Огляд редакційної пошти.

УКРАЇНЦЕВІ ЛЕГШЕ ОСЕЛИТИСЯ В АВСТРІЇ, НІЖ АВСТРІЙЦЕВІ В УКРАЇНІ...

Громадянин Австрії після 11 років шлюбу з українкою вирішив продовжити подальші роки спільного життя в Україні, а саме на закарпатській Тячівщині. Таке бажання й перші дії до мети були ще у 2010 році, однак віз і досі там. Виявляється, українцеві оселитися в Австрії значно легше, ніж австрійцеві в Україні. Парадокс, однак. Наводимо кілька цікавих цитат із життєвої історії пана Г. Йона.

«Все розпочалося з того, що жодна з владних інстанцій Тячева та Ужгорода не здатна була дати нам чіткої відповіді щодо переліку документів, необхідних для оформлення дозволу на проживання. Після тривалих і безнадійних телефонних розмов нам довелося звернутися до Посольства України в Республіці Австрія, де ми отримали кваліфіковану допомогу» , — розповідає Г. Йон.

Відтак чоловік зібрав усі необхідні папери згідно з переліком, наданим у дипломатичній установі, й повернувся в Україну. Однак у Тячеві заявили, що серед цих документів нема ще купи інших необхідних паперів. Для того, аби подати документи на розгляд, українці також вимагали візу.

«За роз’ясненнями знову довелося звертатися до Посольства України в Австрії, де підтвердили, що згідно з українським законодавством мені як громадянинові Австрії ніякої візи не потрібно» , — стверджує автор листа.

Далі були тривалі поїздки з Відня до Тячева й назад, однак усе безуспішно. Коли пара показала чиновникам витяг із українського законодавства, жодної адекватної реакції з боку місцевих чиновників не було. При цьому вони також не прийняли документи на розгляд. Коли вже ситуація здавалася геть безвихідною, австрієць описав свою проблему в листі до Президента України. Відтак 24 березня 2011 року через 15 місяців після початку бюрократичної тяганини чоловік нарешті одержав дозвіл на проживання. Для порівняння: дружина автора листа отримала дозвіл на проживання в Австрії протягом... 2 тижнів. Проте на цьому перипетії не завершилися, це був початок нового головного болю.

«Річ у тім, що я мав протягом 30 днів офіційно зареєструватися і надати додаткові документи щодо мого подальшого місця проживання (адреса). Знову постало питання переліку документів, необхідних для реєстрації, і знову ніхто з чиновників не зміг надати інформацію щодо реєстрації. Довелося звертатися до відповідних інстанцій у Києві, які все-таки надали відповідну інформацію» , — продовжує свою розповідь пан Йон.

Згодом, як зазначає австрієць, «почалася помста тому, хто писав гарантові». У нього знову не прийняли документи, мовляв, відсутні ті чи інші папери. Подружжя надало тітці дружини нотаріально засвідчену довіреність, аби вона від їхнього імені оформила реєстрацію. Та справу з місця зрушити не вдалося, цього разу з мотивацією, мовляв, не можуть прийняти документи через відсутність печатки. Натомість, згодом чоловікові дорікнули невчасною реєстрацією і пригрозили штрафом.

«Там думали, що іноземець має заплатити за ігнорування Закону значну суму, — пише австрієць. — Саме це, на мою думку, і призвело до того, що все-таки проти мене було заведено справу. За рішенням суду на мене наклали штраф у розмірі 510 гривень. Рішення обгрунтували несвоєчасною реєстрацією. Як я мав це зробити вчасно, коли мені відмовляли у прийомі документів? Проте і штрафом не обійшлося» .

Читач запевняє, що через кілька днів до нього завітали силовики з дорученням терміново покинути Україну. У вересні 2012 року незадовго до парламентських виборів він знову написав листа президентові, водночас у тячівській владній структурі почалися звільнення з посад. 4 листопада 2012 року надійшло підтвердження про те, що довірена особа може подати документ на реєстрацію. Однак дуже швидко влада знову помінялася і питання реєстрації знову відклалося... Подружжя звернулося по допомогу до депутата Тячівської райради, який допомагав повторно подати документи на реєстрацію. Та присутність депутата і дві відповіді від Януковича не допомогли — знову відмова. Чоловік досі не може зареєструватися в Тячеві... Автор каже, що знову писатиме листи до Адміністрації Президента, сподівається на справедливість і вірить, що чиновники більше не матимуть людей за пусте місце.

