Відома органістка Наталія Висіч відійшла у вічність, але в серцях і звучанні улюбленого інструмента вона залишиться назавжди.

Т
ой, хто хоч раз побував на концерті цієї неймовірної жінки, ніколи не забуде музики органа, який найкраще звучав у виконанні Наталії Висіч. Насичене концертами, гастролями життя обірвалося раптово. Ще взимку зі сцени філармонії лунали твори у її виконанні, після виступу вона приймала вітання і дарувала посмішку шанувальникам. І навряд чи хтось припускав, що так скоро Закарпаття залишиться без відомої органістки, рідні — без матері, бабусі, тітки, а учні — без мудрої наставниці.

Завдяки Наталії Висіч на Закарпатті з’явився перший в Україні органний клас, а також фестиваль органної музики. Заслужена артистка України та Жінка ІІІ тисячоліття була унікальною в багатьох розуміннях і, без сумніву, великою в межах маленького Закарпаття. Навіть після тривалих концертів вона ніколи не виглядала втомленою, а навпаки — щасливою. Слухачі дарували квіти, а Наталія вдячно посміхалася, на обличчі не було й тіні невдоволення собою, бо вона була повністю віддана музиці й це, звичайно, відчувалося у виконанні.

Наталія Висіч народилися в Мукачеві 21 серпня 1951 року. Походила з сім’ї козаків, її батьки приїхали з Північного Кавказу після приєднання Закарпаття до України. Обоє не мали музичної освіти, однак приділяли чимало уваги естетичному вихованню своїх дітей. Мама Євдокія Іванівна мріяла, щоб дочка стала відомою музиканткою і ця мрія збулася. Навчалася Наталія спочатку в Мукачівській музичній школі, згодом приїхала до Ужгорода для продовження вдосконалення майстерності. У 1970 році вступила до Київської державної консерваторії, де займалася фортепіано в класі професора А. Снегірьова та органа в класі професора А. Котляревського. Згодом продовжила своє вдосконалення по органу в аспірантурі при Київській державній консерваторії та на стажуванні при Московській державній консерваторії.

З часу, коли їй запропонували працювати в Ужгороді солісткою-органісткою Закарпатської обласної філармонії, вона не розлучалася з органом. Вміла не тільки грати на ньому, а й відремонтувати у разі несправностей. Адже цей інструмент нагадує оркестр, він поєднує в собі всі регістри звучання. Там відчувається і скрипка, й контрабас, і духові інструменти.

Вона була настільки віддана і рідна органові, що сьогодні мало хто пригадує, коли ж уперше відбулося їхнє знайомство. В одному з інтерв’ю Наталія Висіч розповідала, що почула вперше орган у Мукачівському костьолі й одразу навіть не зрозуміла, що то грає. Потім паралельно з навчанням у класі фортепіано навчалася у класі органа в заслуженого діяча мистецтв України — Степана Мартона. Саме ця зустріч стала однією із найвизначальніших у житті Наталії Висіч.

Працюючи в Закарпатській філармонії, об’їхала з концертами практично півсвіту: вся Росія, Урал, Прибалтика, Середня Азія, країни Центральної та Східної Європи. Була дипломанткою та лауреаткою республіканських та міжнородних конкурсів у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції.

Щоправда, ніхто з її дітей не пішов музичними стопами органістки. Дочка Аня також закінчила музичну школу, а після цього стала успішним економістом. Один син Наталії Висіч став інженером, інший бізнесменом. Онук навчається на стоматолога. Анна Калніболоцька, яка нині працює заступником директора з економіки ТОВ «Гроклін-Карпати», згадує, що вибір професії економіста мама не розуміла: «Я не розумію, як ти займаєшся тим, чим займаєшся», а я відповідала, що не розумію її роботи».

По чотири-п’ять годин Наталія могла сидіти за органом, а напередодні концертів майже жила у філармонії. «Вона вміла все. Тобто в сім’ї, незважаючи на зайнятість з учнями, фестивалями, вона чудово готувала, вишивала, в’язала. Я навчилася від неї чесності, впертості, бажання досягати своєї мети за будь-яких обставин. У неї не було далекої мети, а були щоденні й невеликі. І вона їх успішно здійснювала. Коли хобі збігається з твоєю роботою, то ніколи в житті тобі не доведеться працювати. У її випадку це був саме такий збіг. Вона жила творчістю і цією роботою. Для неї це було не так важливо у матеріальному розумінні, скільки в духовному. Вона жити й бути без цього не могла», — згадує дочка Анна.

