Історія Ужгородського університету (ректори)

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжДУ 19.10.2013 10:52 СОЦІО

(Історія заснування та розвитку УжДУ)


Ректори УжДУ радянського періоду.

(Продовження. Початок у попередніх номерах).
Крізь терни — до зірок!
Історія Ужгородського університета (продовження)



Ректор університету… В низці керівних посад вишу — проректорів, деканів, завідувачів кафедрами, науковими лабораторіями тощо — це найвища. Посада ректора в університеті дорівнює посаді президента у країні. Ректором, як і президентом, не може бути будь-хто. Бо ректор — це людина, яка має бути обдарованою Богом неабияким розумом, невичерпною енергією, чесністю, непідкупністю, порядністю. Лише сукупність цих рис створює ту харизму, що властива непересічній особистості, якою має бути ректор. Погодьтеся — це рідкісний сплав людського характеру, таких людей — одиниці.

Бути ректором престижно. Але понад усе це посада, яка зобов’язує. Звідси її неймовірна відповідальність. Бути ректором — це важка ноша, яка далеко не всім до снаги. Тому ж бо видатний ректор така ж рідкість, як видатний президент.

До року незалежності України (1991) в моїй Альма-Матер — Ужгородському державному університеті — ректорське крісло посідали 8 ректорів поспіль. Це були різні за фахом, віком, походженням, освітою, характером люди, яких, хочеться вірити, об’єднувало бажання сприяти розвитку вишу і які, без сумніву, внесли в цю справу свою лепту. Низький їм уклін, глибока шана і вдячність від нас, потомків. Проте, об’єктивно оцінювати діяльність ректорів УжДУ радянського періоду важко, оскільки ніхто, крім них самих, не може сказати, наскільки незалежними, вільними вони були у своїх намірах, вчинках, рішеннях. На їхню долю випали важкі роки залежності всіх і вся, від керівного апарату держави — КПРС. Першорядною умовою їх призначення були: соціальне походження, ідеологічна стійкість та членство в партії комуністів. Враховуючи завдання, які ставив радянський уряд перед своїми вишами, стають зрозумілими ці умови при підборі кандидатур на цю посаду.

Першим ректором новоствореного в Ужгороді вишу, за офіційною версією, був А. М. Ку-
рішко. Незважаючи на невідповідність дійсності цієї версії, вона з вартою подиву впертістю нав’язувалася суспільству протягом понад півсторіччя. Лише на початку ХХІ ст., завдячуючи вже доступним і оприлюдненим архівним матеріалам, була встановлена не лише справжня дата відкриття університету (19 липня 1945 року), а й прізвища ініціаторів та організаторів цієї події. Документально доведено також, що першим ректором УжДУ був С. В. Добош. Це була людина, якій не випадково випала ця висока честь. Серед претендентів на цю посаду особа С. В. Добоша вирізнялася, як вважали ті, хто його знав, недосяжністю. Та він зовсім не відповідав критеріям, встановленим новою владою. До того ж він був обраний комісією Народної Карпатської України (НРКУ) з-поміж місцевих інтелігентів, які не викликали довіри нової влади.

Степан Васильович Добош народився 8 грудня 1912 року в селі Обава Мукачівського району у вчительській родині. Після закінчення початкової школи продовжив навчання в Мукачівській гімназії, яку закінчив у 1931 році. Цього ж року як відмінник навчання вступає на філософський факультет Карлового університету у Празі. З дипломом відомого вишу в 1937 році повернувся до рідного краю.

Трудову діяльність С. В. Добош почав у м. Мукачеві, де викладав загальну історію і словесність у гімназіях, був викладачем і директором Торговельної академії, згодом інспектором шкіл в Ужгороді. Завдяки неабиякому кваліфікаційному рівню, науковому потенціалу, високому інтелекту та інтелігентності він користувався заслуженим авторитетом. Не випадково 33-річний педагог-новатор був призначений ректором створеного в Ужгороді вишу. Та про його діяльність як ректора відомо дуже мало, на цій посаді він був дуже короткий час. Що коїлося навколо особи С. В. Добоша — вже точно не скаже ніхто. Але його раптовий від’їзд до Словаччини говорить сам за себе: потрапив у поле зору всюдисущого репресивного апарату.