УЖГОРОДСЬКІ ДІАБЕТИКИ НАРІ-КАЮТЬ НА МІСЦЕВУ ВЛАДУ ЧЕРЕЗ ВІДСУТНІСТЬ ЛІКІВ

Ужгородець Т. Сидор, який хворіє на діабет, у своєму листі поскаржився «РІО», що вже 4 місяці не одержує ліки від своєї недуги. Він пояснює, що таблеткові препарати мають надходити щомісяця, 10-го числа до Ужгородської міської поліклініки № 1, однак уже 4 місяці ліків, за його словами, нема.

«По області, по містах хворі своєчасно одержують ліки і гроші (на ліки) переказують без затримки, — пише чоловік. — Ми хочемо знати, куди діваються наші законні гроші? Пенсії малі, не вистачає за все платити».

Від редакції.

Ситуацію редакції прокоментувала головний лікар Ужгородської міської поліклініки № 1 Віра Качанова.

«2-й тип діабету передбачає лікування таблетковими цукрознижувальними препаратами. Не існує ніякої Державної програми фінансування цих препаратів, тому гроші виділяє місто. Пам’ятаю, що ніколи цілком не вистачало грошей на цю групу хворих на діабет ужгородців», — пояснює пані Качанова.

Вона додає, що у березні на препарати було виділено 14 тисяч гривень, при цьому, уточнює, що на всіх хворих грошей не вистачає. За словами співрозмовниці «РІО», в Ужгороді на обліку перебувають 5 тисяч діабетиків 2-го типу, а на лікування одного потребується 50 гривень. Відтак сума виходить кругленька — 250 тисяч гривень. Віра Василівна акцентує, що міський бюджет виділяє гроші на вітчизняні медикаменти, а багато пацієнтів самі собі купують імпортні таблетки.

«Видаємо ліки тим, хто гостро їх потребує. Якби той чоловік, який звернувся у редакцію, звернувся до нас, ми неодмінно вирішили би це питання. Можливо, він прийшов запізно, не мав рецепта чи що...», — припускає пані Качанова.

ЧОМУ «УЖ-ЕНЕРГІЯ» НЕ ПЛАТИТЬ ЗАРПЛАТУ?

Наполеон казав, що гроші не приносять щастя, але дозволяють обійтися і без нього. Та коли людина сидить без зарплати, вона особливо усвідомлює, що без щастя таки можна і обійтися. До прикладу, ужгородка Любов Повідайчик-Бензар, яка працює в комунальному підприємстві «Уж-енергія», не отримує платню вже 4 місяці. Жінка боролася за свої права і дійшла до суду. Відтак Ужгородський міськрайонний суд (рішення від 24 січня 2013 року) стягнув із КП «Уж-енергія» 2711 гривень. Згідно з процедурою міськвідділ Державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції постановив виконати рішення суду. При цьому позивачка подала редакції заяву про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати.

«З грудня 2012 року в боржника переді мною утворилася заборгованість по заробітній платі в сумі 4126 гривень 65 копійок, яка була нарахована, але не виплачена», — писала читачка «РІО» в лютому поточного року в заяві.  

Пані Повідайчик-Бензар шукала справедливості навіть у Міністерстві соціальної політики. У відповіді установи є дуже цікава фраза: «За даними моніторингу «Про запровадження спеціального моніторингу погашення підприємствами, установами та організаціями заборгованості із заробітної плати...», на КП «Уж-енергія» станом на 1 лютого 2013 року відсутня заборгованість із заробітної плати, що підтверджується даними Державної служби статистики України». Виходить, що на паперах платять, а працівники реальних грошей не отримують. Жінка каже, що не вона одна в такій ситуації й подала «РІО» заяву від працівників КП щодо невиплати окладу за серпень—жовтень 2012 року і частини зарплати за березень поточного року.

ХТО ПРИВАТИЗУВАВ ОЗЕРЦЕ БІЛЯ КОНЬЯЧНОГО ЗАВОДУ?

Редакція отримала листа від ужгородця Мілана Рацкуна, який переконаний, що невелике озеро на вулиці Приозерній десь за 250 м від Ужгородського коньячного заводу хтось намагається приватизувати.

