Будівничому фізичної науки на Закарпатті — 80 років.

Понад півстоліття Людвик Людвикович працює в УжНУ, на власні очі не тільки спостерігав становлення фізичного факультету, а й брав участь у його розбудові. Саме за часів цього науковця   фізичний факультет перетворюється на провідний центр фізичної науки і тримає цю планку донині.

Попри катастрофічне фінансування, цей підрозділ суттєво сприяє рейтингам усього УжНУ, адже за час існування фізичний факультет «виростив» 22 лауреатів державної премії!

Серед них і Людвик Шимон — унікальний науковець, керівник відомих за межами України досліджень з фізичної електроніки, який досі скромно каже, що всього лише був здібним учнем свого вчителя — професора Івана Запісочного. Спільно вони реалізували чимало наукових проектів, винайшли прилад, дія якого базується на використанні закону поглинання світла речовиною, який так і назвали — «Прилад Запісочного І. П.— Шимона Л. Л.».

Сьогодні Людвик Шимон — заслужений працівник народної освіти УРСР, відмінник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік Академії наук вищої освіти України, член Американського фізичного товариства, член Академії наук Угорщини, Соросівський професор, Міжнародна людина року 1997—1998 (визначений міжнародним біографічним центром Кембриджа в Англії), лауреат нагороди Ярослава Мудрого, лауреат «Кращий закарпатець—2001», заслужений професор Ужгородського Національного університету. Під його науковим керівництвом підготовлено 12 кандидатів та 4 докторів фізико-математичних наук. Упродовж 26 років Людвик Шимон очолював кафедру квантової електроніки і 17 років був деканом фізичного факультету.

«Коли людина за віком наближається до стану, що визначається цифрою 80, неминуче приходять на думку окремі епізоди з прожитого. Натомість хочеться з кимось і поділитися, щоб власні оцінки були визнаними або спростованими», — пише Людвик Шимон у вступному слові власної книги «Життєвий шлях у спогадах», яку видав з нагоди ювілею. Зрозуміло, що краще, ніж сам автор, про його життя не розповість ніхто. Тому це інтерв’ю можна вважати лише доповненням до тієї великої і величної розповіді про відомого науковця, який міг працювати далеко за межами України, але присвятив себе фізичній науці в рідному Закарпатті.

Мріяв керувати потягами і бути схожим на батька-залізничника

— У вашій біографії зазначено, що батько був залізничником. Напевно, ви багато подорожували у дитинстві, але чи пригадуєте ту найпершу подорож з дитинства?

— Найперша подорож, яка закарбувалася в моїй пам’яті — коли дітям залізничників організували екскурсію з Іршави до Будапешта. Їхало близько 10 дітей, зокрема, я зі старшою сестрою. Це були воєнні роки, тому у приміщенні, де ми ночували, завішували вікна, щоб вночі було затемнення від ворожих літаків, які вже літали над Будапештом. Тоді вперше я дуже багато побачив, мав неймовірні враження, зокрема, від гірки — хвилястої залізниці. Вперше побував у зоопарку. Діти моїх років з Закарпаття не мали такої можливості, тим паче у війну.

— А з років війни що пригадуєте?

— Коли Червона армія визволяла Іршаву у жовтні 1944 року, мені було неповних 10 років. Брат повів мене у центр селища, бо Іршава ще не була містом. Напередодні всюди стояла мертва тиша. З села вже вийшли німці, потім пішли й угорці, а останніми втекли жандарми. Три дні після цього тривав спокій, люди боялися вийти на вулицю. Потім почули, що руські прийшли. Ми з братом спостерігали, як крокує піхота. Я хотів побачити танк, але війська з технікою, очевидно, пішли через Сваляву, тому в Іршаві була лише піхота.

Я запитав брата, де солдати? А він показав на тих, що крокують. Порівняно з угорцями, німцями ці виглядали не так, були одягнені по-різному. На них були шапки-вушанки, шинелі, фуфайки, різне взуття. Охайністю вирізнялися командири. На їхніх грудях уже були медалі. А в цілому хлопці виглядали втомленими, хоча воєнні дії вже не велися, і пострілів не було чути.

— Як ставилися німці до населення в Іршаві?