Свій талант педагога і науковця С. В. Добош розгорнув у стінах університету ім. П. Й. Шафарика у м. Пряшеві — центрі русинів Словаччини, де заснував кафедру російської мови і літератури. Історик, мово- і літературознавець, він усе життя присвятив вивченню культурного набутку уродженців Закарпаття, історичного минулого рідного краю, якому він залишився вірним до кінця. Степан Васильович відійшов у вічність у 1978 році на 66-му році життя.

Наступним, другим ректором УжДУ був А. М. Курішко. Він був призначений на цю посаду 5 листопада 1945 року, ще перебуваючи в лавах Червоної Армії, де очолював науково-дослідну хімічну лабораторію 2-го Українського фронту. Його заява про зарахування на посаду ректора УжДУ датована 26 листопада 1945 року. Він був першим із-поміж п’яти ректорів УжДУ радянського періоду, які призначалися владою і імпортувалися з теренів СРСР.

Народився Аркадій Михайлович Курішко у 1902 році на Черкащині в бідняцькій селянській родині. Важкі дитячі та юнацькі роки передували навчанню в Києві на робітфаці та в інституті, де у хлопця виявилися здібності до наукових досліджень. Це сприяло вступу до аспірантури і успішному захисту кандидатської дисертації, а згодом — роботі на посаді старшого наукового співробітника в Інституті органічної хімії АН СРСР, потім доцента на кафедрі органічної хімії Київського держуніверситету. Війна втрутилася в долю талановитого вченого, вона різко змінила вектор життя А. М. Курішка. Замість продовження роботи в КДУ — крісло ректора в новоствореному виші в Ужгороді. Перші повоєнні роки — 1945—1949 — чи не найважчий період в історії УжДУ. На плечі ректора лягла непроста справа пристосування отриманих від міста будівель під навчальні корпуси, учбові лабораторії, кабінети, книгозбірні, гуртожитки, майстерні, комплектація педагогічного складу, допоміжного персоналу тощо. Саме при ньому сформувався той колектив університету, який був здатен надати першого вирішального імпульсу розвитку молодого вишу. Йому, як уже відомому вченому-хіміку, хімфак УжДУ завдячує як своїм виникненням, так і заснуванням однієї з найбільших кафедр — кафедри органічної хімії. Вчений широкого світогляду, А. М. Курішко був ініціатором комплексного дослідження Закарпаття шляхом експедицій, що лягло в основу наукових досліджень кафедри, виходу на практичне застосування досягнень науки. Саме під його керівництвом з’явилася перша госпдоговірна тема УжДУ.

Людина необмежених інтересів, А. М. Курішко був обізнаний у досягненнях суміжних із хімією наук — біохімії, біофізики, біології, медицини. Його безкомпромісність, сміливість мислення були для того часу ризиковими, революційними. Як приклад: визнання ним існування гена в часи розгулу лисенківщини було справжнім вчинком!

Яскрава особистість А. М. Курішка, його принциповість, гордість вимагали простору, незалежності. Він не вкладався у передбачені владою рамки. Відпрацювавши чотири роки на посаді ректора, він ще кілька років очолював кафедру органічної хімії, а в 1956 році переїхав до Києва.

Помер Аркадій Михайлович Курішко в Києві у 1986 році.

Третім ректором УжДУ був призначений у серпні 1949 року Г. В. Ткаченко. Врівноважений, поміркований, завжди стриманий і спокійний, він був повною протилежністю ініціативному, діяльному попередникові — А. М. Курішкові. Мабуть, він вбачався зручним (якщо не сказати — ручним) для влади кандидатом на пост ректора.

Народився Григорій Володимирович Ткаченко у 1903 році в с. Синявка Чернігівської області в селянській родині. Закінчив сільськогосподарський інститут, працював агрономом, але потяг до науки привів до аспірантури і педагогічної роботи в Криворізькому педінституті, де він до початку війни доріс до посади директора. Адміністративна робота супроводжує його життя і після війни, коли він призначається заступником директора Львівського, а згодом директором Мелітопольського педінститутів. Мабуть, великий досвід керівної роботи був мотивом для призначення Г. В. Ткаченка ректором УжДУ. Одночасно йому доручають організацію кафедри генетики і дарвінізму на вже існуючому біологічному факультеті.