«Влітку на озері можна було порибалити, а взимку воно ставало місцем хокейних баталій між аматорами з мікрорайонів Шахта, Доманинці, Червениця, — розповідає читач. — Одного дня група спортсменів прийшла на озеро, щоб зіграти в хокей, всі були шоковані: все озеро по периметру 400 м було загороджене високим триметровим парканом».

Власне, чоловік хоче дізнатися, якому, за його словами, олігархові, «ужгородська мерія допомогла приватизувати 2 га цього ласого шматочка».

Від редакції:

«РІО» звернулася за коментарем до Оноківської сільської ради, оскільки територія озера належить саме до сільради, а не до Ужгородської міськради. Сільський голова Віктор Дмитрук зазначає, що озеро загороджене парканом вже півтора року, а у приватній власності вже близько трьох-чотирьох років. Віктор Танасович навіть назвав ім’я власника — Орест Приходько.

«Те озеро засмічене. Ніколи там ніхто не грав у хокей. Хто міг грати в очереті? Може, влітку один-два карасі хтось ловив. Реально, сюди просто скидали сміття», — каже сільський голова.

Він не готовий сказати, чи приватизоване озеро приноситиме користь і самим Оноківцям, але уточнює, що «буде щось і для села, люди тут відпочиватимуть». На його думку, вся проблема (написання подібних листів) у заздрості, мовляв, «сам не зроблю й іншому не дам».  

«УЖГОРОДЦІ МАЮТЬ НАПОЛЕГЛИВО ВИМАГАТИ В ЧИНОВНИКІВ ВИКОНУВАТИ СВОЮ РОБОТУ»

На адресу редакції надійшов лист від Любові Пчолинської, яка нарікає на ужгородських чиновників.

«Перебуваючи в гостях за кордоном у Чехії, померла громадянка України. Там її й поховали. Але в Україні її родичам повинні виплатити кошти на поховання, оскільки багаторічною працею на благо Вітчизни ця громадянка заслужила посмертно свої дві пенсії, — пише жінка. — Звертаюся до міського Пенсійного фонду — отримую лаконічну відповідь: потрібен оригінал смертного листа, виданий за кордоном, із нотаріально затвердженим перекладом. І все. Отримую з-за кордону оригінал, роблю копії з перекладом і знову в Пенсійний фонд. Там кажуть, що цього мало: потрібно цей документ легалізувати».

Жінка просила роз’яснень, як це зробити, однак ніхто не міг достеменно пояснити, натомість вийшла працівниця, яка лише повторила фразу «треба легалізувати». Виникає питання, хто це має зробити, де, на яких засадах, але конкретної відповіді нема. Жінка каже, що їй назвали статтю й закон, згідно з якими має бути так звана «легалізація». При цьому читачка переконує, що виявилося, що таких закону і статті не існує.  

«Пробую пробитися до будь-якого начальника — жодного. 40 хвилин чекаю — всі «десь на поверхах». Прошу дозволити зателефонувати в Головне управління Пенсійного фонду в Закарпатті. У відповідь: «Не можна нашим телефоном користуватися відвідувачам». Три з половиною години пройшли марно, безрезультатно», — висловлює свій відчай пані Пчолинська.

Жінка взялася шукати відповіді на запитання самотужки й у своєму листі цитує норму міжнародного права, яку, як вона стверджує, їй підтвердили в дипломатичних установах.

У Договорі між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, статті 18 «Дійсність документів» йдеться, що «документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї Договірної Сторони (Чехії) та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території другої Договірної Сторони (України) без подальшого засвідчення». Авторка додає, що у 2002 році Україна приєдналася до «Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», яка набула чинності 22 жовтня 2003 року.

«Тобто ніякої легалізації, ніякого додаткового підтвердження жодні документи цивільного права не потребують. Моя проблема вже на завтра вирішилася без додаткових витрат часу, грошей (за винятком телефонних дзвінків до послів і консулів) і міжнародного конфузу, — пані Пчолинська ділиться і хорошими новинами. —   Але ж повторюся: я впевнена, що в Ужгороді, в Закарпатті мій випадок не може бути одиничним, такі випадки були до мене і будуть після».

Жінка резюмує, мовляв, нехай люди вчаться захищати свої права самостійно і наполегливо вимагати в чиновників просто виконувати свою роботу.

Листи оглядала Евеліна Гурницька