— Німці в Іршаві відпочивали, доукомплектовувалися. Я часто ходив до німецьких солдатів. Моя покійна мама була німкенею, і я тоді вже трохи розмовляв із ними німецькою. Їм було приємно, що в цьому краї є ті, хто вміє щось сказати їхньою мовою. Вони мене пригощали цукерками. У німців не було потреби проявляти ворожість до місцевого населення.

Одного разу я почув українську пісню «Запрягайте, хлопці, коні», яку співали німці. Не міг зрозуміти, звідки німці її знають. Мама сказала, що вони навчилися за час перебування в Україні. А потім я з’ясував, що це в німецьку форму були переодягнені добровольці, які служили німцям. У формі вони ніяк не відрізнялися від тих солдатів, але напідпитку почали співати пісні, і тим виказали себе.

— Як ви обирали майбутню професію, що пригадуєте із років навчання?

— Я носив батькові обіди на станцію, де він працював бригадиром потяга. Коли потяг маневрував, я спостерігав за ним, і мені дуже подобалося, як батько керує діями машиніста. Я знав усі сигнали, які виконував машиніст потяга. Коли батько проходив щорічну атестацію, то інструкція була російською мовою. Батько вмів читати, але не дуже розумів російську. Тоді ми з ним ішли на річку рибалити, закидували вудки і я читав інструкцію для нього, щоб він відновлював у пам’яті знання і добре склав атестацію. Батько дуже ретельно готувався до служби, був керівником, відчував відповідальність. Мені теж хотілося бути таким, як він, і працювати на залізниці.

Коли вже в 10 класі сказав батькові, що хочу стати залізничником, він був категорично проти. Сказав, що це важка робота, а я добре вчуся, і маю йти в науку. Правда, батьки не нав’язували мені жодну спеціальність, були дуже раді, що я вступив до університету. А вже на вибір спеціальності вплинула моя вчителька з фізики. На першому уроці вона дала визначення, що таке фізика, пояснила, що слово походить від грецького фюзис — тобто природа, все те, що оточує нас. Мене дуже зацікавила ця річ, так я вирішив здобути цю спеціальність.

Феномен закарпатських фізиків — у двох відомих школах, колектив однієї з яких очолював Людвик Шимон

— Розкажіть про становлення тих відомих шкіл, які досі прославляють фізику УжНУ?

— Фізичний факультет був відкритий у 1950 році. Тоді було всього кілька викладачів, без ступенів, тому до викладання залучали й учителів шкіл, гімназій. Потім сюди направили фахівців із Москви, Ленінграда, які вже мали науковий ступінь. Ми називаємо окремих із них фундаторами, бо вони були надзвичайно активними, жили фізикою, створювали лабораторії для наукових досліджень.

Наукові школи іноді неправильно інтерпретують, пов’язуючи їх з іменами окремих учених, які мають своїх учнів. Для того, щоб створити школу, мають бути дотримані певні критерії. За всю історію фізичного факультету такими школами були всього дві — Школа фізики напівпровідників професора Дмитра Чепура, який приїхав останнім із фундаторів і згодом став ректором УжНУ, а друга — Школа професора Запісочного з фізичної електроніки. Представники лише цих двох шкіл здобули державні премії. Це дуже висока оцінка. Фізичний факультет може пишатися тим, що підготував 22 лауреатів державної премії за короткий проміжок — протягом 30—40 років із дня заснування.

Сьогодні діяльність шкіл продовжують послідовники. Школу професора Д. В. Чепура очолював колишній ректор Володимир Сливка, а сьогодні колективом керує проректор Юліан Височанський. Після І. П. Запісочного впродовж 26 років (1982—2004 рр.) напрям школи очолював я, а сьогодні — проф. І. І. Шафраньош. Нині дослідження в обох школах уже не такі масштабні, але напрямки всесвітньовідомі. Нещодавно я отримав запит із Німеччини з проханням надіслати результати досліджень 30-річної давності. У наших школах переважають фундаментальні дослідження, а вони отримують застосування через роки.

— Напевно, ви пригадуєте будівлю фізичного факультету — колишній Василіанський монастир, ще не зафарбований комуністами. До речі, як ставитеся до прохання передати приміщення знову у власність церкви?