Якщо управління університетом було вже більш-менш налагоджене попереднім ректором, то створення такої кафедри в ті часи було на межі неможливого. Після ганебної месії ВАСГНІЛ у 1948 році в СРСР відбулося повне знищення генетики як науки. В УжДУ до браку кадрів додавалася ще і надзвичайно слабка матеріальна база.

Щоб дати кафедрі доцільне наповнення, в УжДУ запрошується фахівець із фізіології рослин Н. В. Атуріна з Ленінграда, а викладання дарвінізму Г. В. Ткаченко бере на себе. Згодом намаганнями ректора ситуація стабілізується, кафедра обирає спеціалізацію — фізіологія рослин. З бездоганною інтуїцією Г. В. Ткаченко відчув перспективність винограду як об’єкта дослідження. Актуальність вивчення фізіології цієї рослини для Закарпаття очевидна, тому цей напрямок зберігався кафедрою протягом десятиріч.

На всіх, із ким спілкувався ректор, він справляв враження витриманої, доброзичливої, тактовної людини. Мені, студентці біофаку в ті роки, Г. В. Ткаченко пригадується людиною відстороненою, зануреною у свої думи. В його мовчазній постаті була якась незахищеність, розгубленість.

У 1956 році дружина ректора М. Г. Кожура, яка працювала асистентом на кафедрі ботаніки, не витримала конкурсу на заміщення посади на наступний термін. Г. В. Ткаченко звільняється з усіх посад і йде в докторантуру. Після успішного захисту докторської дисертації в 1960 році він із родиною покинув Ужгород і влаштувався на біофак Одеського держуніверситету.

Життя Григорія Володимировича Ткаченка обірвалося раптово 24 вересня 1979 року.

Четвертим ректором УжДУ був І. І. Ленарський. Народився Іван Іванович 26 квітня 1903 року в с. Вершина Запорізької області в селянській родині. Дитячі та юнацькі роки його тісно пов’язані з рідним селом, де він пройшов шлях від робітника радгоспу до голови правління. В 1929 році вступив до Тимірязєвської сільськогосподарської академії, де захопився хімією і, закінчивши академію, став аспірантом кафедри органічної хімії цього ж закладу. Після захисту дисертації І. І. Ленарський посів посаду декана хімічного факультету Одеського борошномельного інституту. Під час війни працював у Омській області, а з 1943 року перебував на інтендантській службі Харківського військового округу. Наказом від 6 січня 1956 року він був   призначений ректором УжДУ, а згодом — завідувачем кафедри органічної хімії.

Слід зауважити, що кінець 50-х і початок 60-х років ХХ сторіччя — особливий період у історії СРСР, відомий під назвою відлига. Атмосферу цього часу може зрозуміти і оцінити лише той, хто відчув подих відлиги на власному житті. Вона позначилася послабленням жахливого тиску Системи і бурхливим розвитком, який торкнувся усіх рівнів суспільства.

Поява нового ректора в УжДУ збіглася з подальшим якісним зростанням вишу. Відкриваються нові факультети, вечірня форма навчання. Поява контактів із зарубіжними країнами в час відлиги сприяла інтенсивнішому вивченню іноземних мов із застосуванням технічних засобів.

Всілякою увагою і підтримкою І. І. Ленарського користувався фізичний факультет, який у ці роки зазнав могутнього імпульсу до розвитку. Яскравий слід залишив він і на кафедрі органічної хімії. Завдяки йому тут з’явився новий напрямок наукових досліджень — вивчення амінокислотного складу рослинних білків. На кафедрі панувала доброзичлива творча атмосфера, яку зміг створити завідувач властивими йому якостями — тактом, скромністю, порядністю. Та за станом здоров’я Іван Іванович був вимушений покинути Закарпаття. Працював завідувачем кафедри органічної хімії у Краснодарському сільськогосподарському інституті. На жаль, важка хвороба не дала йому шансів здійснити задумане. Він помер через рік після від’їзду в 1963 році на 60-му році життя.



Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжДУ

ТЕГИ : УжНУ

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат