Наші читачі у своїх листах висловлюють свою думку, здебільшого пишуть про проблеми, а часом діляться і хорошими новинами. Редакція публікує листи, аби на них звернули увагу відповідні органи і, звісно, відповідно відреагували. Чекаємо від аудиторії нових листів і за можливості публікуватимемо й відповіді на запитання.


СУСІДСЬКИЙ КОНФЛІКТ ІЗ ДЕПУТАТОМ

До редакції «РІО» звернувся мешканець Воловця, пенсіонер Богдан Чучун, який переконує, що потерпає від свого сусіда — одного з депутатів районної ради. У 2001 році чоловік приватизував клаптик землі з метою будівництва невеличкого магазину, у 2005 році отримав дозвіл селищної ради на будівництво, а у 2010 році, витративши значну суму грошей та життєві сили, пан Чучун розпочав будівництво, однак на цьому клопоти не закінчилися, а почалися справжні проблеми.

«Суміжну з моєю ділянку, на якій розташований ресторан, приватизував депутат районної ради, начальник КМЦ-198 Василь Фітас, із першого дня моє сусідство почало йому заважати. Він розгорнув бурхливу діяльність з реконструкції ресторану і прилеглої земельної ділянки. У результаті побудований мною водопровід, а згодом і каналізацію було зруйновано», — пише читач.

Згодом цей водопровід чоловікові таки відновили, щоправда, з порушеннями, відтак він не міг бути прийнятий в експлуатацію. Каналізацію, хоч депутат і обіцяв, не відновили, тому Богдан Степанович вирішив шукати захисту в місцевої влади — селищний голова В. Панасович пообіцяв влагодити конфлікт, однак депутат, скажімо, не робив кроки, аби владнати ситуацію. Автор листа наводить дані з акта комісії, яка перевіряла обставини пошкодження водопроводу і каналізації.

«Він (йдеться про вищезазначеного депутата) стверджує, що під час реконструкції ресторану жодних земельних робіт нижче рівня землі не проводилося, а водопровід громадянина Б. Чучуна було прокладено з порушенням проекту, на 50 см вище за верхній край фундаменту, 80 см вище за рівень відмостки приміщення ресторану у насипі сміття, змішаного з землею, — йдеться у тексті акта. — З цієї причини цю частину водопроводу, яка заважала виконанню робіт, було демонтовано, і прокладено нову, на глибині 40 см нижче за нульовий рівень поверхні грунту, яким він вважає рівень відмостки приміщення ресторану, і з’єднано її з ділянкою водопроводу, прокладеною гр. Б. Чучуном».

Пана Чучуна дивує такий «кучерявий» акт і він вважає, що в ньому просто виправдовуються хуліганські дії сусідів. Відтак чоловік надіслав комісії свої зауваження. У результаті комісія запропонувала рекомендації: «Власникові ресторану відновити каналізацію, а саме — забезпечити вхід каналізації гр. Б. Чучуна у каналізаційний колодязь. Всі інші питання вирішити на основі взаємних домовленостей та принципах добросусідства. У разі недосягнення сторонами домовленостей вирішувати спірні питання в судовому порядку».

Автор листа наводить свій коментар щодо висновків комісії. Його бентежить, що комісія не зобов’язує, а лише рекомендує, крім того, нема жодного слова про водопровід, конкретно жодного рішення за результатами перевірки не прийнято. Читач наголошує, що власником ресторану є підставна особа, яка нічого не вирішує. Богдан Степанович звертався до райдержадміністрації, прокуратури, міліції, однак, як він зазначає, одержував лише відписки.

«У січні—лютому 2013 року суд розглянув мою позовну заяву і визнав законним прокладення мною водопроводу і каналізації через землю, формальним власником якої є підставна особа, але відмовив мені у проханні зобов’язати відповідачів поновити пошкоджене за їх рахунок», — додає пенсіонер.

Він переконує, що знущання над ним тривають, до прикладу, будують на прокладеному водопроводі дров’яний склад, причому його половина опинилася за межами приватизованої сусідами ділянки. 27 квітня 2013 року працівники Воловецької РЕМ міняли силовий кабель від вуличної мережі до кіоску пана Чучуна, який був прокладений через проміжну опору, що розміщена на приватизованій підставними особами земельній ділянці. Коли робітники встановлювали кабель, з’явився депутат й погрозами примусив їх демонтувати кабель, мотивуючи тим, що опора знаходиться на приватній території. Автор листа наголошує, що опора була встановлена ще задовго до приватизації. Чоловік викликав наряд міліції, однак останні лише пообіцяли розібратися, а депутат так і не дозволив змонтувати кабель згідно з приписом. Працівники ж Воловецької РЕМ, на щастя пана Богдана, вигадали запасні варіанти, аби не залишити кіоск пана Богдана взагалі без електрики.

