Днями минуло 60 років, як київське «Динамо» вперше завоювало Кубок СРСР.


Днями минуло 60 років, як київське «Динамо» вперше завоювало Кубок СРСР.

У цій історичні перемозі є вагома частка і вихованців закарпатської школи футболу. Серед них: капітан динамівців 50-х років, перший змс СРСР на Західній Україні з футболу Михайло Михалина з Перечинщини, Михайло Коман з Виноградівщинги, Тиберій Товт з Мукачева та ужгородець Ернест Юст

Це інтерв’ю з автором «кришталевого» голу у пам’ятному 1954 році, мс СРСР та зт УРСР Михайлом Команом я взяв на мукачівському стадіоні «Харчовик», куди Михайло Михайлович, як тренер чи начальник «Динамо-3» приїжджав у 90-х роках майже щороку. Тут директором затишного стадіону є його великий товариш Ілля Іванович Левко, котрий свого часу побив рекорд самого Стаханова у видобуванні вугілля.

— Михайле Михайловичу, найперше, розкажіть про сам шлях, який проляг від дебютних матчів за кришталевий трофей до кубкової вершини?

֫— По–перше, це був ювілейний розіграш Кубка СРСР — ХV. А першим суперником на стадії 1/16 фіналу була прибалтійська команда з Вільнюса – «Спартак». Гра відбулася 18 вересня 1954 року на рідному стадіоні ім. М. Хрущова. На зелений газон у складі господарів відразу вийшло четверо закарпатців — це капітан команди Михайло Михалина, Тиберій Попович, Ернест Юст і я. Але головним героєм цього поєдинку став грузинський форвард Зазроєв, який уже за перші десять хвилин умудрився двічі відзначитися. Він же на 30-й хвилині провів і третій м’яч у ворота литовської команди. Я не хочу сказати, що прибалтійці грали слабо. Вони, як правило більше часу домінували на полі, але їм так і не вдалося використати перевагу й втілити її в голи.

На початку другого тайму наші суперники теж мали перевагу на полі, яку їм нарешті вдалося реалізувати — 3:1. Лише після цього голу ми трохи активізувалися й провели кілька непоганих атак. В одній з них грубої помилки допустився голкіпер прибалтійців, який вибіг з воріт і не встиг повернутися назад, коли я подав навісну передачу на 5-метрову позначку. Першим до м’яча встиг ще один грузинський легіонер Грамматикопуло, який без проблем забив четвертий гол. Але й після нього голу наші гості продовжили грати напористо й теж організували кілька непоганих випадів, один з яких змусив нашого голкіпера Лемешка витягти м’яч із своїх воріт. Остаточний результат 4:2 на нашу користь.

КУБКОВА ГРА ПРОТИ МАЙБУТНІХ ОЛІМПІЙСЬКИХ ЧЕМПІОНІВ

У наступному раунді, тобто 1/8 фіналу, нам попався вічний заїдливий суперник — каже далі Михайло Михайлович, — московський «Спартак» У той час за команду грали практично всі члени збірної олімпійської команди СРСР, яка через два роки здобуде золоті нагороди на Іграх у далекій Австралії. Серед них буде і наш із тобою земляк, який тепер живе неподалік від нас і цього стадіону Йосип Беца. До речі, у 1956 році могла статися сенсація. Річ у тім, що у складі цієї збірної був ще один мукачівець Іван Мозер, який грав саме за московський «Спартак». А проти нас 3 жовтня на московському стадіоні «Лужники» грали такі гранди радянського футболу, як Тищенко, Нетто, Парамонов, Татушин, Ісаєв, Симонян, Дементьєв та Ільїн. До речі, москвичі до цього часу уже п’ять разів володіли Кубком СРСР. А взагалі цей трофей до 1954 року виборювали лише московські команди й один раз ленінградський «Зеніт». У нашому складі не було лише закарпатця Михалини. Замість нього на поле вийшов Віктор Кольцов. Можу сказати, що у цьому поєдинку першу скрипку грав наш воротар у зеленому світері Олег Макаров. Перші 30 хвилин господарі просто не виходили з нашого карного майданчика, або гра в основному проходила на нашій половині поля. Нам вдалося від сили провести дві досить непогані контрвипади, але голу так і не забили. А ось один м’яч таки побував у наших воротах. Але у цьому голі не потрібно винити Макарова. Річ у тім, що із-за меж карного майданчика сильно пробив москвич Сєдов і м’яч влучив у поперечину. Від неї «шкіряна куля» відскочила прямо в ноги Ісаєву, який перебував за п’ять метрів від воріт. Він, звичайно, і «розстріляв» нашого голкіпера.