— Коли створили фізичний факультет, то у нього не було навіть окремого деканату, а процесом керував деканат хімічного факультету. Два роки існував фізико-хімічний факультет, у складі якого був хімічний факультет і фізико-математичний. Ми працювали в корпусі сучасного хімічного факультету. А тут, де зараз фізичний, були біологічний, історичний, філологічний. У приміщенні сучасної великої фізичної аудиторії була церква, де молилися майбутні священики, які навчалися в корпусі.

Пригадую, як ми робили амфітеатр у великій фізичній лабораторії. Перші роки після передачі будівлі до УжНУ у церкві проглядалися місцями розписи. Згодом греко-католики почали порушувати питання про повернення будівлі. Але повертати її сьогодні, коли тут стільки всього змінено, безглуздо. Тут доведеться робити капітальний ремонт, їм легше побудувати нове приміщення. Та й факультет такий потужний, що немає куди переселити студентів, а тим більше наукові лабораторії.

— Що хороше успадкувала сучасна система освіти від тієї, за якої навчалися ви?

— Тоді у студентів була мотивація. Фізичні дані сучасних студентів у жодному разі не гірші, бо звивин мозку не стало менше. Але на сучасну молодь звалилася величезна кількість інформації. Коли я починав учитися, не було ні телебачення, ні мобільних телефонів, ні Інтернету. Ми проводили спортивні змагання, самі шукали собі розваги. Переважна більшість студентів була з малозабезпеченої категорії, і в нічні клуби ми не ходили. Коли я кажу студентам, що за 5 років я пропустив три пари, вони дуже дивуються. Після смерті Сталіна зберігалася всюди жорстка дисципліна. Як і пропуски на підприємствах, пропущена пара вважалася злочином проти держави: який з тебе буде будівник комунізму, якщо ти не хочеш вчитися? Та й була мотивація. Я вже на 5-му курсі відчував, що буду працювати в університеті. Мене спочатку направили працювати у Берегово, але туди я не доїхав, бо мене залишили в університеті.

Якщо людина трудолюбива, то рано чи пізно вона досягає певних успіхів

— Чи підтримувала вас родина у роботі, як дружина ставилася до того, що присвятили себе науці?

— Дружини тих перших учених, які виросли і працювали при фізичному факультеті, були винятково терплячими. Практично всі дослідження ми виконували вночі, бо потрібне було абсолютне затемнення. Ми дуже багато працювали. Одна єврейка-сусідка моїй дружині казала: «У вашего мужа на лице написано — «робота и семья», когда идет по улице». Дійсно, моя дружина взяла на себе всі домашні турботи. Її мама завжди говорила, що жінка повинна забезпечити успіх чоловіка на роботі. Тож сім’ю ми створили винятково хорошу.

— Чи переглядаєте своє життя сьогодні, чи підсумовуєте досягнення, про що шкодуєте і навпаки — чим пишаєтеся?

— Якщо людина трудолюбива, то рано чи пізно вона досягає певних успіхів. Я не планував нічого, але поетапно воно досягалося самостійно. І навряд чи виходить щось у того, хто щось планує. Я дуже багато працював і ніколи цього не соромився. З того часу, як вступив на фізичний факультет, не шкодую, що став фізиком. Старався бути толерантним із колегами. У мене немає ворогів.

Вважаю, що зробив усе те, що міг. Були, звісно, й трагічні події. Син помер у 2010 році, у віці 52 років. Потім дружина померла — роковини нещодавно були. Тому не можу сказати, що життя йшло рівно. Навіть із учителем мав конфліктні ситуації. Але у власній книзі він напише, що тільки двоє його учнів досягли висот. Один із них — Отто Шпеник, інший — я. При цьому він навмисно не вживає слова другий. А ставить обох учнів поряд, бо, крім іншого, Іван Запісочний був ще й дуже хорошим психологом.

— Як ви гадаєте, у чому щастя?

— Якщо людина досягла трохи більше, ніж інші, що оточують її, то хіба це не щастя? Правда, воно завойоване важкою працею. Щастя — коли створив хорошу сім’ю, маєш взаєморозуміння з колегами. Хіба не щастя, коли в сім’ї немає розладу? Хіба не щастя, коли в тебе є внуки? У мене вже троє правнуків. Оце все щастя.

Наталія Каралкіна, фото Яноша Немеша