Минуло кілька тижнів, наприкінці квітня мала бути розглянута апеляційна скарга щодо приведення до ладу пошкоджених каналізації та водопроводу, проте засідання не відбулося, оскільки відповідачі не з’явилися. Наступний розгляд призначено на 6 червня, читач не вірить, що відповідачі з’являться, однак спокійний хоча би щодо того, що зробив усе, аби достукатися до влади й отримати обгрунтоване рішення у своїй справі.

«ЧОМУ Я ПОВИНЕН ЗАПЛАТИТИ «ЗАКАРПАТГАЗУ» 1200 ГРИВЕНЬ НІ ЗА ЩО?»

Знайома багатьом ситуація, коли, аби отримати найбанальнішу довідку, треба пройти тернистий, сповнений бюрократії шлях. Та справа не лише у витрачанні часу, якого ніколи не вистачає, виснажливих чергах і очікуваннях, а й у грошах. До редакції написав пан З. Блюсович, який уже писав листи і до Кабміну та Президента України.

Ще у 2006 році чоловік зібрав усі необхідні документи й звернувся в ПАТ «Закарпатгаз» для підключення газового котла до газової мережі у квартирі. Тоді йому порадили, аби самостійно найняв фахівців і провів монтажні роботи, проте зазначили, що не реєструватимуть, мовляв, не дозволяє Київ. У листопаді 2009 року «Закарпатгаз» фактично примусив знову заплатити за технічні умови, оскільки термін їхньої дії становить 24 місяці. Крім цього, з погрозою відключення газу акціонерне товариство зобов’язало мешканців будинку сплатити за проведення розрахунків зовнішніх мереж на гідравліку, що є, на думку автора листа, протиправним, оскільки зовнішні мережі є власністю міста, а не мешканців. Пан Блюсович називає це методом «витягування» додаткових коштів у населення.

«Виконав поставлені умови, знову оплатив і здав документи на узаконення експлуатації котла. У відділі, куди здавав документи, запевнили, що котел зареєстрований. — розповідає читач. — У жовтні 2012 року при проведенні профілактичних робіт у будинку працівники «Закарпатгазу» прийшли, аби опломбувати котел, мовляв, він не зареєстрований (!). Звернувся за з’ясуванням до відділу, куди здавав документи, а ті працівники вже звільнилися. Мої документи були в архіві, я звернувся за роз’ясненнями, на що почув грубе — ідіть у «Єдине вікно», платіть, термін дії технічних умов закінчився. І знову почалося все спочатку».  

Далі ужгородець писав до облдержадміністрації та Кабміну, у результаті одержав відповідь за підписом начальника управління з експлуатації систем газопостачання «Закарпатгазу», де знов описується все те, що давно було зроблено тричі й тричі оплачено. У січні 2013 року автор листа звернувся до начальника відділу техніки безпеки, де знаходилися всі документи, виявилося, що всі папери в порядку, але не вистачає паспорта на двометровий шматок труби, який з’єднує котел із газовою трубою.

«Цей паспорт мав зробити той, хто проводив монтаж. Це просто знущання над людьми. Абсурд. Таких вимог ні у 2006 році, ні у 2009 році не було. Та й де тепер шукати людей, які працювали 6 років тому, — бідкається ужгородець. — Та мені запропонували інший вихід — звернутися до монтажної дільниці щодо проведення монтажних робіт і заплатити за це 1200 гривень. Тобто я повинен заплатити таку суму ні за що».  

Пан Блюсович переконаний, що в цивілізованому суспільстві у подібних випадках органи державної влади йдуть назустріч населенню й усіляко намагаються допомогти, а в Україні ж усі сили спрямовані на висмоктування грошей у населення. Крім того чоловік акцентує, що є інвалідом І групи з вадами зору, при цьому ще ніхто не відмінив першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності особам з обмеженими можливостями.

«В УЖГОРОДІ НЕ ЗАЙМАЮТЬСЯ ПЛАНУВАННЯМ ВУЛИЧНИХ МЕРЕЖ»

Редакція газети досі одержує відгуки щодо матеріалу про назви вулиць Ужгорода, який був опублікований у січні цього року. Свої роздуми до редакції надіслав ужгородський пенсіонер Юрій Стегура. Він пропонує нові назви на честь певних постатей, а також виступає проти назв вулиць, які вже є...