Після цього голу ми з господарями помінялися ролями. Тепер ми більше почали контролювати м’яч, а гру повністю перевели на половину спартаківців. Спочатку мені вдалося зрівняти рахунок, а другий гол у ворота господарів провів той же Зазроєв.

— Михайле Михайловичу, але не лише Макаров був героєм цього матчу, але й ви?

— Так, я відзначився у цій грі дублем, але третій мій гол уже не впливав на результат. Головне, що ми виграли.

ВИЙТИ НА ПОЛЕ МАЛИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДРАЗУ ШІСТЬ ЗАКАРПАТЦІВ

— В ¼ фіналу Кубка СРСР вам знову попалася московська команда.

— Так, це були армійці Москви. Цікавий факт. Якби за «основу» обох команд вийшли закарпатці, які були тоді у складі обидвох команд, то на полі було б відразу шість посланців Срібної Землі. Та у нас в «основу» знову не попав Михалина, а у москвичів — Беца. На заміну за ЦДКА вийшов лише Федір Ванзел, який теж корінний житель Мукачева.

— Михайле Михайловичу, давайте домовимося і не будете мені заперечувати. У цій грі ви теж стали героєм. Чи не так?

— Я за амплуа — форвард. Зрозуміло, що моє головне завдання — забивати голи. У цій грі я знову двічі заставив суперників розпочинати гру з центра поля.

— Будь ласка, кілька слів про сам поєдинок. Як він проходив?

— Уже той факт, що гра завершилася внічию і арбітр із Ленінграду Белов змушений був дати додатковий час, аби остаточно вирішити, яка з команд проходить у наступний етап. А сам поєдинок розпочався феєрично. Уже на першій хвилині ми організували атаку в якій взяли участь п’ять динамівців. Серед них був і я. Метрів із 17 гарматний постріл по воротах армійців зробив Фомін. Та Разинський парирував важкий м’яч, але не втримав його у руках. Тут я підбіг і зірвав бурю оплесків уболівальників.

Далі і ми, і наші суперники організували чимало гарних випадів до воріт суперника, але до голу так і не доходило. Правда, коли до кінця матчу залишалося 15 хвилин, армійці організували просто чудову комбінацію, яку результативно завершив їх півзахисник Ємішев.

Далі були два додаткові тайми по 15 хвилин. Перший завершився безрезультатно. Команди обмінялися вдруге воротами. І на першій хвилині, тобто 106-й, ми знову у карному майданчику гостей закрутили карусель. Уже не пам’ятаю хто з моїх партнерів мені скинув м’яч і я головою відправив його в обійми воротарської сітки москвичів. А під завісу поєдинку Фомін провів ще один гол у ворота команди нашого Ванзела.

— Ми потроху добираємося до заповітної мети. Чи не так, Михайле Михайловичу?

— Це так, але нам потрібно було пройти ще одного «міцного горішка» — ленінградський «Зеніт» за який грав майбутній динамівець Войнов. Ця гра в основному проходила на досить високих швидкостях. Особливо перші 30 хвилин ленінградці по полю носилися, мов навіжені. Та наші захисники з голкіпером на цей раз грали без помилок. Так можу сказати й про суперників. Основний час поєдинку, як і у попередньому не назвав переможця і не було забито жодного голу. Додатковий час. Напруження зашкалювало. Матч став не напруженим, а уже нервозним. Головне не помилитися і не пропустити гол. Перший тайм додаткового часу теж відіграли вхолосту. У середині другого тайму ми пробивали штрафний удар із правого флангу. До воріт метрів 18. Та замість того, щоб пробити сильно по воротам, Фомін пасує на Кольцова, який у карному майданчику був ніким не прикритий. Півзахисник киян забив гол і відкрив ворота своїм партнерам до фіналу.

