Мирослав Щербей очолює управління Державної служби надзвичайних ситуацій, найбільше любить собак, відтак, виховує двох улюбленців. Усе дитинство промайнуло поруч із чотирилапими братами меншими і зараз йому складно уявити життя без таких друзів. Власне, легка розмова про собаку-охоронця, собаку-мисливця, собаку-товариша. «РІО» продовжує традиційну рубрику бліц-інтерв’ю з відомими людьми області про домашніх тварин.

— Переконана, що у вас у дитинстві були тварини. Думаю, це були собаки?..

— Завжди були і зараз є. Були собаки, які зі мною бігали на пасовисько, коли я випасав корів. Корів випасав із п’яти років, а собака завжди помагав, охороняв їх. А ще була у нас улюблениця, яка могла пробігти за автомобілем і 20—25 кілометрів, а наступного дня поверталася. Наш алабай був таким охоронцем, що як його бачили у дворі, то вже боялися заходити, собаці нічого не треба було для цього робити (усміхається — Авт.). Пам’ятаю, була собака Вадаса (угорською «вадас» означає «мисливець») — звичайнісінька, але вона команди краще розуміла за будь-яку вівчарку. Вона з ранку до вечора була зі мною, вона добре знала, як правильно корів повернути у правильному напрямку. Коли мала цуценя, то щодня вони вдвох ходили зі мною на пасовисько. Порівнюю Вадасу зі своєю сьогоднішньою собакою, яка пройшла школу дресирування, і скажу, їй до Вадаси, яка не проходила ніяких занять, дуже далеко. На неї тільки подивися і вона вже розуміла, що тобі потрібно.

— Сьогодні у вас також мешкають собаки?

— Зараз у мене дві собаки — одна породиста вівчарка, а друга не чистокровна, радше, я би сказав дворова — змішана з «алабаєм». До речі,   зараз у моїх батьків мешкають дві вівчарки, яких спочатку придбав собі. Однак раніше через роботу бракувало часу, тому дав батькам, аби виростили, згодом собаки так і залишилися у них. То була радість батькам, а я собі завів інше цуценя. Загалом досі у моєму домі всього мешкало 12 собак. Наразі не планую завести собі ще якогось пухнастого друга. При цьому дуже люблю мисливських собак, але ними треба постійно займатися, ходити на полювання, а вільної хвилинки просто нема, зате у мого брата є дві лайки, він ходить із ними полювати.

— Чому саме вівчарка?

— Собака такої породи дуже розумна, легко піддається дресуванню, загалом дуже її люблю. Звуть Аскар.

— А дворняга?

— У мене перед вівчаркою був алабай, він трагічно загинув, на жаль. А по сусідству мешкала собака, до якої мій пес ходив у гості, відтак я взяв цуценя. Ну, він не чистий алабай, але все одно чудова собака й нагадує мені мого пса, дуже схожа. Звати її Муха, бо діти дали їй таке ім’я.

— До речі, про полювання, яка роль собаки у ньому?

— На полювання ходив ще змалку, мій дід був лісником та й узагалі всі чоловіки у родині знали цю справу, ми ж жили у Воловецькому районі. У Закарпатті зокрема полюють на кабанів, оленів і косуль. У нас мисливці частіше беруть із собою лайок, тим паче їх вважають найсміливішими. При цьому з цими собаками треба дуже багато працювати, навчати їх. Ось із гончими собаками, як правило, у Закарпатті не полюють, бо вони розганяють усіх навколо в радіусі 30 км. Потім зранку можна і не йти на полювання, бо собака всіх розігнала. Звісно, з деякими гончими спеціально займаються в області, але, знову ж таки, це той вид собак, які ганятимуть протягом усього дня. До речі,   з собакою ж можна і по гриби піти, вона обороняє господаря від звірів. Це все одно, що гуляти з другом, це також спілкування, з собакою почуваєшся спокійно, безпечно і гармонійно.  

— Тож розумію, що ви себе вважаєте більше любителем собак? Як щодо котів?

— Так, мені більше до вподоби собаки, а кіт живе у моїх батьків. Коли приходжу до батьків, то можна і з котом трішки погратися, але попри все мої улюбленці — собаки. Власне, раніше й у нас вдома був кіт, але зараз маємо тільки собак. Люблю їх, бо у мене з ними пов’язані гарні спогади з дитинства, коли вони бігали постійно поряд і оберігали корів, фактично мені дуже допомагали. Душа більше лежить до собак, ніж до кішок. Собаку треба любити, вона відчуває ставлення до себе. Якщо хазяїн насправді щиро не любить собаку, то для нього вона буде тільки тягарем.  

— Аскар уже брав участь у конкурсах?

— Маленький він ще, йому рік і п’ять місяців, він якраз пройшов спеціальне навчання. На жаль, не можу приділяти йому стільки часу, скільки насправді потрібно, але водночас стараюся знаходити вільну годину. З іншого боку, собака породиста й дуже гарна, тому за можливості буду старатися, аби вона взяла участь у якомусь конкурсі.

— Які у вас відчуття, коли вдома живе улюбленець?

— Дуже позитивні. У мене в дитинстві було дуже багато собак. Коли якась із них гинула чи губилася десь, то у сім’ї була справжня трагедія, адже ми втрачали фактично близького друга, члена родини, потім дуже важко було змиритися з втратою. Важко це словами передати, у кого є тварини, то вони розуміють, як важко, коли гине улюбленець. Має минути певний час, рік-півтора, аби згодом узяти у дім нове цуценя. Коли спілкуєшся з твариною, то вона забирає всі негативні емоції, поганий настрій, додає лише позитиву.

— Як проводите вільний час із твариною?

— Стараюся з ними погуляти лісом, поспілкуватися, так би мовити. Коли приходжу додому, то собаки перші десять хвилин просто радіють і бігають. Вівчарка виконує мої команди, а Муха просто бавиться.

— Як вважаєте, ваші улюбленці схожі на вас?

— Певною мірою, так. Вони спокійні, не агресивні, а часом так кортить, аби собака була більше, так би мовити, сторожова, а вони радше ... сімейні й домашні. Три роки тому в мене була лайка, то вона була більше агресивна, у позитивному сенсі цього слова. З нею вистачало адреналіну, тим паче лайки — мисливські собаки. Треба було дуже за нею стежити, аби вона не вполювала сусідську курку (усміхається. — Авт.).

Евеліна Гурницька