства. Такий випуск був всього один.

— Ще якісь спеціальності маєте?

— Маю медичну освіту, закінчив медичний факультет. Для того, щоб поступати, треба було мати стаж роботи, то я, два роки навчаючись у школі, ходив і працював санітаром у лікарні на Л. Толстого. Справно виконував усю роботу санітара. Психіку мав на той час сформовану і стійку.

— То які перспективи в України? Діагноз можете поставити як лікар і проаналізувати як управлінець?

— Я за натурою оптиміст, тому не хотів би зараз моделювати ситуацію. Перспективи не найкращі як унітарної цілісної держави. Тому що політика нашої влади, як і уряду, до речі, як і всіх попередніх, недолуга і все це погано може закінчитися. Якщо різко не міняти цей курс. Уряд і президент роблять не ті кроки, на які громадськість розраховувала. Таке враження, що вони їх роблять під якимось направленим вектором, і це відбувається свідомо. Не виключено, що ми спостерігаємо збоку за грою, яку реалізовують ті чи інші люди, що перебувають на високих постах.

— Ви ж казали, що оптиміст?

— Так. З оптимістичного. У мене є великі сподівання, що Західна Україна не відчує на собі процеси, які вже відбуваються на Сході й можуть відбутися у центральній Україні та переміститися не очікувано для багатьох у Київ.

— А Ужгород має перспективи і які?

— На це питання у двох-трьох реченнях відповісти надзвичайно складно. Ми всі пам'ятаємо, що ще років 30—40 тому наше місто було надзвичайно привабливим для життя та відпочинку: по-європейськи забудованим, чистим, спокійним, на вулицях і особливо на Корзо та набережній не тільки у вихідні дні, а й у будні гуляло багато людей. Сьогодні все змінилося, і не в кращий бік.

Насамперед місту Ужгороду потрібна програма соціально-економічного розвитку на 20—30 років уперед. Ужгород, в контексті цієї програми та євроінтеграцій-ної політики України, має набути статусу культурно-наукового та туристично-рекреаційного центру на Заході України. Для цього є всі підстави: наявність кількох вузів, висококваліфіковані кадри, інфраструктурна та матеріально-технічна база, туристично-рекреаційний потенціал, географічне розташування тощо. Розвивати місто як промисловий та виробничий центр не варто, а подеколи й шкідливо для людей та навколишнього середовища, досвід радянських років це підтверджує сповна. В Ужгороді потрібно систематично організовувати і проводити наукові, промислові й сільськогосподарські виставки, ярмарки, конференції. Враховуючи ситуацію в Україні, Ужгород міг би взяти на себе і функції Ялтинських економічних і політичних нарад для європейських бізнесу і політики.

Історичні місця і пам'ятки, яких в Ужгороді дуже багато, мають бути реставровані й збережені для майбутніх поколінь. Саме вони і вигляд міста роблять Ужгород унікальним обласним центром в Україні й привабливим для гостей. Терміново потрібно почати наводити порядок в центрі міста — фундаментальний ремонт Кор-зо, приведення у відповідність з історією міста його центральної частини, окультурення набережної та річки Уж в цілому, не буду наголошувати на стані тротуарів, каналізації і доріг у місті. Все це потребує руки господаря і звичайно великих коштів.

— Чого не вистачає Україні, чому вона постійно торкається ногами дна? Економічного та фінансового.

— Не вистачає того, про що багато говорять, — розумної організації суспільства, оновлення влади, знищення корупції. Більшість представників влади і в уряді, і в парламенті залишаються старої формації. Допоможе тільки повне перезавантаження влади зі справжнім процесом люстрації (це стосується і місцевих органів влади). Повинні повністю прийти молоді. Здається, що зміни відбудуться не інакше, ніж через якийсь радикальний конфлікт у Києві. Про це зараз усі говорять, починаючи від підприємців до воїнів у АТО. Нічого не змінилося, залишилися ті проблеми, які були.

— Ви ж теж активно працюєте у цьому напрямку — зміни влади, і є одним із лідерів ГО «Самодопомога Закарпаття». Чим займається ця організація?

— До організації входять самодостатні люди, які вже зреалізували себе в різних сферах, яких турбує майбутнє України і готові прийти на допомогу іншим людям. Наше гасло — «Поодинці пропадемо. Разом — переможемо!». У цих словах усе сказано, це наша мета і наші цілі. За останній рік ми провели ряд акцій, в яких взяли участь сотні людей, нас підтримали десятки інших організацій. Коли влада не спроможна, а в багатьох випадках і не хоче допомагати людям, особливо у сучасних складних умовах, захист інтересів простих громадян, малого і середнього бізнесу, освітян, медиків, працівників культури, пенсіонерів є чи не найголовнішим завданням для будь-якої громадської організації.