Хист до музики передається через покоління, вважає Анна Калніболоцька. Сьогодні вона займає таку ж посаду, як колись її бабуся. Тож цілком можливо, що у внуків відомої артистки буде нахил до музики.

«Не можу говорити про маму в минулому часі. Не можу усвідомити, що її вже немає. Щовечора беру телефон і хочу подзвонити, розповісти, як пройшов день, запитати, як справи у неї. Здається, що мама просто виїхала у відрядження чи на гастролі і ось-ось повернеться. Для кожної людина мама — найдорожча людина, тому для мене і моїх братів це непоправна втрата. Наша мама була добра, лагідна, красива жінка, з чудовим почуттям гумору. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди була поруч. І це стало настільки звично, що, здається, інакше не може бути. Її турботи сприймалися як щось звичне, буденне. Недарма кажуть, що усі ми діти, поки мама жива. Але я знаю, що життя продовжується й далі. Є діти, учні, є і будуть онуки, буде пам’ять. Я впевнена, що мама завжди оберігатиме усіх тих, кого вона так любила у житті», — розповідає Анна.

ХОЛОДНИЙ ЗАЛ ФІЛАРМОНІЇ ВОНА ЗІГРІВАЛА СВОЄЮ ЛЮБОВ’Ю ДО МУЗИКИ

Коли Наталію з рідним братом Андрієм віддали до музичної школи в Мукачеві, вони навчалися у класі фортепіано Людмили Шапран. По завершенню навчання Людмила Леонідівна привезла дівчину на прослуховування в Ужгород, а згодом вона навчалася у Маріанни Волковської, яка вчила ще Людмилу Леонідівну. Відтак, плеяда видатних музикантів з фортепіано й органа замикається в коло однодумців з іменами Людмили Шапран, Наталії Висіч, які були вихованками Маріанни Волковської. А згодом самі виховали Катерину Шапран та інших відомих сьогодні музикантів.

Людмила Шапран вважає Наталію Висіч своєю найкращою ученицею: «Вона за органом жила, існувала. Це була справжня любов до високого. Біля нього вона була ніби в польоті. Дуже хороша людина, віддана музиці, як Господові Богу. Неймовірна піаністка, вона мала чудовий характер. Я не знаю такого, щоб вона підвищила голос. Коли займалася в мене, то більше мовчала, вслухалася, а якщо говорила, то з посмішкою, жартувала часто. Це була інтелігентна людина і такі ж надзвичайні були її батьки. Ми дружили сім’ями. Холодний зал філармонії був її першим будинком. Вона зігрівала його своїм духом, своєю любов’ю до музики. У неї чудова музична пам’ять, слух, інтуїція. Наталія Висіч — це щось високе, з небес. Тому її смерть — невимовна втрата. Вона пішла дуже рано. Всі ми шкодуємо про це, але нічого не можемо виправити».

Сьогодні Людмила Шапран у 82-річному віці викладає у музичній школі, має трьох вихованців. Грі на фортепіано, крім Наталії Висіч, навчала Анатолія Затіна, Віктора Теличка. Каже, що ця плеяда і тримає її, вона наче на крилах від спогадів про уроки з учнями.

Чималі надії покладала Наталія Висіч на Катерину Шапран, онучку своєї вчительки. Катя була й наймолодшою ученицею відомої органістки. Вперше вони познайомилися, коли дівчині було три роки. З п’яти Катя почала грати, спочатку на фортепіано, потім — органі. У свої 15 років вона є лауреатом міжнародних конкурсів. Коли вступала у консерваторію в Кошіце, всі дивувалися її грі на органі. Тому вже з вересня Катерина Шапран навчатиметься паралельно у двох класах — з фортепіано й органа, так, як колись навчалася і її вчителька.

«Я знаю її майже з самого народження. Завжди енергійна, сильна, вольова жінка. Завжди гарно виглядала. Мені не віриться про втрату. Наталія Висіч вплинула на мою долю, познайомила з відомою викладачкою, яка прийняла мене до свого класу органа у місті Кошіце, — розповідає Катерина Шапран. — Коли наближався концерт я майже жила разом з нею у філармонії. Напередодні фестивалю органної музики, який відбувся восени, цілий тиждень ми з Наталією Дмитрівною майже не виходили з залу. Вона розказувала, що орган — це наче жива істота. На нього впливає навіть погода. Для мене це була ціла наука. Зараз найбільше шкода орган, бо найкращий зв’язок із ним мала саме Наталія Дмитрівна. У її руках він звучав найгарніше».