«Тішить те, що хоча би назва міста (Ужгород. — Авт.), незважаючи на численні набіги всяких завойовників упродовж багатьох століть, збереглася й донині. Але не поталанило «варошові» в іншому — протягом радянських десятиліть ніхто не питав місцевих мешканців, чиїми іменами називати міські вулиці, що мали свою історію. Була ж у нас вулиця Тульська, чому якийсь розумник змінив її на вулицю Загорську? Це за якою горою? Звідкіля він мав тоді дивитися або ми маємо дивитися зараз, щоб її розгледіти? Чи не краще було б її тоді назвати «Західною»? Тим паче, що неподалік по периметру є вулиця Північна.

Можна назвати сотні імен людей, які все своє життя присвятили розбудові міста та покращенню життя людей. На жаль, їхніх імен не можуть пригадати ті люди, як правило, «прибульці», які обвішують стіни будинків нашого міста чужими іменами, які й не знали про існування якогось Ужгорода. Якщо хтось прислухався би до порад, то слід якнайшвидше звільнити місця для пам’ятних таблиць на вулицях міста таким постатям, як письменникові краю минулого століття Юрієві Станинцю та Петрові Цібере (уродженець села Залуж), який упродовж багатьох років був відповідальним представником Чеського уряду. Особисто йому належить сама ідея і організація Чеського військового корпусу генерала Л. Свободи з числа політв’язнів і полонених громадян Чехословаччини, у тому числі й Підкарпатської Русі.

Добре було би знати історію і берегти пам’ять, але, на мою думку, це має стосуватися першочергово історії рідного краю. Але для чого нам три російські флотоводці «позаминуловікової» давнини, кілька червоноармійських командирів громадянської війни та інші (Котовський, Пархоменко, Багратіон, Сергій Лазо), декабристи, революціонери та інші (Бабушкін, Бестужев, Галицький, Дем’ян Многогрішний, Дмитро Донський, Добролюбов, Добрянський, Єрмак, Кармелюк), казахський акин Джамбул, що виспівував двох соколів — Леніна та Сталіна, а також учасники бойових дій (Юлія Жемайте, Шота Руставелі, Алішер Навої, Верещагін, Айвазовський, Балудянський, Бажан, Белінський, Анкудінов, Боженко, Бородін, Ватутін, Врубель, Галан, Гарайда, Герцен, Говоров, Грибоєдов, Дейнека, Галицький, Короленко, Кармелюк, Кошовий, Маресьєв, Нікітін, Огарьов, Осипенко, Островський (драматург), Павлович, Панькевич, Пестель, Плеханов, Попов, Пржевальський, Рєпін, Радищев, Разін, Рилєєв, Сєченов, Успенський, Тельман, Щедрін).

Назви дійсно мають важливе значення, але кожен розуміє, що вулиці мали би бути в належному стані. Крім цього, значення має розумне планування будівництва вуличних мереж, натомість в Ужгороді ніколи цим не займалися. Міська архітектура прокинулася вже тоді, коли місця для майбутніх вулиць залишили забудовники між так-сяк натиканих особняків. Взірцем нехлюйства може слугувати весь масив державного та приватного будівництва між вулицями Собранецькою (аеропорт) та Тимірязєва (м-н Шахта). Знайдіть на Червениці хоча би одну пряму вулицю, починаючи з вул. Грибоєдова, далі до Університетської, а далі ще гірше. Проїдьте вулицею Північною до красивих   п’ятиповерхових корпусів НПО «Реабілітація» республіканського значення — якраз цей медзаклад знаковий тим, що в ньому щоденно лікуються сотні стаціонарних хворих із СНД, які добираються в обидва боки до цього лікувального закладу міським автобусним сполученням від залізничного і автобусних вокзалів і мікрорайонів міста. Хто цієї ситуації не бачив, не випробував на собі, не зрозуміє всієї проблеми, а річ у тім, що всі вулиці й вулички на Червениці й Кальварії повторили так звані «возові путі» ще з часів розпаду Австро-Угорщини. Ті «путі-дороги» були давно стихійно протоптані возами виноградного господарства протягом багатьох десятиліть. Тепер так і петляють всі вулиці «в різні боки». А так зване «царське село» полонило навіть існуючу в давні часи дорогу від цвинтаря, що на Кальварії, аж до протилежного кінця гори, до лісу. Ото зараз до «Реабілітації» від центру міста ніяк не доберетеся. Автобусний маршрут туди майже не приживається, бо єдина вулиця Північна годиться хіба що для під’їзду всюдиходами до тутешніх котеджів».

ЛІКАРСЬКА АНОНІМКА

Кажуть, лікарі дотримуються корпоративної єдності, але, вочевидь, винятки бувають. На адресу редакції надійшов анонімний лист, у якому намагаються дискредитувати роботу керівництва Центральної міської клінічної лікарні. Йдеться про умови для лікарів та пацієнтів, зарплати та доступ до проведення операцій. Оскільки лист без підпису, то редакція не друкуватиме його зміст.

Листи оглядала Евеліна Гурницька