— Варто тут запитати і про місцеві вибори...

— ГО «Самодопомога Закарпаття» серйозно готується до наступних виборів у органи місцевого самоврядування, працюємо по всій області. Вибори потрібно провести за новим законом, який викине із органів місцевого самоврядування тих, хто заробляє та спекулює на владі, й змінить структуру влади. Потрібно значно зменшити депутатський корпус на місцях, ліквідувати державні адміністрації і доручити обраним радам створювати виконкоми. До влади на місцях мають прийти нові люди, насамперед патріоти своїх регіонів. Громадам на місцях потрібно шукати, підкреслюю шукати, висувати, а потім вибирати через голосування фахово підготовлених управлінців і чесних людей, які у змозі вивести країну через регіони із прірви. Таким людям треба створити всі умови для роботи в сільських і міських органах влади.

— До речі, вас часто називають креатурою Сергія Ратушняка, особливо у виборчому контексті.

— Із Сергієм Миколайовичем ми знайомі ще з радянських часів. Знаю його як непересічну та вольову особистість, в якої є чому повчитися. Мені імпонує його неординарність та швидкість у прийнятті насамперед політичних і економічних рішень. Крім себе особисто я міг би навести десятки прізвищ людей, яким у дуже складні для них часи він допоміг і словом, і ділом.

Працювати в його команді, а я п'ять років працював заступником С.М.Ратушняка як голови міста, і складно і в той же час повчально. Але навчитися від нього можна дуже багато.

В останні роки, з огляду на різні причини, більшу частину свого робочого і вільного часу я приділяв науці — закінчував наукові дослідження з теми докторської дисертації. С. Ратушняк в останні роки зайнявся політичною аналітикою і, як я розумію, бізнесовими справами. Ми стали менше спілкуватися і наші шляхи розійшлися.

— У нас завжди є таке питання, якого в інших немає :) Щоб ви сказали Богу при зустрічі?

— Насамперед подякував би за розумно збудований світ, в якому є все для розвитку і саморозвитку людини, яка на відміну від інших приматів наділена розумом, здатністю думати, аналізувати і планувати. В той же час мене надзвичайно турбує те, що в процесі еволюції світу сформувалися й виокремилися різні нації й народи, котрі по відношенню до Землі, на якій живуть, до людей, які знаходяться поруч, ведуть себе дуже по-різному. Одні з них є законослухняними (для прикладу, німці), іншим — закони не потрібні (мусульмани живуть за законами Корану). І в той же час є й такі, котрі закони і релігію прагнуть використати тільки у своїх інтересах. Чому одні люди відносяться до собі подібних з повагою, розумінням, толерантністю, а інші задля власної вигоди готові на все і для них релігія, людські закони, мораль — ширма, яка дозволяє досягати певних хвилинних втіх та вигод.

— Що найбільше цінуєте в людях?

— В людях насамперед професіоналізм, чесність і вміння тримати удар. У чоловіків — лицарство, а в жінок — жіночість.

— Уявімо собі картинку: Володимир Химинець на відпочинку. Що на ній зображено?

— Відпочинок у Карпатах — взимку на лижах, влітку і восени тихе полювання на білі гриби. Вже понад десять років відвідую басейн. Намагаюся двічі-тричі на тиждень поплавати. Коли як вдається. Ще люблю займатися у спортзалі.

Вдома граємо в шахи. Ще з друзями з дитинства грали у преферанс, тепер також практикуємо.

— Які у вас мрії?

— Хотілося б, щоб ми і наші діти жили в цивілізованішому суспільстві. Нестабільність і загальнонаціональне відчуття поки-нутості людей — це дуже погано і воно дестабілізує, заганяє всіх у стан стресу. Хочеться, щоб у країні був спокій, щоб молодь не думала про те, як виїхати з України.

— Як вдається бути оптимістом у наш час?

— Треба намагатися довкола себе створювати відповідний мікроклімат, спілкуватися з успішними людьми, які вмотивовують до дій. Набиратися від них тієї енергетики, яка дає можливість самовдосконалюватися і рости. Звичайно, у всіх є проблеми, але є такі люди, які постійно оточують себе проблемами і створюють для себе незрозумілі ситуації. Намагаюся від таких дистанціюватися. Всі проблеми у житті ми створюємо самі й самі можемо їх розв'язати.

Я постійно ставлю собі завдання і намагаюся до них йти. Хотілося б залишити гарний слід у історії краю та в пам'яті людей, які мене знають.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok. com. ua, фото Володимира Твердохліба