Нещодавно газета РІО вітала з Днем народження братів Решків — колишніх відомих футболістів команд майстрів. Старший брат Володимир у колі сім’ї, родичів, близьких та друзів відзначив (27 березня) своє 70-річчя від дня народження, а молодший Стефан трьома днями раніше на життєвому календарі зустрів свою 68 красну весну.

Напередодні в ювіляра в гостях побував журналіст Василь Гаджега.

Один з найбільших населених пунктів Закарпаття — село Великі Лучки. Саме тут, на вулиці Лісній, і проживає ювіляр. Зустрів мене Володимир Михайлович по–сільському, по–весняному: щиро й привітно, правда, вибачився, що не встиг переодягнутися.

Нині на селі, — почав свою розповідь ювіляр, — роботи вистачає, навіть, як кажуть, нема часу глянути вгору.

— А ґаздівство у вас велике? — цікавлюся у ґазди. Бачу, що крім гарного й добротного будинку на обійсті є й чимало інших господарських будівель.

— Як і у кожного порядного сільського ґазди.

— Будь ласка, кількома словами про свою родину?

— Рідне село Решків — це сусідні Ключарки. У батьків нас було п’ятеро. Я був найстаршим. На жаль, одна із сестер прожила лише дев’ять місяців. Самі знаєте яка після війни була медицина. Середульший брат змс СРСР Стефан, як і заслужений учитель України Михайло проживають у Києві, а ще одна сестра Марта у нас медик і мешкає у Сваляві.

Наше село, як і все Закарпаття радянські війська визволили від нормального життя. Кажу так через те, що до війни у батька, хоча він був й інвалідом першої групи, було два гектари землі, коні, воли, корови, свині, бричка, віз, плуг, борона й інший сільськогосподарський інвентар. Він тоді на селі вважався середнім ґаздом, або як наші «визволителі» їх називали куркулями. Ними, до речі, на селі були всі люди, котрі хотіли й чесно працювали. А ось ледарі після війни стали пролетаріями і їм нічого було втрачати окрім записуватися у колгосп. Батько після того, як від нього все забрали, теж написав заяву у місцеве колективне господарство. Працював у виноградній ланці. Він майже протягом року обприскував колгоспні виноградники вручну. Ця робота для батька–інваліда була не тільки важкою, але й шкідливою для здоров’я, адже працював із хімікатами.

— А інвалідом став на війні?

— Ні. Він був призваний в угорську армію, зокрема у будівельний батальйон, який на річці Тиса, неподалік селища Вілок, зводив міст. Саме з нього він і упав. Отримав серйозні травми.

— Давайте перейдемо до футболу. Як стали гравцем?

— На селі усі хлопці футболісти, а тепер ще й дівчата люблять цю гру. А після війни який був футбол на селі? Тоді не було ані спеціального взуття, ані м’ячів, ані тренерів. Правда, було велике бажання грати. І ми ганяли консерви, банки, саморобні м’ячі з ганчір’я, а згодом з’явилися гумійові лопти та шкіряні м’ячі, які шнурувалися. Ми з молодшим братом після сьомого класу поступили в Ужгородське ремісниче училище №6. Після його закінчення мріяли стати столярами-червонодеревниками. Та не вийшло. Річ у тім, що при цьому навчальному закладі була створена команда, яка вважалася резервом для ужгородської команди майстрів «Верховина». Тренерами у нас були такі відомі у минулому футболісти, до речі, ще гравці СК «Русь», або як їх ще називали «літаючі учителі» Василь Федак та Василь Радик-ст. Цим фахівцям вдалося «зліпити» хорошу команду. Про це говорить і той факт, що ми у 1964 у фіналі, який проходив у Львові, зайняли перше місце серед команд ВДСТ «Трудові резерви». У той час це було наймасовіше спортивне товариство в УРСР. А втім наша команда грала і у чемпіонаті Ужгорода. У ній крім мене та брата також грали у майбутньому такі гравці команд майстрів, як ужгородець Микола Митровський та свалявчанин Еміл Губані.

Після завершення училища Стефан працював за фахом на ФМК ім. героя Радянського Союзу Борканюка, правильніше виступав за комбінатівську команду, що грала у чемпіонаті Закарпаття. Я свою трудову діяльність розпочав на Ужгородському дослідному заводі. На підприємстві уже й не пам’ятаю скільки у нас було команд. Мабуть стільки, як і цехів. Я працював у цеху №2. Дозволялося під час ігор запрошувати до команди і кількох гравців зі сторони. Я завжди запрошував брата Стефана.

У 1965 році мене призвали в армію, а Стефан став гравцем ужгородської «Верховини» за яку провів два сезони. Проходив я військову службу в Овручі, де грав за команду дивізії, а також паралельно виступав за збірну так званої Житомирської армії. У 1967 році ми грали поєдинок у Хмельницькому. Після нього я попросився у начальника команди поїхати у Вінницю, де у місцевому «Локомотиві» уже грав Стефан. Коли ми з ним вечерями до нас підійшов один із тренерів «залізничників» і запросив мене до команди після закінчення служби. Наступного року я уже був разом із братом у складі вінничан. Правда, дебютні ігри провів за резервістів, а відтак із десяток матчів зіграв за «основу».

— До речі, за «Локомотив» у цей період крім братів Решків грало ще кілька вихованців закарпатської школи футболу?

— Так. Це воротарі Вільгельм Пфайфер із Сваляви та берегівчанин Чобо Кахлик, а також наш односельчанин Янош Габовда, мукачівець Імре Лендєл та ужгородець Михайло Масинець. До речі, за вінничан також виступали колишні гравці київського «Динамо», які перед цим разом грали з Василем Турянчиком, Йожефом Сабо, Валерієм Лобановським.

Після Вінниці наші дороги зі Стефаном розійшлися. Він продовжив свою футбольну кар’єру в одеському «Чорноморці», а я повернувся додому і у 1969 році виступав за мукачівські «Карпати», які грали у тій же лізі, що й ужгородська «Говерла» та моя попередня команда. Наступного року цю команду практично розформували, а провідні її гравці Ю. Чирков, М. Тимчак, В. Медвідь, І. Качур та М. Русин перейшли до ужгородської «Говерли». Мене теж запрошували, але я женився і дружина не дуже хотіла, аби я більше був у відрядженнях аніж дома. До речі, ми із Миколою Русином разом грали у Житомирі за збірну дивізії.

— Ви понад 40 років були жителем нашого обласного центру. За які команди грали?

— В основному грав за ужгородський «Автомобіліст». Половина складу цієї команди — це колишні гравці ужгородської «Говерли». Ми виступали не лише у першості області, але й у чемпіонаті України серед команд КФК. Згодом працював в ужгородському підприємстві «Тепломережа», куди мене запросив головний інженер Віктор (на жаль, прізвище призабув — Авт.), який родом із Вінниці. Коли я грав за місцевий «Локомотив», то мені зізнався інженер, що він мені із–за воріт подавав м’ячі. На цьому підприємстві я організував команду, яка виступала у чемпіонаті міста над Ужем.

Кілька років виступав і за команду «Художпром». У складі цієї команди був і екс-гравець київського «Динамо», донецького «Шахтаря» та капітан львівських «Карпат» Іван Диковець. А у воротах стояв Ернест Дунда, який нині працює у СК «Юність». Звичайно, чимало ігор провів і у складі збірної Ужгорода та області серед ветеранів. Грав практично ще і у 55 років.

— Цікаві поїздки, матчі…

— Їх було багато. Але нині думаю про інше. Коли грав у Вінниці, то їздили на навчально-тренувальні збори у Крим. І не віриться, що туди нам зараз практично закрита дорога. Я вірю, що найближчим часом все стане на свої місця. А з матчів. Чомусь найбільше запам’ятався товариський матч серед ветеранів у 1990 році, коли до Ужгорода приїхали ровесники з ризької «Даугавою».

— Найтитулованішим з Решків став Стефан.

— Звичайно. Я впевнений, що він входить у першу трійку найтитулованіших футболістів Закарпаття. Далеко не кожен навіть змс СРСР може до нього прирівнятись. Назву основні його титули: бронзовий призер олімпійських Ігор, у складі київського «Динамо» ставав чотирикратним чемпіоном та двократним володарем Кубка СРСР, а також володарем Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА. За збірні СРСР (у т.ч. й олімпійську) відіграв 22 офіційні ігри.

— Володимире Михайловичу, а діти пішли стежиною батька та стрийка?

— Якщо говорити про своїх, то мої сини Петро і Володя навчалися в ужгородській СДЮШОР у відомого дитячого тренера Олександра Івановича Філіпа. Обидва грали непогано, але лише Петро став професійним гравцем, а Володя хорошим службовцем.

— Цікава ідея. Можемо разом із вами скласти команду із гравців, які народилися у ваших рідних Ключарках і грали за команди майстрів.

— Треба подумати… А втім почнемо: Ст. Решко («Динамо»), мс СРСР Я. Габовда («Карпати» Львів), Мирослав Решко («Нива» Вінниця, «Закарпаття»), Мирослав Решко («Карпати» Мукачево, БФШЦ Будапешт), Юрій Габовда (Карпати», «Таврія»), Ст. Решко-мол. («Динамо-3» Київ), Семенович (СКА Ростов–на–Дону), В. Решко, Бундаш, Бубряк...

І, звичайно, Ви….

***

На фото змс СРСР С. Решко на турнірі з міні–футболу у Києві, присвячений легендарному закарпатцю

На другому знімку профі українського футболу, екс-гравці київського «Динамо» Стефан Решко та Василь Турянчик. Фото Богдана Барбіла.

На третьому фото Володимир Решко.

***

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Вітаємо братів Решків