«КРИШТАЛЕВИЙ» ГОЛ МИХАЙЛА КОМАНА» КУБОК

У фіналі кубка на московському стадіоні «Динамо», киянам протистояв єреванський «Спартак». Матч проходив при сильній зливі та тумані, крізь товщу якого ледь пробивалося світло двох сотень потужних прожекторів. Глядачі, а їх було 65 000, не бачили протилежних трибун, воротарі — центрального кола. У перерві між таймами туман трохи відпустив, але дощ не припинявся, поливав щосили, змінюючи ритм і силу, проте всеодно кияни змогли здолати опонентів і здобути цю надважливу перемогу. На 70 хвилині матчу, за рахунку 1:1 Михайло Коман продемонстрував індивідуальну майстерність, коли вийшов один-на-один зі спартаківським голкіпером. Ось як описує цей момент голупер киян Олег Макаров у своїй книзі «Воротар»: «Хіба можна забути його знаменитий «кришталевий» гол у фіналі Кубка СРСР 1954 року? Тоді, у зустрічі з єреванським «Спартаком» він перевершив самого себе «хитрості, мудрості і передбачливості. Зламавши оборону суперника, нападник виявився один на один з воротарем. У таких випадках форвард завжди посилає м'яч у незахищений кут. Але Коман на те і Коман, щоб діяти обачно і з найменшим ризиком. Михайло не став наносити удар (аж надто відповідальним був момент). Тоді голкіпер почав повільно виходити з воріт, скорочуючи відстань і можливий кут поразки. Коман замахнувся. Воротар зупинився. Настала напружена тиша. Замовкли трибуни, застигли на своїх місцях гравці. Кілька разів нападник «нібито бив», і стільки ж разів єреванський страж воріт реагував на уявні удари. Дуель поглядів. Секунди довжиною сто років. Нарешті голкіпер рвонувся, щоб перехопити м'яч, який Коман... спокійно перекинув через нього у сітку воріт. Перемога! Кияни вперше в історії клубу завоювали тоді такий почесний і такий бажаний футбольний приз» Ось їх імена, які ввійшли золотими літерами до історії українського футболу: Олег Макаров, Євген Лемешко; захисники: Аркадій Ларіонов, Віталій Голубєв, Тиберій Попович; півзахисники: Олександр Кольцов, Михайло Михалина, Ернест Юст; нападники: Володимир Богданович, Віктор Терентьєв, Андрій Зазроєв, Михайло Коман, Віктор Фомін, Павло Віньковатов, Георгій Грамматикопуло; керівник команди і старший тренер — Олег Ошенков, тренер — Антон Ідзковський.

ІНСТРУКТОР ПЕРШОГО ЗАПОВІТНОГО КУБКОВОГО ТРОФЕЮ

Михайле Михайловичу, звичайно, не можна применшувати роль головного тренера у здобутті кришталевої чаші. Який він був?

Олег Ошенков найперше був професіонал своєї справи, а по-друге, новатор. Вперше в СРСР він запровадив дворазові, а потім і триразові тренування. Сам тренувальний процес був інтенсивним і різноманітним за добором вправ. Олег Олександрович також покінчив із «зимовою сплячкою». На снігу проводилися різні турніри, матчі-спаринги тощо. Крім того, він від гравців «основи» вимагав працювати над собою індивідуально. А ще він із нас робив справжніх бійців, бо страшно не любив боягузів, особливо на футбольному газоні. Практикував час від часу і поєдинки з боксу між гравцями. І ми тоді били «пики» один одному. Мені діставалося чи не найбільше, бо був невисоким і вагова категорія була скромна. А ще Олег Олександрович любив повторювати мудрість великого полководця Суворова «Важко в навчанні – легко в бою», яка завжди була і залишається актуальною.

І насамкінець два цікаві факти: ще ніколи фінальна гра не проходила без московської команди.

До 1954 року Кубком СРСР володіли лише московські команди й один раз — російська з міста Ленінград. У півфіналі грали три московські команди й «Зеніт». Остання команда спочатку обіграла московський «Спартак» а у головному матчі — армійців столиці.

Через 10 років Кубок СРСР вдруге залишив «білокамінні» і на цей раз смарагдовий трофей відправився у столицю України.

Василь Гаджега