УЧНІ ВІДОМОЇ МУ¬ЗИКАНТКИ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ ЗНИКНУТИ ОРГАННОМУ КЛАСОВІ, А ОРГАНУ — ЗАМОВЧАТИ

Інша учениця Наталії Висіч, а сьогодні відомий концертмейстер Ужгородської дитячої музичної школи імені П. Чайковського Катерина Ісак-Гажо розповідає, що завжди хотіла грати на органі. А втіленню цієї мрії допомогла саме вчителька. Дівчина займалася під керівництвом органістки 15 років. Прийшла до неї в 11-річному віці навесні: «Пам’ятаю, що було 8 березня, у філармонії на першому поверсі висіла її велика фотографія, де вона ніби над органом. Це була дуже привітна жінка, вона для нас усіх була не просто викладачем, а другом, бо могли з нею говорити про будь-що. Завжди вислухала, дала пораду, завжди сказала свою думку про ту чи іншу подію. Допомагала в усьому, підтримувала. Багато сприяла тому, щоб ми виступали. Вона ніколи не кричала на учнів, завжди казала, що в органа є душа і треба грати з почуттям, бо він сприймає всі наші емоції і віддає стільки, наскільки ми вкладаємо», — ділиться спогадами Катерина. Вона була однією з учениць органного класу під керівництвом Наталії Висіч. У час навчання Катерини там здобували музичну освіту Антон Дегтерьов, Леся Гайдук, Оля Чундак. Дуже опікувався ним Іван Шляхта, колишній директор музичної школи.

Минулого року під керівництвом Наталії Висіч Катерина Ісак-Гажо дала два концерти в органному залі у Львові. «Напередодні великих концертів ми зустрічалися кожен день. Вона завжди говорила: «Як ви мені всі набридли! Я вже хочу відпочити». Але після концерту минало зовсім мало часу і вона вже сумувала за нами, говорила, що треба вчити нову програму, треба далі займатися», — розповідає Катерина Ісак-Гажо.

Наталія Висіч цінувала індивідуальність у підході до музики. Ніколи не нав’язувала власну думку. Фестиваль органної музики, започаткований Наталією Висіч, Катерина відкривала концертом «Карпатські фрески». Тоді було всього троє чи четверо учасників. Дівчина неймовірно хвилювалася, бо відчувала велику відповідальність.

«Вона жила органом, була душею цього інструмента. Могла все залишити і бути з ним, ледь не ночувала біля нього. Леліяла як дитину. На мою думку, так, як вона, вже ніхто не зможе. Ми всі, звичайно, будемо допомагати, не дамо органу замовчати, будемо продовжувати справу, щоб пам’ять про неї жила. Вона дуже багато робила для всіх нас і для Ужгорода. Це була унікальна людина, таких більше немає у цьому світі», — переконана Катерина Ісак-Гажо. Вона дуже рада, що тепер органом буде опікуватися директор музичної школи Олена Охрим.

Відома красуня, перша «Міс України» Анжеліка Пащенко-Висіч також згадує чимало хорошого про рідну тітку, яка завжди була прикладом для наслідування. «У будь-яких життєвих обставинах Наталія Висіч ніколи не втрачала силу духу. Унікальна людина, господиня, мама, друг, колега. Сама виростила трьох дітей, які стали чудовими людьми. Спілкування з нею приносило задоволення, хоча ми бачилися нечасто. У неї було надзвичайне почуття гумору. Усе робила легко і з душею — і в спілкуванні, і в побуті. Я навчилася від неї сили духу, бо тітка ніколи не жалілася, самостійно долала найбільші труднощі. Я думаю, не варто казати, що вона була, вона й надалі лишається в наших серцях», — згадує Анжеліка.

Близькі пригадують, що вона майже ніколи не відпочивала. Не було такого дня, щоб зранку прокидалася і не йшла грати, сама чи з учнями. Уся родина відвіду¬вала концерти, з нетерпінням чекала органний фестиваль, тож досі не може повірити у втрату.

Наталія Висіч ввійшла до енциклопедії «Видатні постаті ХХ століття». Без сумніву, вона залишиться знаковою постаттю в історії класичної музики Закарпаття й України, а історію життя відомої музикантки зафіксують ще не в одній книзі. Учні також свято бережуть пам’ять про унікальну Наталію Висіч, обіцяють продовжувати її справу. Адже органістка навчила їх набагато більше, ніж грати на органі — вона передала їм частину своєї музичної душі.

Наталія Каралкіна