Огляд редакційної пошти.

Раді знов публікувати чергову добірку листів читачів «РІО». Тішимося, що це можливість самовираження для авторів, а ще більше радіємо, коли на листи реагують відповідні органи. Кожна думка насправді враховується так чи інакше, рано чи пізно ваші дописи реалізуються у певних рішеннях людей, які можуть змінити ситуацію. Пишіть нам про те, що вас тішить або бентежить, пишіть, якщо маєте клопіт, який складно здолати, проте можна описати, а це вже 50 % успіху. Бажаємо більше приємних приводів для написання, ніж сумних.  

ПРО ПАВЛА ЦІБЕРЕ...

До редакції надійшов лист від мукачівця Василя Дячука, який усе життя працює в Закарпатській обласній дитячій лікарні отоларингологом. Він написав відгук до статті Магдалини Чубірко «Крізь терни до зірок» про історію Ужгородського Національного університету, опубліковану в минулих числах газети. І сам пише про Павла Цібере, про якого згадує авторка. Пан Дячук переконує, що П. Цібере був неперевершеною особистістю, до знайомства з ним він не зустрічав у Мукачеві настільки талановиту людину з енциклопедичними знаннями. Він оповідав своїм товаришам про життя інтелігенції в довоєнній Чехо¬словацькій Республіці, про різні народні течії того періоду: про русо-, українофілів, фенциківців, бровдіївців та давав багато цікавої інформації, про яку ніхто достеменно нічого не знав, оскільки тоді ці матеріали були під забороною. Також саме він переповідав про життя людей у демократичній Чехословаччині, про становлення Підкарпатської Русі від Попрада до Тиси, про можливі великі перспективи для розвитку нашого краю, які були перервані Другою світовою вій¬ною.

«Попри високу освіченість, ерудицію Павла Цібере на брали на роботу до Ужгородського університету. Він мав юридичну освіту, закінчив Карлів університет у Празі. Викладачі в УжДУ були приїжджі . Радянська влада нехтувала місцевими фахівцями, які навчалися у кращих університетах Західної Європи. Вони сприймалися як буржуазно-націоналістичний контингент, не вартий довіри радянської влади», — пише автор листа.

Саме Цібере, за словами В. Дячука, як представник Чехо¬словацького уряду перебував у Франції, Англії, розповідав світові, що являє собою автономія Підкарпатської Русі. Знався з президентом країни Томашем Масариком та іншими відомими людьми тодішньої Європи. Через дипломатичні канали він мав пряме відношення до звільнення зі сталінських таборів підкарпатських молодих людей, які туди потрапили через місцеву комуністичну пропаганду та направлення їх до Чехословацького військового корпусу для боротьби з фашизмом.

Також читач «РІО» тепло описує, як Цібере навчав знайомих німецької, англійської, чеської, угорської мов, при цьому грошей за навчання не брав, вдячні учні приносили йому харчі. Також Дячук зі своїми товаришами знав, що Цібере був політично репресованим.

«Ми підозрювали, що деколи за нами тягнувся хвіст, тобто слід КДБ, іноді приєднувався до нас хтось зі знайомих і починав розмову на політичні теми або про погане життя народу. Ми, таким чином, «шістірок», «шпіцликів» нюхом відчували», — додає пан Дячук.

Згодом спілкування пана Василя та ще двох його друзів — Ервіна Лукача та Івана Делегана з Павлом Цібере обірвалося, оскільки перші троє роз’їхалися на курси, навчання та нову роботу. Коли В. Дячук повернувся до Мукачева, то більше Цібере не бачив.

Коли були видані достовірні матеріали про УжНУ, пан Василь подзвонив столичним колегам І. Делегану і Е. Лукачу й розповів, що автор статей просить людей, які знають щось про Павла Цібере, написати до газети.

«Вони просили згадати мене ті чудові дні, які назавжди залишилися в нашій пам’яті при спілкуванні з цією прекрасною людиною. Дійсно, це була видатна особа, яка могла би дуже багато зробити для народу нашого краю, але комуністичний тоталітарний режим зі схибленою ідеологією боявся розумних та освічених людей, які були здатні змінити систему, надати їй людського обличчя європейського рівня, а не сліпо йти дикунським шляхом придушення ініціативи особистості», — завершує свого листа читач.

КУДИ ЙДУТЬ ГРОШІ, ЯКІ ЗДАЮТЬСЯ В САДОЧОК?

Редакція отримала листа від постійної читачки, яка не бажає називати свого імені. Вона описує типову ситуацію в дитячому садочку Ужгорода, переконує, що в садочку щомісяця не просять, а вимагають гроші на мийні засоби. При цьому у групі близько 25 дітей, якщо ж помножити на 20—30 гривень, то виходить чимала сума. Авторка зазначає, що всі ми знаємо, скільки вартує проста пляшка засобу й на скільки її вистачає.

«Куди йдуть усі ці гроші, які здають батьки? Я це питання порушувала не раз, але відповідь одна: у фонд групи, — пише жінка. — У мене знайома теж одинока мама, вона в іншому садочку член батьківського комітету. Щомісяця вона здає тільки половину суми на мийні засоби, іграшки, ремонт та інше. Каже, в неї пільги», — пояснює свою ситуацію читачка.

Вона додає, що працює неофіційно у сфері торгівлі, не може одержати довідку про доходи. Жінка нарікає, що продавчинею одержує невеликі гроші й сума не є стабільною, також отримує допомогу дитині від держави, проте цих грошей просто катастрофічно бракує і на регулярні виплати в дитсадок. Загалом ужгородка цікавиться, мабуть, дещо риторично, чи в садочках мають право збирати гроші на засоби для миття і чи батьки зобов’язані їх сплачувати.

«Я все розумію, в кого з батьків дороге авто, якісний і дорогий одяг у дітей, гарна робота, достойна оплата — ті можуть здати. А що робити іншим, таким, як я? Чи я маю знижки на ті ж гуртки?» — йдеться в листі.

КОСМІЧНІ ЗОМБІ, ЯКІ МАЮТЬ МІСІЮ У МАЙБУТНЬОМУ

Закарпатець Віктор Андріюк написав редакції листа, в якому ділиться про те, що до кінця незвідане, але що досі інтригує, що вивчають науковці, про що знімають фільми, а певні люди наполягають, що бачили. Подаємо пряму мову автора.

«Це було на Уралі на п’ятому-шостому році після війни в одному з сіл. Їхали на возі старша людина й молода дівчина, а назустріч їм солдат у формі воїна радянської армії часів війни і запитує їх: де я є, а де німці? Ті двоє відповідають, мовляв, звідки ви йдете, адже вже 6 років, як закінчилася війна, а ви перебуваєте в одному з уральських сіл. А солдат почав свою розповідь. Було це під Оршею в 1941 році. Наша частина потрапила в оточення, нас захопили в полон німці. Ці німці навели на мене автомат, вели розстрілювати,   наказали роздягнутися, звели затвор і я йшов, чекаючи, постріл у спину. Але в цей момент перед нами щось блиснуло і мене якась сила потягнула в корабель. Я не пам’ятаю, скільки був у кораблі, але через деякий час мене з нього викинуло. Я опинився біля німця, більше нікого поряд не було. Німець був без тями, автомат лежав біля нас. Я зрозумів, що нас викинули з НЛО і ми обоє опинилися в невідомому нам селі. Я вирішив спитати, де ми є, і зустрів вас на возі. Німця відвіз до центру села, в сільську раду, а сам намагався з’ясувати, що ж відбувається».

Автор листа згадує різні сенсаційні повідомлення в іноземних ЗМІ щодо виявлення НЛО. До прикладу, коли американські рибалки в Атлантичному океані зустріли судно, на борту якого були троє незнайомців, які відрекомендувалися німецькими космонавтами, яких за наказом Гітлера ще в 1943 році запустили в космос. Як документ-підтвердження «прибульці» показали телеграму від фюрера, у якій була подяка останнього трьом льотчикам, які готові віддати свої молоді життя задля інтересів рейху. Тоді у ЗМІ обговорювалося питання, як можна було прожити в космосі 47 років, була версія, мовляв, це було глибоке заморожування, коли організм не потребує живлення через різке уповільнення обмінних процесів. На борту космічного об’єкта виявлено охолоджувальну систему. Віктор Степанович зауважує, що гіпотеза сумнівна, бо досі нема технології виведення живих організмів із анабіозного сну. Хоча з матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що такі експерименти проводилися в концтаборах. Розмова з «прибульцями» навряд чи могла дати відповіді на запитання, бо були підстави вважати, що свідомість космонавтів підконтрольна якійсь безмежній владі. Відтак правдоподібна версія — це можливе зомбування тих трьох льотчиків, організм яких, свідомість і підсвідомість керуються певною програмою.

Читач «РІО» пише, що нещодавно ботанік Гарвардського університету Е. Девіс довів, що на Гаїті з давніх-давен насправді є реальним міф про зомбі — живих мерців. Місцеві ворожбити катували порушників законів роду розчинами, які при певній концентрації могли паралізувати нервову систему. Віктор Степанович припускає, що космічний апарат, у якому опинилися 3 смертники, за задумом експериментаторів мав стати «орбітальною труною», в якій прокинулися би вже не офіцери, а космічні зомбі, запрограмовані для виконання таємної місії в майбутньому...

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІ¬ТИЧНА ЗАМАЛЬОВКА

Пані Галина Гриценюк у своєму листі описує своє бачення політичної ситуації, вказує можливі передумови сьогоднішніх процесів, а також аналізує можливі наслідки. Далі пряма мова кількох фрагментів із листа.

«І землі в нас родючі, і народ працьовитий і талановитий, але дух панування старого над новим існує ще досі. Наші новоспечені «вожді» всі з того недалекого минулого. Почалося все з приватизації. Чи потрібна вона була? Мали ж знайтися люди, котрі взяли би на себе роль реаніматора і відбудовника. Інша річ, як виглядали мотиви цієї приватизації. Адже все навколо було в лежачому стані. Дехто подумав, чому би не прибрати до рук усе, що було нічиїм. А основна кількість людей залишилася осторонь. І народ давав собі раду. Пішли в хід візки-кравчучки. Народ подався в «турпоходи» до близького зарубіжжя. Почався шалений бартер. Народ вчився виживати. Старі комуністичні кадри теж не дрімали. Творився новий клас із винахідливих і спритних. Але біда в тому, що в політику не допускали тих, котрих вимагав дух часу. Це були спритні, не богобоязкі ділки, котрі почали все «реформувати» за принципом: все, що твоє — моє, а що вже моє — то не твоє. Так було за часів Кучми і триває донині», — мовиться в листі.

В іншому пасажі своїх міркувань пані Гриценюк згадує про сьогоднішню політику.

«До Ради прийшли нові, молоді й здоровіші. Вони зобов’язані зруйнувати всі підмурки тієї знахабнілої корумпованої піраміди, яку освятив Конституційний суд. Фактично — це суто український винахід радянського зразка. Вони так турбувалися про особисту «стабільність», що геть забули про справедливість. Невже вони не бачили, що твориться у Тунісі, Єгипті чи Лівані?» — продовжує Г. Гриценюк.

Також у листі йдеться і про мовний закон.

«Пригадуєте, як російський націоналізм запустив лозунг: «Россия там, где русский язык»? І в Україні знайшлися вірні однополчани. Саме вони щиро підняли прапор русифікації впровадженням закону про мови», — додає авторка.

Жінка переконана, що громадськість уже пробуджується.

«Потрібно міняти як форму, так і зміст уряду. І терміново ламати всю наспіх збудовану пірамідну вертикаль влади. Громадськість уже пробуджується від дрімоти. Люди виходять захищати від напасті свої домівки і ставлять шлагбауми всім неподобствам. І це все незворотно», — резюмує читачка «РІО».

Листи оглядала Евеліна Гурницька